Згасле серце - Сторінка 5

- Стефан Цвейг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Насувалася ніч, пітьма поступово викреслювала речі з кімнати, що кудись відпливала; нарешті погас у темряві й клаптик неба, який ледь яснів у чотирикутнику вікна. Старий не помічав цього: він вдивлявся тільки в пітьму своєї душі, вслухався лише в свою внутрішню порожнечу, неначе у власну смерть.

Враз у суміжній кімнаті вибухнув радісний сміх, засяяло світло, один промінь його бризнув крізь щілинку трохи відхилених дверей. Старий злякано схопився з місця: дружина, дочка! Зараз вони побачать його на канапі, почнуть розпитувати. Він квапливо застебнув піджака й жилета: навіщо їм знати про його напад, що їм до нього?

Та дружина й дочка не шукали його. Вони, видно, квапились: гонг уже втрете настирливо кликав їх до вечері. Мабуть, вони переодягалися: старий чув крізь відхилені двері кожен їхній рух. Ось вони висувають шухляди, ось брязнули каблучки на умивальнику, ось стукнуло об підлогу скинуте взуття, і тим часом ні на мить не стихала розмова: старий, що принишк у своїй кімнаті, аж надто чітко розрізняв кожне слово, кожен склад. Спершу вони говорили про своїх кавалерів, кепкуючи з них, про якусь дрібну пригоду в дорозі, – безжурно перекидалися словами й одночасно вмивались, зачісувались, чепурилися. Нараз мова зайшла про нього.

– Де ж це тато? – запитала Ерна, й сама здивована, що так пізно згадала про нього.

– А звідки я знаю? – відповів голос матері, сердитої вже на саму згадку про нього. – Мабуть, чекає вже внизу і всоте перечитує біржовий бюлетень у франкфуртській газеті – адже ж його більше ніщо не цікавить. Думаєш, він хоч раз подивився на озеро? Йому, бач, тут не подобається, так він і сказав мені вдень. Хотів, щоб ми сьогодні ж виїхали.

– Сьогодні?… Чого це? – То був знову Ернин голос.

– Не знаю. Хто його збагне? Тутешнє товариство його не влаштовує, і ці панове не до вподоби – мабуть, і сам почуває, який він поруч них незугарний. Просто соромно дивитись на нього – костюм завжди зім'ятий, комірець розстебнутий… Ти б сказала йому, щоб він хоч увечері трохи одягався пристойніше, тебе він ще слухає. А сьогодні вранці… Як він визвірився на лейтенанта через ту запальничку, – я ладна була крізь землю провалитися.

– Еге ж, мамо… що то таке було?… Я сама хотіла вже вас спитати… Що то було з татом?… Я ще ніколи не бачила його такого… я аж злякалася…

– Ет, просто він був не в гуморі… Може, впав курс на біржі… а може, тому, що ми розмовляли по-французькому… Він не зносить, коли іншим весело… Ти хіба не помітила: як ми танцювали, він стояв коло дверей, мов душогуб за деревом… Виїхати! Негайно виїхати! І тільки тому, що йому так раптом забаглося!.. Коли йому тут не подобається, то хай хоч нам не заважає веселитися. Але мені байдуже до його примх, нехай собі каже і робить, що хоче.

Розмова припинилась. Мабуть, вони закінчили вечірній туалет, бо двері в коридорі відчинилися, почулася хода, клацнув вимикач і погасло світло.

Старий непорушно сидів на канапі. Він чув кожне слово. Але дивна річ: це вже його не вражало, анітрохи не вражало. Невгамовний механізм, що раніше так калатав, так шаленів у грудях, тепер зовсім затих – мабуть, зламався. Ніщо вже не здригнулося в ньому від цього гострого дотику. Не було ні гніву, ні зненависті… нічого… нічого… Він спокійно обсмикнув на собі одяг, обережно зійшов сходами вниз і сів до їхнього столу, наче до чужих людей.

Він не розмовляв із ними того вечора, а вони не звернули уваги на те запекле, стиснуте, мов кулак, мовчання. Не попрощавшись, він знов піднявся до своєї кімнати, ліг у ліжко й погасив світло. Набагато пізніше прийшла дружина після веселої розваги: гадаючи, що чоловік спить, вона роздягалася поночі. Незабаром він почув її важкий безжурний віддих.

Старий, на самоті з собою, широко розплющеними очима вдивлявся в безмежну порожнечу ночі. Поруч лежало щось у темряві й глибоко дихало; він намагався пригадати, що цю жінку, яка ось тут дихає з ним одним повітрям, він знав колись молодою і жагучою, що вона йому народила дитину і була зв'язана з ним найглибшою таємницею крові; він силував себе думати, що це тепле й м'яке тіло поруч нього, яке можна було досягти рукою, було колись життям у його житті. Але дивна річ: згадки ці вже його не хвилювали. І він слухав подих дружини так само, як плюскіт хвиль об набережну рінь, що долинав крізь відчинене вікно. Все було якесь далеке й не мало ваги, залишилось тільки випадкове й чуже сусідство: все минулося, навіки минулося.

Ще тільки єдиний раз він затремтів: поряд, у доччиній кімнаті, тихесенько, наче крадькома, рипнули двері. "Отже, сьогодні знов", – подумав він і відчув ще один легенький гарячий укол у серце, яке вважав уже за мертве. На мить там щось задрижало, як дрижить нерв, поки цілком умре. Потім і це минуло: "Хай собі робить, що хоче! Що мені до неї?"

І старий знову поклав голову на подушку. Пітьма лагідніше окутувала наболілі скроні, цілющий синій холодок уже просочувався в кров. І швидко неглибокий сон огорнув знесилену свідомість.

Прокинувшись уранці, дружина побачила його вже в пальті й капелюсі.

