Згасле серце

Для того, щоб ущент розбити людське серце, долі не завжди потрібно могутнього удару й великого розмаху; її невгамовна творча сваволя найбільше полюбляє виводити загибель із мізерних причин. Той перший легкий дотик її ми звемо нашою незграбною людською мовою приводом і вражено порівнюємо його дріб'язковість із могутньою силою, яка виявляється в наслідках; але так само, як хвороба починається не тоді, коли її вже можна впізнати, так і людська доля починається не тоді, коли вона стає вже очевидною і невідворотною. Доля захована в глибинах нашої істоти, в нашій крові і діє там задовго до того, як торкнеться ззовні нашої душі. Пізнання себе – це вже самооборона, і майже завжди вона даремна.

Старий Соломонсон – у себе на батьківщині він мав право називатися таємним радником комерції – прокинувся вночі в готелі курорту Гардоне, куди він приїхав із родиною провести великодні свята, прокинувся від дошкульного болю: живіт йому наче хто здавив лещатами, віддих насилу виривався з напружених грудей. Старий злякався – його, хворого на печінку, часто хапала колька, а він не послухав лікарів, не поїхав лікуватися в Карлсбад, а на догоду родині вибрав південь. Потерпаючи, щоб часом не було важкого нападу, він боязко обмацав свого великого живота і, хоч йому й не легшало, трохи заспокоївся: боліло тільки в шлунку – мабуть, йому завадила незвична італійська їжа, або ж це невеличке отруєння, таке в цій країні часто буває з подорожніми. Він полегшено зітхнув і одвів тремтячу руку, але біль не минався й не давав дихати. Застогнавши, старий важко підвівся з постелі, щоб розворушитися й тим приглушити біль. І справді: коли він устав і трохи походив, йому полегшало. Але в темній кімнаті було тісно, до того ж він боявся розбудити й надаремне розхвилювати дружину, що спала поряд, на другому ліжку. Тому він накинув на себе халат, узув повстяні капці на босу ногу і обережно, навпомацки вийшов у коридор, щоб там перечекати біль.

Саме коли він переступав поріг, то почув крізь розчинені навстіж вікна, як на церковній вежі почав бити годинник. Чотири потужні удари покотилися над озером тремтливою луною: четверта година ранку.

Коридор тонув у пітьмі, але старий добре пам'ятав ще з дня, що він довгий і рівний, тож міг обійтися й без світла. Глибоко дихаючи, він ходив з кінця в кінець, радий, що ті лещата під грудьми потроху попускають. Врешті біль майже зовсім минувся, і старий уже хотів був вернутися до своєї кімнати, як раптом зупинився, сполоханий якимось шурхотом. Звідкись зблизька тихо, але виразно долинув тихий шепіт. Рипнула підлога, щось знов зашепотіло, заворушилося, і враз темряву на мить перерізала вузенька смужка світла з ледь відхилених дверей. Що це? Старий мимохіть принишк у кутку, зовсім не з цікавості, а з цілком зрозумілого страху, що хтось побачить, як він, мов той сновида, гуляє вночі коридором. Та коли з дверей блиснуло світло, він, сам того не бажаючи, побачив – чи, може, йому так здалося, – що з кімнати вислизнула жіноча постать у білому й зникла в другому кінці коридору. І справді, у якихось із останніх дверей тихо клацнула клямка. Потім знову все завмерло в пітьмі.

Старий захитався, неначе його хто вдарив просто в серце. Там, у самому кінці коридору, там, де зрадливо клацнула клямка, там… там були ж тільки його власні кімнати, номер із трьох кімнат, який він найняв для своєї родини. Дружину він усього лише кілька хвилин тому покинув сонну в постелі, отже, – ні, помилка тут неможлива, – ця жіноча постать, що потайки верталася з чужої кімнати, могла бути тільки Ерна, його дочка, якій ледве минув дев'ятнадцятий.

Старий похолов із жаху й затремтів усім тілом. Його дочка, Ерна, його дитина, весела, пустотлива дитина, – ні, такого не може бути, він напевне помилився. Що ж їй було робити в чужій кімнаті, як не… Мов лютого звіра, відштовхнув він від себе цю думку, але жіноча постать, що примарно майнула в коридорі, владно вп'ялася йому в мозок, і він не міг її позбутися, не міг вирвати з пам'яті, повинен був довідатись напевне, правда це чи ні. Задихаючись, тримаючись за стіну, він дістався до її дверей, що були поряд із його власними. Але – який жах! – саме тут, саме в цих одних дверях пробивалася крізь шпарку тремтлива ниточка світла й замкова щілина зрадливо біліла: о четвертій годині ранку в її кімнаті ще світилося! А ось іще один доказ: клацнув вимикач, біла ниточка світла розтанула в пітьмі – ні, ні, марно було брехати самому собі – це вона, Ерна, його дочка, крадькома вернулася вночі з чужого ліжка в своє.

Старий тремтів із жаху, його морозило, холодний піт зросив усе тіло. Виламати двері, накинутися на неї з кулаками, набити безсоромницю – ось було його перше бажання. Але ноги вклякли під обважнілим тілом. Він насилу дочвалав до своєї кімнати і, наче підстрелена тварина, майже непритомніючи, впав на постіль.

Старий лежав непорушно й широко розплющеними очима вдивлявся в темряву. Поруч він чув безтурботний, сонний віддих своєї дружини. Перша думка була розбуркати її, сказати про страшне відкриття, викричати весь свій гнів, весь біль із свого серця. Але як вимовити словами цей жах? Ні, ніколи, ніколи не зможе він сказати таких слів. То що ж робити? Що робити?

