Життя — це сон - Сторінка 5

- Педро Кальдерон де ла Барка -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Очам
Накажи, щоб в суголоссі
Зі словами сполучались,
Бо звучить, як винуватий,
Інструмент, що розладнався,
І не може поєднати
Своїх виразів фальшивих
Із справдешніми чуттями.

Росаура
Вам кажу лише, що жду я
На портрет.

Астольфо
Ізнов те ж саме!
Раз мене манити хочеш,
То й від мене жди обману.
Я кажу, й інфанті скажеш,
Що до неї маю шану,
Що було б із мого боку
Негалантно, як я знаю,
Їй портрет послать, тому
Із поваги посилаю
І дарю оригінал;
Віднесеш його до неї,
Бо його з собою носиш,
Як сама себе, Астреє.

Росаура
Коли хтось узявсь за діло,
Гордий, мужній і бувалий,
Зробить інше, хай і краще,
Хоч йому те нав'язали,
То принижений і бідний
Вернеться з великим жалем.
Я прийшла по цей портрет
І вернусь з оригіналом,
Хай і кращим, та вернусь
Жалюгідна; дайте, прошу,
Ваша світлосте, портрет, —
Тільки з ним вернутись зможу.

Астольфо
А коли не дам, то як
Принесеш?

Росаура
Ось так, марудо.
Відпусти, кажу.

Намагається відняти у нього портрет.

Астольфо
Не вирвеш!

Росаура
Слава Богу, він не буде
В жінки в іншої в руках!

Астольфо
Ти страшна.

Росаура
А ти — зрадливий.

Астольфо
Все, Росауро моя.

Росаура
Я твоя? Ти брешеш, хтивий.

Обоє тримаються за портрет.

Сцена п'ятнадцята
Входить Естрелья.

Естрелья
О Астольфо і Астреє,
Що це тут?

Астольфо (убік)
Естрелья!

Росаура (убік до Астольфо)
Дай-но,
Заберу я свій портрет,
Клятий зраднику.
(До Естрельї)
Звичайно,
Все, що сталось тут, сеньйоро,
Я скажу.

Астольфо (убік до Росаури)
Що ти захтіла?

Росаура
Ти звеліла, щоб я ждала
Тут Астольфо й попросила
Твоїм іменем портрет.
Я сама була, й оскільки
Спогади й думки збігали
Швидко й легко, наче хвильки,
Я твої слова згадала
Про портрети й те, що маю
Свій портрет у рукаві.
Вийняла і розглядаю, —
Розважається ж людина
В самотині дрібничками;
Він із рук у мене випав;
Тут з портретом тої дами
Як на зло, з'явивсь Астольфо
І підняв мій, та затятий,
Не дає того, що в нього,
Хоче й іншого забрати.
Повернути мій портрет
Я благала, він одначе
Не зважав на умовляння;
Запальна і нетерпляча,
Я віднять портрет хотіла.
Той, який держить вельможа,
Мій — і все! Сама побачиш,
Чи я там на себе схожа.

Естрелья
Поверніть портрет, Астольфо!

Забирає у нього з рук портрет.

Астольфо
Ні, сеньйоро...

Естрелья
Точно й рівно,
Справді, тут відбито риси.

Росаура
Чи це мій?

Естрелья
Так, безсумнівно.

Росаура
А тепер хай другий дасть.

Естрелья
Свій портрет візьми і йди вже.

Росаура (убік)
Хай буде уже, що буде,
Я скажу, своє зробивши.
(Виходить)

Сцена шістнадцята

Естрелья
Ну, віддайте цей портрет,
Знов прошу, хоча гадаю,
Що не знатимуся з вами
Більш ніколи; не бажаю,
Щоб він був у вас, нехай би
Тому, що його просила
Так безглуздо.

Астольфо (убік)
Як я вирвусь
Із біди, коли несила?
(До Естрельї)
Хоч ладен тобі, Естрельє,
Підкорятись, слугувати,
Але цей портрет віддать
Я не можу, бо...

