Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 42

Він згадав, що колись був пригощений привезеною з Москви ковбасою "Одеська", такою смачною, що запам'яталася йому на все життя. І в "Ковбаси" вирішив усе-таки зазирнути. Тим паче що тут і черги ніякої не було. Але і цей магазин виявився цілком дивовижним. У ньому знаходились три продавщиці, одна касирка і – ніякого товару, крім виставлених на всіх трьох прилавках і за склом каси сірих паперових коробок з написом "Напій кавовий". Продавщиці, які, судячи з їхньої комплекції, харчувалися не тільки напоєм кавовим, зараз були зайняті обговоренням побачених ними по телевізору сеансів гіпнозу якогось екстрасенса Шапіровського, але при вигляді Чонкіна замовкли і витріщилися на нього з подивом. Ніхто в магазин давно вже не зазирав, крім окремих покупців, які, можливо, в надії на випадкове диво злегка прочиняли двері, але, просунувши голову, переконувалися, що дива немає, і висовувалися назад.

А цей, старий у джинсах, увійшовши, сказав "Хай!" (хохол, напевне), підійшов до продавщиці навпроти дверей і став читати, ворушачи губами, написане на коробці.

Усі чотири жінки дивилися на чудака, чекаючи невідь чого. Нарешті саме та, до якої він підійшов, не витримала і запитала, що йому потрібно.

– Хотів би купити "Одеської" ковбаси, – сказав Чонкін, підозрюючи, що говорить щось не те.

Продавщиця видивилась на нього уважно, перезирнулася зі своїми колегами, знову поглянула на Чонкіна і ввічливо, дуже ввічливо поцікавилась:

– А вам, дідусю, потрібна саме "Одеська"? А "Краківська" не підійде?

– Або "Докторська"! – гукнула зі свого місця друга продавщиця.

– Чи "Отдєльная", – підхопила третя.

– Чи "Вєтчинно-рублєная", – залилась сміхом касирка.

– А ви, дядечку, чи ж не з-за гряниці приїхали? – запитала перша продавщиця.

– Він із Америки, – одізвалась касирша. – Хіба не видите – американець, у джинсах.

Тепер усі вони покотились зо сміху. А Чонкін знову знітився і з розгубленою посмішкою вийшов на вулицю.

Чонкін не помічав (та йому й не треба було), що під час прогулянки по Москві його супроводжують не менше чотирьох чоловік піших і ще восьмеро, що пересувалися в двох автомобілях, спілкуючись між собою по радіо. Результатом їх колективного спостереження був оперативний рапорт про те, що член делегації фермерів містер Джон Чонкін, в минулому Чонкін Іван, він же Іван Голіцин, побував у Мавзолеї Леніна, але відмовився відвідати Третьяковську галерею. Замість цього здійснював обхід міста. При цьому мало цікавився архітектурою столиці чи її історичними пам'ятниками, а зосередив свою увагу на найнепривабливіших задвірках, звалищах і смітниках. Заходячи в магазини, звертав увагу на тимчасову відсутність деяких товарів і критикував їх якість, а в магазині "Ковбаси" задавав продавщицям провокаційні запитання.

Ясна річ, це донесення було направлено керівництву відділу спостереження за іноземцями, а потім і вище, туди, де сиділи люди в генеральських погонах і робили вигляд чи навіть думали, що вони зайняті важливою справою захисту вітчизни, а насправді по розуму, інтелекту, способу мислення і за колом виконуваних обов'язків цілком належали до тієї породи людей, яких у народі називають придурками.

Ці придурки негайно ухвалили завести на громадянина США Чонкіна Івана справу оперативної перевірки і дали вказівку не випускати його з очей. Хоча їм було заздалегідь сказано, що Чонкін перебуває в делегації, запрошеній самим Генеральним секретарем ЦК КПРС і вже за одним цим є особою майже недоторканною, але вони й самого Генерального вважали недоторканним тимчасово і частково.

