Жінка в пісках - Сторінка 17

Ми геть зневірилися... В усякому разі, наш спосіб найдешевший... Якби ми покладалися на владу, то поки вона підраховувала б на рахівниці, нас засипало б піском.

— Але ж і я мушу думати про себе! — не витримавши, закричав чоловік.— У вас є діти? Коли так, то ви повинні розуміти обов'язки вчителя!

В цю мить старий шарпонув мотузку вгору. Від несподіванки чоловік випустив її з рук. Що все це означає?.. Виходить, старий вдавав, ніби слухає, а сам чекав нагоди, щоб вирвати мотузку... Простягнуті вгору чоловікові руки повисли в повітрі...

— Ви що, збожеволіли?.. З глузду з'їхали?.. Та згрібати пісок навчиться і мавпа, якщо її дресирувати... А я зміг би робити щось потрібніше... Людина зобов'язана якнайдоцільніше використовувати свої здібності...

— Можливо...— Старий говорив так, наче кінчав звичайну розмову.— Не забувайте про нас... Ми зробимо для вас усе, що зможемо...

— Заждіть!.. Що за жарти?.. Гей, заждіть!.. А то пожалкуєте! Нічого ви не зрозуміли!.. Прошу, заждіть!

Однак старий навіть не обернувся. Згорбившись, наче ніс важкий вантаж, він рушив. Через три кроки за краєм ями зникли його плечі, а після четвертого — і голова.

Знеможений чоловік сперся на піщану стіну. Руки й голову він занурив у пісок, який відразу посипався за шию і над поясам за пазухою утворив подушку. Раптом на чоловікових грудях, шиї, лобі й між ногами виступив рясний піт. То ринула назовні недавно випита вода. Піт сполучався з піском і, наче гірчичник, обпікав шкіру, яка розпухала й ставала схожою на прогумований дощовик.

Тим часом жінка вже працювала. Зненацька чоловіка пройняла страшна підозра: ану ж вона випила решту води! Він поспішив у хату.

Води ніхто не чіпав. Чоловік ковтнув її кілька разів, однак, захоплюючись смаком цієї прозорої хімічної сполуки, ніяк не міг позбутися страху, що води не вистачить навіть до вечора. Тоді й вечері не вдасться приготувати. Ті селюки точно все розрахували. Задумали спритно орудувати ним, як заманеться, використовуючи його жах перед спрагою.

Насунувши солом'яного бриля на очі, чоловік вискочив прожогом надвір. Перед загрозою вмерти від спраги його здатність мислити й робити висновки танула, немов сніжинки на гарячому від пропасниці лобі. Якщо десять склянок води — насолода, то одна — мов батіг.

— Де та лопата?..

Жінка вказала під навіс і, стомлено посміхнувшись, витерла рукавом піт з чола. Хоча була до краю змучена, видно, ні на хвилину не забувала, де лежать знаряддя праці. Мабуть, така звичка сама собою з'являється в людей, що живуть серед пісків.

Як тільки чоловік узяв лопату в руки, його натомлені кістки скоротилися, мов ніжки штатива. Адже від учорашньої ночі він ні на мить не зімкнув очей. Мабуть, передусім треба домовитися з жінкою про мінімум роботи, яку доведеться виконати. Але не мав сили і язиком поворухнути. Від напруженої розмови зі старим його голосові зв'язки мовби порозривались, як волокна висушеної каракатиці. Він став поряд із жінкою й орудував лопатою бездумно, машинально.

Чоловікові рухи були майже безвольні, автоматичні. Піниста слина, що мала смак яєчного білка, стікала на підборіддя і груди, однак це було йому байдуже.

— Слухайте, візьміть держак лівою рукою трохи нижче, отак...— несміливо порадила жінка.— Коли права наче натискатиме на важіль, менше втомитеся.

Каркнула ворона. Сонячне світло раптом перемінилося з жовтого на голубе, а нестерпний чоловіковий біль розплився по навколишньому краєвиду. Низько понад узбережжям летіли чотири ворони. Кінці їхніх крил виблискували темно-зеленим кольором. І саме тоді чомусь чоловікові пригадався ціаністий калій у пляшечці для комах. Так, поки не забулося, треба перекласти комах в окрему посудину й обгорнути її пластмасовою плівкою. Бо як просякнуть вологою, швидко розсипляться на порох.

— Може, на сьогодні досить?.'.— спитала жінка, поглядаючи на піщану кручу. Шкіра на її обличчі висохла і зблідла — це було добре видно навіть крізь шар піску на ньому. Зненацька навколишній світ набрав темно-іржавого забарвлення. Чоловік насилу добрався навпомацки крізь малесенький тунель у затьмареній свідомості до брудної постелі. Коли повернулася жінка — він уже не чув.

Чоловікові здавалося, ніби між м'язи йому налили гіпсу. Його очі начебто були розплющені, але чому так темно?.. Десь шаруділи миші, стягуючи в нору суху траву... В горлі пекло, наче тернули рашпілем... В животі булькало, як у вигрібній ямі... Кортіло закурити... Ні, передусім напитися води. Води!.. І саме в цю мить чоловік прийшов до тями. Ні, це шаруділи не миші — жінка почала працювати. Цікаво, чи довго він спав?.. Чоловік спробував підвестись, але якась страшна сила звалювала його знову на матрац. Раптом згадав про рушник і зірвав його з обличчя — у відчинені двері, наче крізь желатинову завісу, лилося кволе холодне місячне світло. Невідомо коли знову запала ніч.

В узголів'ї стояв чайник, лампа і пляшка дешевого саке. Чоловік квапливо сперся на лікоть, сполоснув рот і виплюнув воду в бік вогнища. Насолоджуючись смаком води, поволі зволожував горло. Обмацуючи навколо лампи, натрапив рукою на м'який згорток, сірники та сигарети. Засвітив лампу і прикурив сигарету. Набрав у рот трохи саке. Його розбита на шматки свідомість помалу набирала своєї звичної форми.