Естрелья
Пихатий,
Злий і підлий ти коханець.
Не давай, бо вже не треба;
Я не хочу, щоб віддавши,
Ти нагадував, що в тебе
Я колись його просила.
(Виходить)

Астольфо
Чуєш, стій, спинись, куди ти?
А Росаура? О Боже!
Звідки, чом і як, мій світе,
До Полонії прийшла ти,
Щоб мене й себе згубити?
(Виходить)

В'язниця принца у вежі.

Сцена сімнадцята
Сехисмундо, як на початку, в звіриній шкурі, в ланцюгах, лежить на землі; Клотальдо, двоє слуг і Кларін.

Клотальдо
Тут клади, нехай лежить,
І пиха його скінчиться
Там, де й почалась.

Слуга
Годиться!
Закую його я вмить.

Кларін
Ти проснешся, щоб уздріть,
Сехисмундо, — ми ж відверті! —
Змінність долі в круговерті,
Те, що слава — це сміття,
Темне видиво життя
І ясна примара смерті.

Клотальдо
А для тих, хто мізкувати
Вміє так, тут є кімнати,
Де можливо сам на сам
Віддаватися думкам.
(До слуг)
Гей, цього негайно взяти!
У цій келії замкніть.

Вказує на сусідню кімнату.

Кларін
Чом же?

Клотальдо
Тим-то, що сидіть
Слід Кларінові в темниці,
Де ніякі таємниці
Він не зможе роздзвонить.

Кларін
Та за що така покара?
Чи на батька, як почвара,
Зняв я руку? Хто це чув?
Чи з балкона я зіпхнув
Малодушного Ікара17?
Сплю чи сню? Мені не мед.
Знов ув'язнять?

Клотальдо
Ти — Кларнет.

Кларін
Обіцяюся мовчати,
Бо віднині я — дірчатий
І розладнаний корнет.

Кларіна виводять, і Клотальдо залишається сам.

Сцена вісімнадцята
Входить Басиліо, ретельно закутаний у плащ.

Басиліо
Мій Клотальдо.

Клотальдо
Чом сюди,
Ваша світлосте, прийшли ви?

Басиліо
Хочу знати я, журливий,
Що тут (ох, боюсь біди!)
З Сехисмундо. Тож прийти
Із цікавості рішився.

Клотальдо
Гляньте, знов же опинився
Він у стані жалюгіднім.

Басиліо
Ой мій принце, чужерідним
В день недобрий ти зродився!
Розбуди його, вже час,
Він зморився в лютій злобі,
Бо знесилів, спивши опій.

Клотальдо
Щось тривожно раз-у-раз
Він говорить.

Басиліо
Мо', й про нас?
Нам послухати не гріх.

Сехисмундо (крізь сон)
Добрий принц той, що усіх
Сам карає злих тиранів:
Вб'ю Клотальдо, щоб не ганив,
Батька я звалю до ніг.

Клотальдо
Він мене страхає горем.

Басиліо
А мені грозить бідою.

Клотальдо
Хоче покінчить зі мною.

Басиліо
А мені зробити сором.

Сехисмундо (крізь сон)
Хай на сцені у просторім
Цім театрі світовім
Вже в оформленні новім
Розіграється картина, —
Помста Сехисмундо-сина
Із тріумфом бойовим.
(Прокидається)
Де ж це я? Хто б міг сказать?

Басиліо
Треба, щоб не взнав мене він.
(До Клотальдо)
Зробиш все, як слід, я певен.
Буду звідти підслухать.
(Стає осторонь)

Сехисмундо
Чи це я? В тюрмі, як тать,
Я окутий кайданáми.
Як це сталось? Я без тями.
Чи гробниця ти моя,
Вежо? Так! Мій Боже, я
Снив і жив такими снами!