16

У понеділок і вівторок делегація американських фермерів побувала на Виставці досягнень народного господарства і в одному зі зразкових підмосковних радгоспів, де овочі для членів ЦК партії трудящих вирощувалися без хімічних добрив, а корів для виставки годували вершковим маслом. У невеличкому радгоспному магазині були і всілякі ковбаси, і сири, і овочі, і фрукти, чисті, помиті і розкладені по окремих лотках. Червоних грейпфрутів, однак, не було й тут. А втім, не було й покупців. У Міністерстві сільського господарства делегацію прийняв сам міністр, а в середу їх попросили одягтися покраще (бути не в джинсах і кросівках) і повезли в Кремль на зустріч із президентом Майклом Горбачовим.

Їх увели до величезних розмірів залу з ліпними стелями, чудернацькими кришталевими люстрами і великими картинами, що зображали Леніна і були присвячені різним історичним подіям, типу штурму Зимового палацу, плану ГОЕЛРО, будівництва Дніпрогесу і взяття Рейхстагу.

Навколишня розкіш подіяла на прибульців дивним чином. Вони, хоча б і вільні начебто люди, раптом принишкли і самі по собі, без чиєїсь команди вишикувалися в одну шеренгу і навіть якось вирівнялися. Нарешті двері розчинилися і звідтіля швидким кроком вийшов знайомий Чонкіну по портретах лисий пан з великою родимою плямою, за обрисом схожою на південну частину американського континенту. Збоку дріботів молодий і вгодований чоловік, як згодом виявилося, перекладач, а за ним ланцюжком слідували міністри, заступники міністрів, начальники відділів, помічники начальників і помічники помічників. Усі йшли трохи неприродно і тримали руки так, наче вони у них були зайві.

Фермери іще більше підтягнулись. Горбачов підійшов до першого – Джеррі Маккормака – протягнув руку і сказав:

– Здраствуйте!

Фермери, як їх і інструктували, стали відрекомендовуватися, і щоразу Горбачов повертав до того, хто говорив, ліве вухо, а потім сам казав одне слово: "Приємно" (а перекладач тут і тлумачив: "Плежа") і пересувався до наступного. Дійшов Горбачов і до Чонкіна, простягнув руку. Чонкін сказав: "Чонкін".

– Приємно, – сказав Генсек і пішов далі, але якась думка зупинила його і повернула назад.

– Запитай у нього, – сказав він перекладачеві, – а що це у нього за прізвище? Звучить як російське.

– Я єсть руський, – сказав Чонкін.

– А-а, – закивав головою Генсек, – то-то я чую, звучить наче по-нашому. І самі у Росії народився? Чи не ставропольський, часом? Ні? Шкода. А то я також знав одного Чалкіна. Хороший був хлопець, тракторист, комсомолець, але, розумієте, зловживав цим ділом. – Генсек дав щигля собі по кадику. – І якось, розумієте, п'яним упав у криницю і втопився. А ви що ж, судячи з віку, з другої еміграції? У полон потрапили чи як?

– Та так, – сказав Чонкін ухильно.

– Так, – покивав Горбачов, – ось як вона склалася історія, так сказать, нашого віку! Драматична! Переламала долі, порозкидала наших людей кого куди. Але будемо якось помилки минулого виправляти. Ви зараз чим, сільським господарством займаєтеся?

– Фермерую, – сказав Чонкін стримано.

Генсек запитав, а що за ферма, скільки землі, що на ній вирощується. Чонкін сказав: землі дев'ятсот акрів.

– Скільки ж це по-нашому буде? – повернувся Генсек до міністра сільського господарства, чим заскочив його сильно, оскільки той прийшов у сільське господарство з загальнопартійної роботи, а до того керував культурою. Але виручив перекладач, який знав не тільки мову, а взагалі чортзна чого тільки не знав.

– Чотириста п'ятдесят гектарів приблизно, – сказав він.

– І скільки у вас народу працює? – запитав Михайло Сергійович.

– Чого? – не зрозумів Чонкін.

– Ну, я запитую, який у вас колектив? Скільки трактористів, комбайнерів, полеводів?

