Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 36

Але про смерть Сталіна свого часу дізнався від фермера Тімоті Паркера, якому сказав про неї Джессі Кларк, котрий регулярно читав газету "Голос села". Потім Чонкін сам почув про це по радіо і здивувався, що навіть такі люди, як Сталін, іноді помирають.

Смерть Сталіна породила велику скорботу всього радянського народу, смертельну тижбу на Трубній площі і пожвавлення у стані західних радянологів, які між собою тримали парі, хто займе місце Сталіна: Берія, Маленков чи Молотов? Деякі з них висловлювали підозру, що радянський владика помер не своєю смертю. Підозри ті виникли тоді, але висловлюються й дотепер, і найбільшим підозрюваним є, звичайно ж, Лаврентій Павлович Берія. І не дарма. Він більше за інших боявся живого Сталіна, одного і другого, і, можливо, більше за інших сподівався на захоплення звільненого трону. Деякі дослідники вважають, що не тільки Берія був зацікавлений у смерті радянського вождя, але й інші його соратники, включаючи Молотова, Маленкова, Кагановича і Хрущова. Існує також версія, що можливі учасники замаху діяли не тільки заради власного порятунку, але й для порятунку світу. Як стверджують деякі вчені, є підстави припускати, що Сталін чи той, хто, сидячи в Кремлі, називав себе цим іменем, до початку п'ятдесят третього року зовсім уже впав у глибоку параною і, розуміючи, що життя його завершується, задумав не покидати його сам-один, а забрати із собою якомога більше людей. Можливо, навіть увесь світ. З цією метою він задумав увергнути людство в Третю світову війну. Першим кроком до війни повинна була стати депортація євреїв, призначена на 5 березня 1953 року. Вона викликала б обурення в усьому світі, різке загострення міжнародної обстановки, суперечки з американцями, взаємні погрози, а за погрозами могли б настати і дії. У те, наскільки всі ці версії серйозні, ми вдаватися не будемо, але у нас є ще одна, додаткова версія, яка не заперечує жодну з перерахованих.

3

Щоби вникнути в наші міркування, варто згадати про відвідання Сталіним чи лже-Сталіним, інакше кажучи, тим Сталіним, який до того часу реально правив країною, 28 лютого Московського театру драми (МТД). Напередодні, 27 лютого, він у черговий раз дивився "Лебедине озеро", а на наступний день намітив переглянути разом зі своїми соратниками фільм "Відплата". Але коли повертався з Великого театру в Кунцево, свій рішенець поміняв, чому сприяв Лаврентій Берія, який їхав із ним в одній машині. З тих пір як ці два чоловіки вияснили, хто з них головний, Берія усвідомив, що ніякого іншого виходу в нього немає, і повернувся до своєї звичної ролі відданого друга, соратника і наперсника товариша Сталіна. Однак інтриги свої продовжував плести, але з більшою обережністю, ніж раніше. Меловані довіряв Лаврентію ще менше, ніж справжній Сталін, і про всяк випадок Міністерство держбезпеки передав якомусь Ігнатьєву. А Берії доручив керувати атомною промисловістю, вважаючи її таким самим провальним ділом, як сільське господарство. Але все-таки він був тільки артистом і інтригами вищої складності в достатній мірі не оволодів. Він не зрозумів, що Ігнатьєв є людиною, підсунутою йому Берією, точно так само, як Іван Хрустальов, що замінив нещасного генерала Власика, оббреханого, зміщеного з посади і зрештою ув'язненого за кримінальним звинуваченням. Сталін справжній, звичайно, Берію розкусив би, а несправжній зостався в душі артистом і тому дозволив залишитися підступному лиходію біля себе.

Так ось, 28 лютого Лаврентій Берія визвався провести товариша Сталіна після спектаклю додому, щоб по дорозі обговорити майбутню депортацію євреїв і очікувану в зв'язку із цим бурю народного гніву. Але бачачи, що Сталін після переглянутого спектаклю знаходиться в надто благодушному для такого обговорення настрої, вирішив цю тему відкласти і продовжити розмову про мистецтво. Тим паче що і привід тут же й знайшовся. Коли проїжджали по Арбату, Берія побачив афішу і звернув на неї увагу Сталіна. Афіша сповіщала публіку про те, що завтра в МТД відбудеться спектакль за п'єсою лауреата Сталінської премії драматурга Михайла Погодіна "Сталін у жовтні". Роль товариша Сталіна виконує народний артист СРСР Георгій Меловані.

– Це що ж, – спохмурнів лже-Сталін, – культ особи дійшов уже до такого маразму, що у відомому творі Леніна заміняють Сталіним?

– Ні-ні, – заперечив Берія. – Ні в якому разі. "Ленін у Жовтні" – це Ленін у жовтні сімнадцятого року. А тут мова йде про жовтень сорок першого. Ти, звичайно, добре пам'ятаєш, Коба, що було в жовтні одна тисяча дев'ятсот сорок першого року?

– Так, звичайно, – пожвавішав Коба, – я, звісно, добре пам'ятаю. У жовтні сорок першого року я був у місті Куйбишеві і там познайомився з однією такою співачечкою…

– Пробач, дорогий Коба. Дозволь мені тебе перервати. Мені здається, ти трохи плутаєш. У Куйбишеві був актор Меловані, а ти, товаришу Сталін, із властивою тобі незвичайною мужністю зостався у Москві і своєю особистою присутністю надихав на подвиг наших воїнів, які обороняли Москву.