Клотальдо (убік)
Я щасливу мить впіймав,
Щоб цю гру скінчить назавше.
(До Сехисмундо)
Чи збудитись не пора вже?

Сехисмундо
Так, збудитись час настав.

Клотальдо
Чи всю днину ти проспав?
Мабуть, сон солодкий снився?
Відтоді, як я дивився
Вслід летючому орлу,
Що спізнився й краяв млу,
Ти ні разу й не збудився?

Сехисмундо
Ні, я сплю, як досі спав;
Я, Клотальдо, відчуваю.
Що в цей час, іще дрімаю
І в оману більш не впав;
Те, що марилось уяв,
Бачив тут я достовірним,
Та вже бачу несумірним;
І я знову все терплю,
Бо, прокинувшись, я сплю,
Живучи вві сні позірнім.

Клотальдо
Розкажи той сон мені.

Сехисмундо
Ніби снив я, сню ще й досі;
Я, Клотальдо, не в спромозі
Розказати все, о, ні!
Я узрів себе вві сні
(Це жорстокість небувала!)
Там, на ложі, де вражала
Гра всіх барв і кольорів,
Де в квітках альков горів,
Що сама весна зіткала.
Там ретельні служники
Уклякали, називали
Мене принцом і вдягали
У шарлати і шовки.
Ти з'явився і таки
Вгамував мою гризоту,
Ствердивши, що я відроду
Принц Полонії, й мене
Щастя сповнило ясне.

Клотальдо
І дістав я нагороду.

Сехисмундо
Та не щедру. Впав я в гнів
І, в злобі несамовитий,
Двічі мав тебе убити.

Клотальдо
Чим таке я заслужив?

Сехисмундо
Я сеньйором був і мстив
Люто всім у нашім краї;
Жінку я кохав, кохаю...
Це не снилось, це було,
Адже інше все пройшло,
А не це. Чому? Не знаю.
(Король виходить)

Клотальдо (убік)
У журбі король пішов,
Цими вражений словами.
(До Сехисмундо)
Це тому, що про орла ми
Говорили, снилась знов
Тобі влада і любов;
Та і в снах за всі старання,
Що в твоє я вклав навчання,
Маєш дякувать мені,
Сехисмундо, бо й вві сні
Слід робить добродіяння18.
(Виходить)

Сцена дев'ятнадцята
Сехисмундо сам.

Сехисмундо
Все ж бо правда! Загнуздаєм19
Честолюбство і злобу,
Це шаленство й лють сліпу,
Якщо снити знов бажаєм;
Адже ми перебуваєм
В світі, повнім таїни,
Бо життя — це сон чудний;
Знаю з досвіду, що всюди
Тут живуть сновиддям люди,
Поки збудяться вони.
Снить король, що він правує
В королівстві тут і там,
Все вирішуючи сам;
І хвала, яку він чує,
Наче вітер, лине всує;
І на попіл голосну
Смерть оберне (чи збагну?):
Хто б хотів королювати,
Коли взнав, що має встати
Збуджений від смерті-сну?
Снить багач, що він, багатий,
Лупить гроші так і сяк;
Бідний снить, що він, бідняк,
Мусить пріти й заробляти;
Снить же той, хто взявся драти,
Снить, хто гнеться й хто згина,
Снить господар, снить жона
І, як видно, всі на світі
Снять, спокусами повиті,
Хоч цього ніхто й не зна.
Сню, що тут в'язниця тьмяна,
Я в залізних ланцюгах,
А раніш себе у снах
Бачив я щасливим зрана.
Що таке життя? Омана!
Що таке життя? Це скон,
Це ілюзій всіх полон,
Чорна тінь і страховіття;
Все життя — це лиш сновиддя,
А сновиддя — тільки сон.

Хорнада третя
Вежа Сехисмундо.