Він намагався обміркувати все, але думки плуталися в голові, шугали наосліп, мов кажани. Це ж просто щось неймовірне: його Ерна, ніжна, випещена дитина з ласкавими очима… чи ж давно, чи давно вона сиділа над букварем і рожевим пальчиком водила по важких, незрозумілих літерах… чи ж давно він забирав її в блакитній сукенці зі школи, а дорогою додому годував тістечками в кондитерській – він ще й досі відчував поцілунок дитячих губ, солодких від цукру… Хіба це було не вчора?… Ні, відтоді вже минув не один рік… але ж як по-дитячому просила вона його ще вчора, так, справді вчора, щоб він купив їй синій у золотисту крапку светр, що так яскрів у вітрині. "Таточку, будь ласка! Ну, будь ласка!" – проказувала вона, благально склавши руки і всміхаючись радісно й самовпевнено, – перед тим усміхом він ніколи не міг устояти… А тепер, тепер вона вночі, за два кроки від його дверей, скрадалася до ліжка чужого чоловіка, качалась на ньому, гола й жагуча…

"Боже мій!.. Боже мій!.. – мимоволі застогнав старий. – Яка ганьба, яка ганьба!.. Моя дитина, моя ніжна, моя люба дитина, яку я пильнував, мов свого ока, з якимсь чоловіком… З ким?… Хто б це міг бути?… Адже ж ми всього тільки три дні як приїхали сюди, і вона не знала раніше жодного з цих прилизаних йолопів – ні вузьколобого графа Убальді, ні італійського офіцера, ні того мекленбурзького барона… Щойно під час танців на другий день після нашого приїзду вони познайомились. І ось уже хтось із них… Ні, він не міг бути в неї перший, ні… це, мабуть, почалося ще раніше… ще вдома… а я нічого не знав, я ні про що не здогадувався, дурень, заплішений дурень!.. Але що я взагалі про них знаю?… Цілісінький день тяжко працюю на них, щодня по чотирнадцять годин просиджую в конторі, так само, як раніше з валізою, напакованою різними зразками краму, сидів у поїзді… щоб тільки роздобути грошей для них, грошей, грошей, щоб вони мали в що гарно вбратися, щоб були багаті… А коли я вертаюся ввечері додому, стомлений, безсилий, тоді їх немає: вони в театрі, на балу, гуляють… звідки ж мені, зрештою, знати, що вони роблять цілими днями?… А тепер я знаю тільки одне: що моя дитина ночами віддає своє молоде, чисте тіло на втіху чоловікам, як перша-ліпша шльондра… Ох, яка ганьба!"

Старий не переставав стогнати. Кожна нова думка ще дужче ятрила його рану; йому здавалося, що його мозок лежить перед очима скривавлений і в ньому кишать червоні черв'яки.

"Але чого ж я всьому цьому потурав?… Чого я лежу тут і мучуся, а вона, розпусниця, спокійно спить?… Чого я зразу ж не вдерся до неї в кімнату, не сказав, що знаю про її ганьбу?… Чого я не попереламував їй кісток?… Бо я м'якосердий… Я боягуз… Я завжди був м'якосердий до них… потурав їм у всьому… я ж так пишався, що хоч їм створю легке життя, коли моє вже пішло нанівець… ось цими нігтями я видряпував для них гроші, пфеніг за пфенігом… я ладен був шкіру з себе здерти, аби тільки вони були задоволені… Та ледве я зробив їх багатими, як вони почали мене соромитись… і елегантності мені бракує… і освіти… а де ж я мав набратися тієї освіти? На дванадцятому році життя мене вже взяли зі школи, і я мусив заробляти, заробляти й заробляти… тягати валізу із зразками спершу від села до села, а потім від міста до міста, аж поки спромігся відкрити свою власну крамницю… і тільки-но вони розбагатіли й зажили у власному будинку, як моє чесне, добре ім'я перестало їм личити… Примусили мене купити звання таємного радника комерції… щоб можна було вдавати з себе аристократок… Аристократки!.. Вони сміялися з мене, коли я боронився від їхньої претензійності, від їхнього "вибраного товариства", коли розповідав їм, як моя небіжка мати – хай їй земля буде пером! – провадила господарство: тихо, скромно, жила тільки для батька й для нас… Вони називали мене старомодним… "Ви, таточку, старомодні", – завжди кепкувала вона… Еге ж, я старомодний, а вона лягає в чужу постіль із чужими чоловіками, моя дитина, моя єдина дитина… Ох, яка ганьба, яка ганьба!"

І таким тяжким стогоном видобувалося з грудей у старого його горе, що дружина нарешті прокинулася.

– Що з тобою? – запитала вона сонно.

Старий не поворухнувся й затамував віддих. Так він пролежав непорушно до самого ранку в темній домовині своєї туги, а думки точили його, мов шашіль.

На сніданок він з'явився перший, глибоко зітхнувши, сів до столу, але кожний шматок застрягав йому в горлі.

"Знову сам, – подумав він, – завжди сам!.. Коли я вранці йду до контори, вони ще вилежуються після танців і театрів… а як увечері приходжу додому, вони десь гуляють у своєму товаристві, в яке мене ніколи не беруть… Ох, ті гроші, прокляті гроші!.. Це вони їх зіпсували… через них ми стали чужі одне одному… А я, дурний, прагнув нагребти їх якнайбільше, і тільки себе самого обікрав, себе самого зробив убогим, а їх черствими… П'ятдесят років, п'ятдесят безглуздих років я тяжко працював, боявся й дня перепочити… і ось тепер – сам…"

Помалу його почала брати нетерплячка.