– Ах, так-так, правильно, – поквапом погодився Коба, – у той час, коли актор Меловані волочився в тилу за співачками, я, товариш Сталін, із властивою мені мужністю… Ти мені можеш нагадати, як це було?

– Чому я? – стенув плечима Берія. – Завтра субота. Можна відпочити трохи від повсякденної роботи, розважитись і подивитись, як зображають цей час драматург Погодін, артисти театру МТД і наш головний, так сказать, – і він хихикнув, – народний артист.

Сталін спочатку трохи напружився, спробувавши зрозуміти, чи не приховується за пропозицією Лаврентія якась каверза. Подивився на нього уважно. Берія відповів йому незмигним зустрічним поглядом чесної людини.

– А що? – сказав Сталін, і в його очах загорівся пустотливий вогник. – Давай спробуємо і подивимося, що там робить наш народний артист. Шекспір, Лаврентію, казав: "Увесь світ – театр, і люди в нім – актори". Але одна справа грати просто в житті. А інша річ – на сцені. Навіть самого себе не кожен може зіграти достовірно. Ось уяви собі, щоб тебе випустили на сцену, щоби ти, Берія, зіграв роль Берії. Ти думаєш, ти зіграєш? Ні. Ти так зіграєш, що будь-який глядач скаже: ні, це не Берія.

– Але чому ти так думаєш, Коба? – образився Лаврентій Павлович. – Звідкіля ти знаєш, Коба, що в мені не гине геніальний актор?

– Ні, Лаврентію, – похитав головою Сталін. – Ніхто в тобі не гине. Ти лиходій. А геній і лиходійство, як Пушкін казав, не дуже-то сумісні. Але завтра ми подивимося на іншого лиходія і вирішимо, правим був наш великий поет чи не правим.

Результатом цієї розмови була поява наступного ранку в МТД людей у цивільному, які спричинили там великий переполох. Оглянули всі входи і виходи, один із них завважили зайвим і звеліли забити цвяхами. Перевірили список усіх учасників спектаклю, включаючи помічника режисера, адміністраторів, білетерш, освітлювачів і робітників сцени. Завідувача постановочною частиною звеліли від роботи тимчасово відсторонити через єврейське прізвище. Розпорядились залишити в партері тридцять місць для співробітників охорони. Режисер-постановник, переляканий до смерті, провів спеціальну нараду з трупою, потім окремо переговорив із виконавцем головної ролі.

– Георгію Михайловичу, – сказав він, нервуючи. – Дуже вас прошу, завтра ні краплі в рот і підійдіть до справи дуже серйозно. Я знаю, що товариш Сталін дуже цінує вас як артиста. Так ось, я вас дуже прошу, постарайтесь оправдати довір'я товариша Сталіна. Завтра ви повинні зіграти так, щоби товариш Сталін повірив у ваш образ, повірив, що ви – це він.

– Запевняю вас, – всміхнувся лже-Меловані, також цілковито схвильований, – товариш Сталін дуже навіть повірить, що я – це він.

Хоча каси продали тільки чверть білетів, зал був заповнений на сто відсотків за рахунок секретних агентів і пригнаних із заводу "Серп і молот" так званих "передовиків виробництва". Тобто людей, які на виробництві працювали рідко, бо, наділені особливою довірою начальства, були регулярними посланцями на казенні мітинги, демонстрації, конференції, засідання, наради, де висловлювали народні радощі з приводу, скажімо, перевиконання виробничих планів чи гнівалися на міжнародних імперіалістів за те, що ті іще живі.

4

Того дня був сильний снігопад, і декілька спеціальних машин до самого вечора розчищали сніг перед театром. Рівно за п'ять хвилин до спектаклю до службового входу підкотили один за одним кілька довгих чорних лімузинів. З них вийшли Сталін, Берія, Хрущов, Маленков і Булганін. Їх провели в ложу, і спектакль негайно розпочався.

Спочатку показали великий літак. Механік і моторист готували його до польоту. Моторист сказав, що він чув, нібито на літакові повезуть в далекий тил якусь дуже важливу персону, можливо, навіть Сталіна. Механік заперечив, що Сталін не та людина, яка в скрутну хвилину покине нашу столицю напризволяще. Моторист згадав Кутузова, який колись Москву залишив французам і тим самим їх погубив. Механік погодився, але нагадав мотористу, що, по-перше, у 1812 році Москва не була столицею, а, по-друге, Кутузов – це все-таки один із царських воєначальників, а Сталін – єдиний і незамінний вождь усього прогресивного людства.

Декорації змінилися, і на сцені з'явились інші люди – учасники засідання Державного Комітету Оборони. Вони говорили про критичний стан на фронті, про те, що німці підступили упритул до Москви, про евакуацію в Куйбишев заводів, фабрик і державних установ, а ведучий засідання Лаврентій Берія (артист Квантурія) запропонував у першу чергу вивезти з Москви товариша Сталіна як найважливішу цінність. Усі члени ДКО погодилися з Берією і ухвалили просити товариша Сталіна негайно покинути Москву. У цей час на сцені з'явився сам товариш Сталін, який повинен був вислухати пропозицію і потому з легким грузинським акцентом гордо відповісти, що коли буває особливо важко, товариш Сталін поля бою не покидає. Але він іще не встиг нічого вислухати і нічого сказати. Він тільки вийшов на сцену, і публіка забіснувалась. Увесь зал в єдиному пориві зірвався на ноги, глядачі стали бурхливо аплодувати тому, хто вийшов. Сусіди по ложі другого Сталіна позирнули на нього і також зірвалися.