Сцена перша

Кларін
В зачарованій цій вежі
Через те, що знав, конаю, —
Що за незнання ще буде,
Як взяли за те, що знаю?
Як це так, щоб ласолюбець
Вмер голодний всім на диво?
Жаль мені себе і дуже!
Скажуть люди: "Це можливо".
Саме так, бо те мовчання
Злість таїть в собі ворожу
І з моїм ім'ям не в згоді, —
Я, Кларін, мовчать не можу.
Хто складає товариство
Тут мені, якщо між нами?
Павуки лишень та миші.
Ось вам щиглики з піснями!20
Від сновиддя цеї ночі
Голова розпухла в мене,
Повна тисячі кларнетів,
Барабанів незліченних,
Хоругов, хрестів, процесій,
Тих людей, що бичувались,
Тих, що падали й вставали,
Непритомніли під галас,
Кров побачивши на інших;
Але я, коли не криться,
Непритомнію без їжі;
В темній мучуся в'язниці,
Де вже цілі дні читаю
Я філософа Неїда
І Непия21 вечорами
Розважаю, мов сусіда.
І, якщо святе мовчання
За календарем новітнім22,
Що свята для мене тайна, —
Вдовольнюсь постом обіднім;
Хоч покару й заслужив я,
Відчуваю й тут злорадство,
Бо слузі про все мовчати —
То найбільше святотатство.

Сцена друга
За сценою — сурми, барабани, голоси.

1-й солдат (за сценою)
У цій вежі він сидить.
Двері замкнені? Зламати!
Всі заходьте.

Кларін
Боже милий!
Це ж мене шукають кляті,
Адже кажуть, що я тут.
Що їм треба?

1-й солдат (за сценою)
Входьте сміло.

Входять юрбою солдати.

2-й солдат
Він десь тут.

Кларін
Та ні!

Солдати
Сеньйоре...

Кларін
Чи не п'яні всі? Ну й діло!

1-й солдат
Ти — наш принц, і ми бажаєм,
Щоби принц законом даний
Нами правив, а не той
Чужоземний, небажаний.
Ми до ніг тобі впадаєм.

Солдати
Хай живе наш принц великий!

Кларін (убік)
Боже, та вони це справді...
Чи такий тут звичай дикий
В королівстві, щоб когось
Брать щоднини, як я стежу,
І робити з нього принца,
А затим вертати в вежу?
Що ж, свою зіграю роль.

Солдати
Дай нам ноги.

Кларін
Ні, не можу,
Бо вони мені згодяться,
Та й не гоже, зважить прошу,
Бути принцеві безногим.

2-й солдат
Разом батькові твоєму
Ми сказали, що за принца
Тільки тебе визнаємо,
Не московського.

Кларін
До батька
До мого згубили шану?
Ах, сякі-такі, стривайте.

1-й солдат
Ми з душею, без обману.

Кларін
Якщо так, я вам прощаю.

2-й солдат
Йди й бери свої клейноди.
Слава Сехисмундо!

Всі
Слава!

Кларін (убік)
Сехисмундо кажуть? Згода!
Сехисмундами йменують
Всіх лжепринців, як я бачу.

Сцена третя
Входить Сехисмундо.

Сехисмундо
Хто назвав тут Сехисмундо?

Кларін (убік)
Був я принц, стерплю й невдачу.

1-й солдат
Хто з вас Сехисмундо?

Сехисмундо
Я.

2-й солдат (до Кларіна)
Чом ти, блазню безтолковий,
Вдав із себе Сехисмундо?

Кларін
Сехисмундо я? Та що ви!
Ви ж самі мене отут
Сехисмундили, й тому-то
Ваші ця плутня й нахабство,
Хоч і лаєтеся люто.

1-й солдат
Славний принце Сехисмундо
Той, якого всі ми знаєм
По прикметах, хоч на віру
Владарем тебе взиваєм,
Батько твій, король Басильйо,
Боячись своєї долі,
Про яку звістило небо,
Що його ти звалиш долі,
Вирішив тебе позбавить
Трону, щоб права на нього
Перебрав Астольфо, герцог
Із Московії.