Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана - Сторінка 41

По шеренгах червоноармійців прокотився гомін. Ніхто нічого не зрозумів.

Пам'ятаючи про роль командира, як вихователя, генерал Дринов обернувся до особового складу й оголосив:

— Товариші, мій наказ про нагородження рядового Чонкіна відміняється. Рядовий Чонкін виявився зрадником Батьківщини. Героєм він прикидався, аби втертися в довір'я. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — прокричали бійці не зовсім впевнено.

— Полковник Лапшин,— сказав генерал,— вишикуйте полк і ведіть на посадку в ешелон.

— Слухаюсь, товаришу генерал!

Полковник Лацшин вибіг на шлях і, ставши спиною до села, виструнчився.

— Полк! — гаркнув він, зірвавшись з голосу.— Побатальйонно! В колону! По чотири! Шикуйсь!

Доки полк шикувався на шляху, генерал укупі з Ревкіним сів у бронетранспортер і від'їхав. Рушив від гріха подалі й Голубєв.

Нарешті полк вишикувався і зайняв усю сільську дорогу.

— Полк, рівняйсь! — скомандував полковник.— Струнко! З місця з піснею крроком...— полковник витримав паузу"— рруш!

Гримнули чоботи об землю. З середини шеренги залунав високий голос заспівувача:

Скакал казак через долину, Через кавказские края...

І сотні голосів підхопили:

Скакал казак через долину, Через кавказские края...

Хлопчики з усього села бігли вздовж колони і намагалися іти в ногу. Жінки махали хустинами і витирали сльози.

Позаду полку кульгава шкапа тягла гармату сорокап'ят-ку, а за гарматою їхав на коліщатах інвалід громадянської війни Ілля Жикін у будьонівці. Проїхавши до середини села, він махнув рукою і повернув назад.

Невдовзі після відходу полку жителі Красного побачили полуторку, що виїжджала з Нюриного подвір'я.

Лейтенант сидів у кабіні поруч з водієм. Решта четверо тримали за руки Чонкіна, який стояв у кузові і зовсім не пручався.

За машиною, ридаючи і спотикаючись, бігла Нюра. Косинка зсунулася на плечі, волосся розкошлалося.

— Ваню! — кричала Нюра, давлячись слізьми.— Ванеч-ко! — і на —ходу простягала руки до машини.

Щоб припинити це неподобство, лейтенант наказав водієві їхати швидше. Водій додав газу. Нюра не витримала змагання з машиною і, спіткнувшись наостанок, упала. Але й лежачи, тягла руки в бік машини, що швидко віддалялася... Серце Чонкіна защеміло від жалю до Нюри. Він рвонувся, але марно, його міцно тримали.

— Нюрко! — закричав він, відчайдушно мотаючи головою.— Не плач, Нюрко! Я ще повернуся!

42

Надвечір того ж дня комірник Гладишев вийшов з дому, маючи на меті оглянути місця недавньої битви. І, проходячи скошеним полем, за горбом, кілометра за півтора од села, знайшов він забитого сліпою кулею коня. Гладишев спершу подумав, що це чужий кінь, але, підійшовши ближче, впізнав Осоавіахіма. Видно, кінь був забитий наповал — біля вуха чорніла рвана рана, від якої до губ тяглася цівка застиглої крові. Стоячи над мертвим конем, Гладишев усміхнувся. Нічого критися, було таке — повірив він своєму дивному сну. Не те щоб зовсім, але до певної міри повірив. Так уже все збіглося, що важко було триматися своїх переконань, геть позбавлених містики. Адже ж це, кому розказати, сміх і сором...

Гладишев раптом помітив, що на передньому копиті коня немає підкови.

— Цього ще бракувало! — пробурмотів він і, нахилившись, зробив друге відкриття. Під копитом, прим'ятий до землі, лежав клаптик паперу. Охоплений передчуттям не-

звичайного, Гладишев схопив папір, наблизив до очей і остовпів.

Незважаючи на сутінки й не надто гострий зір, селекціо-нер-самородок розібрав написані великими незграбними літерами слова, що проступили крізь засохлі плями бруду й крові: "Якщо загину, прошу вважати комуністом".

— Господи! — вигукнув Гладишев і вперше за багато років перехрестився.

1963-1970