У згортку була коробочка з їжею: трьома ще теплими рисовими колобками, двома сушеними сардинами, зморщеною маринованою редькою і гіркою перевареною зеленню,— здається, листям редьки. Чоловік насилу проковтнув сардину і рисовий колобок. Його шлунок стиснувся, як гумова рукавичка.

Коли він вставав, його суглоби скрипіли, наче бляшаний дах у вітряну погоду. Чоловік стривожено заглянув у бак: води було по вінця. Змочив рушника й приклав до обличчя. По всьому тілу, як спалах у люмінесцентній лампі, пробіг дрож. Чоловік обмив шию, боки, витер пісок між пальцями. Мабуть, варто жити для того, щоб зазнати такої щасливої хвилини.

— Подати чаю? Жінка стояла у дверях.

— Ні, не треба... живіт переповнений водою.

— Добре спалося?

— Шкода, що й мене не розбудили...

Жінка нахилила голову й захихотіла так, наче її полоскотали.

— Щоб ви знали, я тричі вставала й поправляла рушника у вас на обличчі.

Це було кокетування трирічної дитини, яка щойно навчилася сміятись, як доросла людина. Було видно, що вона розгубилася й не знає, як виявити свою радість. З досади чоловік одвернувся.

— Допомогти копати?.. Чи краще переносити бідони?

— Авжеж... Скоро знову приїдуть з порожніми кошиками...

Узявшись до роботи, чоловік здивувався, не відчувши до неї нехоті. Що, власне, було причиною такої зміни? Страх перед відмовою постачати йому воду? Обов'язок перед жінкою? Чи, може, вона крилася в характері самої роботи? Справді, людина знаходить у роботі опору для того, щоб перетерпіти час, що безцільно минає.

Стривайте, коли це було? Одного разу "Стрічка Мебіуса" запросив його на лекцію. Будинок, де мала відбутися лекція, оточувала низька іржава залізна огорожа, а в дворі валялося стільки клаптів паперу, порожніх пачок з-під сигарет та іншого мотлоху, що землі не було й видно. І чого проектувальникам заманулося огороджувати такий будинок сіткою?.. І, ніби на підтвердження його сумнівів, якийсь чоловік у поношеному вбранні, схилившись на огорожу, стирав з неї пальцями іржу. "Стрічка Мебіуса" тихо пояснив, що це переодягнений поліцейський агент. На стелі лекційного залу видніла здоровенна коричнювата дощова пляма. І ось серед такого запустіння лектор, зокрема, сказав: "Єдиний спосіб подолання роботи — сама робота. Вартість має не вона, а можливість її подолання... Справжня вартість роботи саме в цьому самозапереченні".

Пролунав різкий свист. Потім безтурботні оклики людей, що бігцем тягли кошики... Як звичайно, голоси затихали при наближенні до піщаної ями. Селяни спускали кошики мовчки. Чоловік відчував, що за ним пильно стежать, але тепер не бачив сенсу в тому, щоб просити милосердя. Лише тоді, коли без перешкод було витягнуто нагору належну кількість піску, напруження ослабло і навіть повітря мовби стало іншим. Ніхто не промовив ні слова, але здавалося, що цього разу досягнуто порозуміння.

У жінчиній поведінці теж відбулася зміна.

— Може, перепочинемо?.. Я принесу чаю.

її голос і рухи пожвавішали,— так, наче вона тішилася тим, що їй несподівано пощастило. Чоловік мав усього по горло й почувався так, ніби переївся цукру. Однак не пропустив нагоди й ляпнув рукою її по спині, коли проходила мимо. Якщо напруга досягає межі, запобіжник перегоряє. Ні, він не збирався її одурювати. Мав намір розповісти їй колись про охоронця замку-привида.

Був замок... Ні, не обов'язково замок, а будь-що інше — завод, банк чи гральний дім. А охороняти його міг вартовий чи сторож. Так-от, охоронець, сподіваючись ворожого нападу, ні на мить не втрачав пильності. І одного дня ворог з'явився. Радіючи, що настав його час, охоронець затрубив на сполох. Проте сталося диво — допомога не прийшла. Що й казати, ворог легко, одним ударом, розправився з охоронцем. Втрачаючи свідомість, охоронець бачив, як ворог, не зустрічаючи жодного опору, пройшов, неначе вітер, крізь ворота, мури й будинки. Ні, то не ворог був схожий на вітер, а замок. Охоронець, сам-один, як сухе дерево на пустирі, все життя охороняв привида...

Чоловік сів на лопату і взявся закурювати цигарку. Насилу загорівся лише третій сірник. Накопичена втома розпливалася колами по тілу, як туш на воді, перетворюючись то на медузу, то на паперові гірлянди, то на схему будови атомного ядра. Нічний птах, запримітивши польову мишу, пронизливим криком скликав своїх друзів. Надривно гавкав чимсь занепокоєний собака. Високо в нічному небі терлися між собою зі свистом різні шари повітря. На землі вітер, мов ніж, зрізував одну за одною тонку шкірку з піщаної поверхні. Чоловік витер піт з чола, висякався і струсив з голови пісок. Візерунки під його ногами нагадували застиглі морські хвилі.

Якби це були звукові хвилі, то яка музика пролунала б зараз? І людина могла б заспівати таку пісню, коли б їй ніздрі затиснули щипцями, вуха заткали кров'яними згустками, потрощили зуби... Начебто жорстоко, але не зовсім... Раптом чоловікові здалося, ніби його очі злетіли вгору, мов птахи, і пильно дивляться на нього.