Жінка в пісках - Сторінка 25

звісно, так... інші люди... маєш рацію...

Та раптом ні сіло ні впало з його губів зірвалися слова, які самого здивували:

— Може, купимо собі карликове деревце?..— Жінка здавалася розгубленою більше за нього, а тому відступати він уже не міг і вів далі: — Бо коли очам нема на чому відпочити, навколишня сірість стає нестерпною...

— Сосна підходить? — нарешті відповіла жінка невпевненим голосом.

— Сосна?.. Сосна мені не подобається... Щось інше, навіть траву яку-небудь... Здається, на мисі росте чимало трави — як вона називається?

— Може, осока абощо? А все-таки деревце краще, правда?

— Якщо вже деревце, то клена або павлонію з тонкими гілками й великим листям... Щоб на вітрі шелестіло...

Шелест листя, що силкується злетіти з дерева, але не може, і тремтить, ніби корчиться...

Раптом чоловік задихав частіше. Відчув, що от-от заплаче.

Він швидко нагнувся над долівкою в сінях, де розсипав намисто. Почав незграбно обмацувати пісок. Жінка поквапливо підвелася.

— Не треба. Я сама... Крізь сито швидко все просію.

ЗО

Однієї ночі, справляючи малу нужду за хатою і поглядаючи на здоровенний попелястий місяць, що повис над самим краєм ями, чоловік раптом відчув страшний дрож. Невже застудився?.. Ні, цей дрож начебто був інший. Не раз перед гарячкою його морозило, але не так, як тепер, коли повітря не кололо, а шкіра не бралася сиротами. Тремтіла не поверхня тіла, а скоріше кістковий мозок. Зсередини повільно розходилося колами щось схоже на хвилі по воді. Тупий біль перескакував із кістки на кістку і, здавалося, не збирався вщухати. Ніби разом з вітром у нього залетів іржавий бляшаний бідон і з гуркотом перекочується по тілу.

Поки він стояв там і тремтів, вигляд місяця почав викликати в його уяві різні асоціації. Тверді струпи, нерівно посилані порошком... пересохле дешеве мило... ні, скоріше іржава металева коробка для сніданків... Чоловік ще дужче напружив зір і побачив уже щось зовсім неймовірне. Білий череп — символ отрути, спільний для всіх країн світу... Білі, припорошені пилом таблетки на дні пляшечки для комах... Правду кажучи, між пощербленими кристаликами ціаністого калію і місячною поверхнею була разюча схожість. Цікаво, чи та пляшечка ще лежить захована під порогом?..

Серце загупало з перебоями, мов тенісний м'ячик. Та чого він весь час думає про такі зловісні речі? І без них у завиванні жовтневого вітру вчувалося стільки гіркоти й відчаю. Здавалося, наче той вітер грав на порожніх стручках, як на флейті, і зникав. Дивлячись на край ями, ледь освітлений тьмяним місячним сяйвом, чоловік подумав, що його душу палить не що інше, як заздрість. Заздрість до всього, що переповнює землю — до вулиць, приміських електричок, світлофорів на перехрестях, оголошень на телеграфних стовпах, здохлих котів і тютюнових крамничок... Як пісок пожер дошки і балки, так і заздрість пробила в ньому отвір і перетворила його на порожній казанок над вогнем. Порожній казанок нагрівається швидко. Може статися, що він не витримає такого жару і розплавиться. Та перше ніж говорити про надію, треба подумати, як перебороти цю мить і чи варто її переборювати?

Повітря! Свіжого, не змішаного з тим, яке він вдихає! Як було б чудово, коли б раз на день хоч на півгодини він міг піднятися нагору й глянути на море! Чого б йому цього не дозволити? Селяни не спускали з нього очей, але ж він так старанно працював протягом останніх трьох місяців, то хіба не можна задовольнити його справедливу вимогу? Адже навіть в'язневі дозволяють прогулянки.

— Це нестерпно! Коли отак на цілий рік людина уткнеться носом у пісок, то запросто стане законсервованою! Хіба вони не можуть дозволити мені зрідка прогулятися?

Жінка зніяковіло мовчала. Наче не знала, як заспокоїти дитину, що загубила цукерку.

— Тільки не кажи, що не можуть! — Несподівано чоловік розгнівався. Згадав навіть про драбину, хоча йому було неприємно про неї говорити.— Бо коли я недавно тікав, то бачив на власні очі... Біля кількох будинків з цього ряду висіли мотузяні драбини!

— Так, але...— заперечила жінка несміливо, ніби виправдовуючись,— більшість із тих людей живе тут з діда-прадіда.

— Ти хочеш сказати, що нам нема на що надіятися? Жінка покірно, мов побитий собака, опустила голову. Якби

він спробував на її очах проковтнути ціаністий калій, вона, напевне, мовчала б так само.

— Ну що ж, тоді я сам спробую з ними переговорити! Однак у душі чоловік не вірив в успіх таких переговорів.

Тому, коли разом із другою бригадою селян прибув знайомий старий, щоб передати відповідь, він навіть трохи розгубився.

А збагнувши зміст відповіді, був зовсім приголомшений.

— Отож...— старий говорив повільно, наче перебирав у пам'яті старі документи.— Звісно, можна було б домовитись... якби... ну, скажімо, ви вийшли надвір... і це робили... а ми всі дивилися... Так, ваше прохання справедливе, тому ніхто не заперечуватиме...

— А що ми повинні робити?..

— Ну, те... що самець і самиця, коли паруються... ну, те... Селяни навколо нього зареготали, мов божевільні. Чоловік

закам'янів, ніби хтось схопив його за горло, і потроху почав розуміти, що мав на увазі старий. Почав усвідомлювати, що він розуміє. І коли збагнув ту пропозицію, то вона вже не здалася йому такою жахливою.