Чонкін подумав і сказав:

– Я єсть один.

– Ну цього я вже ніяк собі в голову не вміщу. Як же це – один? Я розумію, що у вас парткомів там, звичайно, немає, – пожартував Генсек, і всі, хто йшов позаду нього, голосно засміялися. – Але, однак, навіть без парткомів треба орати, сіяти, удобрювати, проріджувати, збирати, молотити, віяти, возити зерно на елеватор. І хто все це робить?

– Я роблю, – сказав Чонкін.

– Зовсім сам?

– Коли була вайфа, то із нею. А теперечки сам.

– Не може цього бути, – сказав міністр сільського господарства.

– Ось і може, – різко заперечив Михайло Сергійович. – Там люди не так працюють, як у нас. А до нас повертатися-то не хочете? А то дали б ми вам колгоспом поголовувати, такого ж, припустимо, розміру, що й ваша ферма, але іще чоловік двісті було б у вас у підпорядкуванні. А може, до вас прислати делегацію на навчання? Не заперечуєте?

Не дожидаючись відповіді, Горбачов рушив далі, але секретар з ідеології, що йшов слідом, затримався біля Чонкіна і тихо запитав:

– Скажіть, а хто у вас приймає рішення?

– Які рішення? – не зрозумів Чонкін.

– Рішення, коли приступати до посівної, коли починати жнива.

Генсек уже потискав руку останньому фермеру, але, виявляється, мав добрий слух, тож повернувся і сказав секретарю з ідеології:

– Це запитання доказує, що тобі пора на пенсію.

17

Наступною за планом заходів для фермерів була поїздка по двох областях середньої смуги з відвіданням передових колгоспів і радгоспів. Їхали у вагоні СВ. Вагон був новий, занавіски чисті, і провідник розносив чай із печивом. У коридорі висів розклад руху поїзда, Чонкін став його читати знічев'я. Чомусь він не подумав одразу, що поїзд іде через місця, з якими у нього було пов'язано стільки переживань. А тепер він наткнувся на знайому назву – Долгов, і перехопило подих.

Скільки років минуло, згадував він іноді село Красне і жінку, з якою жив недовго, але гарно, однак затягувало пам'ять туманом, і далекий образ виникав у ній ледь вловимий, не викликав у душі нічого, а тут накотило зненацька.

Усю ніч він крутився, іноді на мить засинав, і тоді снилася йому Нюра дуже явно і чітко, молода, повнотіла, пропахла парним молоком. Вона всміхалася до нього, манила, розкинувши руки і ноги. Поринаючи в її обійми, він прокидався в досаді, що дійсність не співпадає зі сном, і гнівався на себе, що допустив таке дурне сновидіння: Нюра зараз, якщо й жива, скільки ж це їй? Вона ж навіть старша за нього.

До ранку він спинився на думці, з якою постав перед керівником делегації Джеррі Маккормаком.

Вислухавши Чонкіна, Джеррі йому сказав, що він людина вільна, громадянин вільної країни і має право чинити, як йому заманеться.

– Але я раджу тобі подумати, тут твої дії можуть невірно трактувати.

Вони домовилися, що завтра цим же поїздом Чонкін добереться до місця перебування делегації.

На станції Долгов він зійшов на перон, худорлявий літній чоловічина з обвітреним, задубілим обличчям, зі вставними фарфоровими зубами, у джинсах, у штормівці, з дорожньою сумкою через плече.

На привокзальній лавці під пам'ятником Леніну два місцевих гурмани по черзі сьорбали з трилітрової банки коричневе мутне пиво місцевого виробництва і загризали його сушеними кільками.

– Хай! – сказав до них Чонкін. – Де тут можна взяти бас чи іще щось до Красного?

На це один із гурманів відповів, що він у місцевому духовому оркестрі грає на трубі, а бас у них Колька Жилкін, який в даний період недосяжний, оскільки перебуває у повному запої.

– А тобі, батя, тільки бас треба чи повний оркестр? – запитав трубач.

– Ноу, – відказав Чонкін, – ніякий оркестр.