– Куди це ти? – запитала вона сонно.

Старий не обернувся: він байдуже впихав у валізку нічну сорочку.

– Ти ж знаєш, я їду. Беру тільки найпотрібніше, решту можете вислати.

Дружина злякано підвелася. Що це? Вона ще ніколи не чула, щоб він так говорив: слова виривалися крізь зціплені зуби різко й холодно. Вона зіскочила з постелі.

– Ти й справді хочеш їхати?… Стривай… ми поїдемо теж… Я вже сказала Ерні…

Та він тільки крутнув головою.

– Ні… ні… Лишайтесь… не треба. – І, не озираючись, рушив до дверей. Щоб натиснути на клямку, йому довелося поставити валізу на підлогу. І тієї короткої миті старий згадав: отак він тисячі разів відставляв свою валізу із зразками перед чужими дверима, перше ніж вийти, зігнувшись у низькому поклоні й покірно пропонуючи свої послуги надалі. Але тут він не мав уже ніяких справ, тому обійшовся без поклону. Не сказавши ні слова, не озирнувшись, він підняв валізу й зачинив двері між собою й своїм минулим життям.

Мати й дочка не зрозуміли, що сталося. Але цей раптовий, рішучий від'їзд стурбував обох. Вони зараз же послали навздогін йому, в рідне місто на півдні Німеччини, листи з докладними поясненнями з приводу прикрого непорозуміння. Майже ніжні листи; вони розпитували, як йому їхалося, як здоров'я, навіть ладні були негайно кинути Гардоне й вернутися додому. Він не відповідав. Вони писали знов, телеграфували: відповіді не було. Тільки з контори прийшла сума, згадана в одному листі – поштовий переказ із печаткою фірми, без листа, без вітання.

Таке незрозуміле, гнітюче становище спонукало їх вернутися швидше. Хоч вони й дали телеграму, їх ніхто не чекав на вокзалі, дома теж нічого не було приготоване: старий, сказали слуги, неуважно кинув телеграму на стіл і пішов собі, не лишивши ніяких доручень. І вже аж як вони сиділи за вечерею, нарешті стукнули вхідні двері; обидві схопилися й побігли йому назустріч: він глянув на них здивовано – видно, забув про телеграму, – але якогось особливого почуття не виявив, байдуже сприйняв доччин поцілунок, зайшов із ними до їдальні й так само байдуже вислухав їхню розповідь. Однак ні про що не розпитував, мовчки смоктав сигару, на запитання відповідав скупо, або й зовсім пускав їх повз вуха; він наче спав з розплющеними очима. Потім важко підвівся й пішов до своєї кімнати.

Так було і в подальші дні. Даремно занепокоєна дружина пробувала поговорити з ним: що дужче вона на нього напосідалася, то впертіше він ухилявся від розмови. Щось у ньому замкнулося, стало неприступне, відгородилося від дружини й дочки. Він іще обідав з ними за одним столом, виходив до гостей, але сидів мовчки, заглиблений у свої думки. Він був до всього байдужий, і коли гостям серед розмови траплялося глянути йому в очі, їм ставало моторошно, бо його мертвий погляд тупо дивився повз них.

Навіть цілком чужі скоро почали звертати увагу на його дивну поведінку. Знайомі, зустрічаючи його на вулиці, крадькома штовхали одне одного ліктями: він, один із найбагатших людей у місті, скрадався, мов жебрак, уздовж мурів, у зім'ятому, перекривленому капелюсі, в піджаці, притрушеному попелом із сигар, кумедно хитаючись за кожним кроком і майже завжди щось мурмочучи собі під ніс. Коли з ним віталися, він злякано підводив очі, а коли хтось озивався, він дивився на нього порожнім поглядом і забував подати руку. Спочатку багато хто думав, що старий оглух і треба до нього звернутись голосніше. Але він був не глухий, тільки не міг так швидко отямитися зі свого внутрішнього сну, а серед розмови знову впадав у дивне забуття. Тоді очі його раптово гасли, він уривав розмову на півслові і йшов, спотикаючись, далі, не помічаючи навіть, як він цим дивував людей. Видно було, що він насилу відривається від сонних марень, що він заглиблений у самого себе й що люди для нього вже не існують. Він ні про кого не питав, у власній господі не помічав німого розпачу дружини, доччиної розгубленості, не читав газет, не дослухався до розмов; жодне слово, жодне запитання не могло ані на мить проникнути крізь похмуру завісу байдужості, в яку була загорнена вся його істота. Навіть його найближчий світ став йому чужий: торговельні справи. Інколи він ще тупо сидів у конторі, підписував листи. Та коли секретар заходив до кабінету, він заставав старого все в тій самій позі: він сидів біля столу, втупившись порожніми очима в непрочитані папери. Нарешті старий сам помітив, що він там зайвий, і зовсім перестав приходити.

Та найчудніше для цілого міста було ось що: старий, що ніколи не належав до побожних членів громади, зробився раптом дуже релігійний. Раніше він ніколи вчасно не приходив ані на обід, ані на умовлену зустріч, а тепер, до всього байдужий, не забував прийти у визначену годину до синагоги: там він стояв у чорній єдвабній ярмулці, накинувши на плечі білий талес, завжди на тому самому місці, де стояв колись його батько, і, похитуючи головою, протягло проказував молитви. Тут, у майже порожньому храмі, де слова довкола нього гули дивно й похмуро, він був цілком на самоті з собою; на душу сходив мир, стишував неспокій, розвіював пітьму в його грудях; коли ж читали поминальну молитву і він бачив, як родичі, діти й приятелі померлого ревно й скорботно виконують обряд, раз у раз припадають у поклонах, благаючи милосердя Божого небіжчикові, на очі йому набігала сльоза: він був останній і знав це.