Промінь електричного ліхтарика злетів йому під ноги, мов золотий птах. Услід за цим на дні ями закружляло ще кілька променів, утворивши світляний кружок. Чоловік ще не встиг відчути огиди до селян на краю ями, як уже заразився їхнім шалом.

Він обернувся до жінки — її не було, хоча хвилину тому вона ще розмахувала лопатою. Невже втекла до хати? Глянув на двері й гукнув:

— Що будемо робити?

— Плюньте на них! — відповів приглушений голос із-за стіни.

— Але ж так хочеться звідси вийти!..

— Так не можна!

— Не беріть усе так близько до серця... Нараз жінка захекано крикнула:

— Ви що, збожеволіли?.. Таки справді збожеволіли... Я на таке не погоджуся... Ще не здуріла!..

Невже це правда?.. Невже він з глузду з'їхав?.. Відступаючи перед жінчиним напором, відчував, однак, як у ньому наростає роздратованість... Після того, як його стільки топтали, навіщо йому якась там гідність?.. Якщо за тобою спостерігають, коли ти робиш якусь гидоту, то й на спостерігачів падає тінь... Адже між тим, за ким спостерігають, і тими, що спостерігають, невелика різниця... Але й вона зникне, коли він влаштує цю маленьку виставу. Подумати тільки: яка винагорода жде його за це!.. Земля, по якій зможе вільно ходити!.. Він хоче вистромити голову з цього смердючого болота і дихнути на повні груди!

Чоловік відшукав жінку в темряві й кинувся на неї. її крик і удар їхніх сплетених докупи тіл об стіну викликав на краю ями збудження й дике захоплення. Свист, плескання в долоні, нерозбірливі сороміцькі вигуки... Глядачів начебто побільшало, серед них з'явилися, мабуть, і дівчата. Число ліхтариків, що залили вхід до хати яскравим світлом, майже потроїлося.

Напевне, завдяки раптовості нападу чоловікові вдалося витягти жінку надвір. Схоплена за комір, вона звисала, мов лантух. Щільний потік світла з трьох боків ями здавався вогнищем на нічному святі. Хоча не було дуже жарко, під пахвами в чоловіка виступив піт, а волосся на голові змокріло, наче його хтось облив водою. Вигуки глядачів злилися в

суцільний гул і заступили небо своїми чорними крилами. Чоловікові уявлялося, ніби то його власні крила. Людей, що дивилися зверху, затамувавши подих, він відчував, наче себе самого. Вони були частиною його. А їхня жага, від якої у них текла слина, була його жагою. Йому навіть здавалося, що він не жертва, а скоріше кат.

Однак пасок жінчиних шароварів несподівано завдав йому клопоту. Довелося орудувати в темряві, руки в нього тремтіли, а пальці ніби вдвічі погрубшали. Та коли нарешті чоловік обхопив жінку обома руками, вона крутнулась і вивільнилася. Збиваючи навколо себе пісок, він кинувся її доганяти, але жінка чинила шалений опір — не підпускала до себе. Переслідуючи її, чоловік благав:

— Прошу!.. Не тікай, прошу тебе!.. Я нічого не робитиму... тільки вдаватиму!..

Тепер йому вже не треба було її ловити. Здавалося, жінка відхотіла тікати. Та раптом чоловік почув тріск роздертої матерії, і в ту ж мить відчув сильний удар ліктем у живіт. Жінка вклала в цей удар увесь свій гнів, усю вагу свого тіла. Обхопивши коліна руками, чоловік скорчився. Жінка схилилася над ним і била його кулаками в лице. Молотила повільно, але з такою силою, наче розбивала грудкувату сіль на порошок. З його носа бризнула кров і змішалася з піском. Чоловікове обличчя перетворилося на грудку землі.

Збудження нагорі миттю спало, як парасолька з поламаними спицями. Невдоволення, сміх і заохочувальні вигуки — все це ще долітало до нього, але невлад, з перервами. Навіть п'яні, непристойні жарти не могли підняти настрою глядачів. Хтось кинув щось униз, хтось інший сварив його за це. Кінець був такий само несподіваний, як і початок. Коли відлунали протяжні окрики, що нагадували про роботу, а ряд ліхтариків зник за краєм ями так, наче хтось потягнув його нагору ниткою, подув північний вітер і розвіяв останні крихти недавнього збудження.

Побитий, обліплений піском, чоловік, однак, вважав, що все пройшло згідно зі сценарієм. Ця думка ледве тліла в кутку його свідомості, схожої на мокру білизну, і тільки серце гупало до болю виразно. Він відчував під пахвами гарячі, мов жар, жіночі руки, а запах її тіла колов у ніздрі, як терня. Йому здавалось, що він у її пестливих руках, ніби плескатий камінчик на дні річки.

31

Минуло ще кілька одноманітних тижнів, прожитих у піщаній ямі.

Як і раніше, ворони обходили "Надію" стороною. Тим часом і сушена риба перестала бути сушеною. Бо якщо ворони нею нехтували, то бактерії — ні. Одного ранку чоловік торкнув її кінцем палиці — з неї лишилася шкіра, наповнена якоюсь чорною липкою рідиною. Міняючи принаду, вирішив перевірити саму пастку. Коли відгорнув пісок і зняв кришку, то не повірив своїм очам: на дні цеберки зібралася вода! Сантиметрів десять завглибшки! Прозора, набагато чистіша за ту, яку щодня привозили селяни. Хіба недавно падав дощ?.. Ні, його не було протягом останнього півмісяця. То, може, вона збереглася від давнішого дощу?..