Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна: Переміщена особа - Сторінка 6

А потім туди-сюди: як живете, як матеріально, якщо нужда, допоможемо, але і нам також дуже чудовіщно треба допомогти. Я, звісно, чому б і ні? Завсігди, кажу, Роман Гаврилович, кажу, готов. До умственного діла не приспособлений, а по фізичній часті, якщо чого принести, віднести, дров наколоти, груби напалити – це з усім тяготєнієм і охотою. Та ні, каже, не те. Принести, віднести, на це ума багато не треба, а єсть таке діло, в якому нужен крепкий характєр, сильна воля і тверда рука. Зараз, каже, йде сутичка не на життя, а на смерть, і ворогів треба знищувати безпощадно, і шо, каже, Олексій Іванович, ти про це думаєш, шо? Я, дурень, спочатку думав, шо, як обично, а шо, кажу, мені, Роман Гаврилович, думать нічого, я думав, шо года мої вийшли, але якщо єсть така необходімость, то я, як усі гражданє, чого-чого, а голову свою за родіну-отєчєство завсіди положить готовий. Тим паче, в голові моїй цінності особенної нема, ніяких там умних мислів у ній не рождається, ні для чого не пригодна, окромя ношенія шапки чи пілотки п'ятдесят четвертий розмір.

Роман Гаврилович сміється. Ти шо, каже, Олексій Іванович, хоч і з юмором, та ти шо? Ми тебе на фронт посилати не будемо і твою голову, яка вона не є, зазря також не покладемо, а, навпаки даже, до тебе піднагнемо інші.

Я по тупості попервах не скумекав, а він мені став пояснювати, а коли я пойняв, у мене, Нюра, волосся стало, можна сказати, сторчма. Він мені предложив бути бійцем-сполнітєлєм, себто по розстрілу врагов народа. І условія, каже, хороші, і зарплату підвищим, і з житловим питанням розберемося, і пайок дамо підсилений, кіло хліба, сто грамів масла слівочного на день, і після каждого сполнєнія стакан водки і бутерброд.

А я кажу, ні, ні, Роман Гаврилович, хоть золоті гори, хоть самого розстріляйте, а цього я не можу. А не можу я, Нюра, ти знаєш, потому шо вобще і раньше ні на що живе рука не піднімалася, я навіть курку нікогда зарубати не міг, сусіда кликав. Від чого наді мною усі завсігди сміялися: сільський, кажуть, чоловік, а в колінках наскільки слаб.

Я це про курку Лужину кажу, а він так насупився, курка, каже, тут ні при чому, курка птиця безобідна, а ось враг народа – це не курка, а звір хуже всякого хіщніка. І вобще, тобі чудовіщне довєріє оказують, не те шо там це, а ти ше виламуєшся. Піди, каже, і крепко подумай. Ну, додому прихожу, а дома жінка, і дочка повзає по підлозі. Туди-сюди. Любі розказав, а вона мені: ти шо? Жити, каже, тяжко, одна комната в бараці, та й та маленька, продуктів пітатєльних не хватає, дров купити нема за шо, а ти ше носа вернеш. А чого ти їх жалієш, цих-то самих? Тобі ж сказано, шо це враги народа, і при тому ти їх не уб'єш, дак другий хто найдеться, живі не остануться. І давай мене пиляти, мужик, мовляв, ти, не мужик, а одно нещастя, і нащо я тільки із тобою зв'язалася, і так дальше, і тим більше, їла вона мене, докоряла, а я всю ніч думав, думав, потилицю до крові розчесав, ну, думаю, ну, в самом дєлє, ну, робота вона і єсть робота, і кому ж і це нада робить, тим болє шо опять же враги народа, а єслі даже і не враги, то моє дєло, як кажуть, теляче. Це ж не я приговорюю, а я только як струмент. Палець на курок нажав, і все рівно це хтось зробить. Ну, думаю, ладно, ніколи не пробував, но єжелі зажмурившись і не зблизька… Короче, прихожу вранці до начальника. Ну, шо? – каже. Ладно, кажу, согласний. Ну ось, ну і молодець. Я в тобі, каже, даже і не сумлівався, потому шо ти чоловік нашенський, корньовий, і ділу нашому, я полагаю, прєдан безмєрно. А шо касаємо людишок цих, з якими прийдеться робити, так ти ж понімаєш, шо в нас кого зря не розстрілюють, а єслі уж до того дійшло, значить, чудовіщно много він нашій родіні, народу нашому вреда понароблював. І такого убить не жалко. Муху жалко, таргана жалко, а такого врага не жалко.

Ладно, значить, записали мене в сполнітєлі, а нічого такого не перемінилось, відпочивать, правда, більше став. Раніш, бувало, сутки оддіжуриш, двоє свободний, а тепер троє. І, само собою, пайок усилений стали видавати, і на квартирю очерідь зразу підійшла. Роман Гаврилович сам лічно з нами ходив, показав квартирю, повіриш, ні, в самому центрі, трьохкомнатна і з мебеллю. Причому мебель… ми як туди увійшли, я прямо своїм очам не повірив: чи то з горіха, чи то з корейської там берези, я в цьому ні бум-бум, але, бачу, дерево дороге. Мені, правду сказать, усе одно, мені шо стілець, шо табуретка, було б на чому сидіти, а у Люби очі загорілись, по комнатах шастає, все руками обома обмацує, як на піаніні грає, а люстра, каже, шо, хрустальна? А кожа на дівані, питає, настояща? А шкаф, каже, з якого дерева? А там ше і балкон, і уборна, а уборна-то, мєжду прочім, знаєш яка? Ось не повіриш, там така штука, як би великий горшок, унітаз називається, бачок з водою і ручка підвішана. Смикнеш за ручку, все зливається. А также ванна. Таке велике як би корито і два крантіка. Один крантік одкрутиш – холодна вода біжить, другий одкрутиш – тече гаряча. І Люба все це, само собою, перемацала, перекрутила, а коли спальню побачила, так і зовсім ошаліла. Кровать така, знаєш, шириною, як відсюда дотуда, спинки дерев'яні, різьблені, зі звірськими головами, а ше пухові подушки, атласне одіяло і покривало з кружевами. Люба прямо чуть умом не тронулась. Невже і це буде нашенське? А чому ж ні, каже Роман Гаврилович, конєшне дєло, вашенське, чому ж другі люди можуть жить, на кроватях таких кувиркатися, а ви не можете? І до мене повертається: тобі-то, хазяїн, квартирка наравиться чи ж ні? А я кажу, ну як же може не наравитися, та це ж, кажу, розкіш така, та це ж просто дворець, тут десь-то буржуї якісь жили. Ну да, каже, да, спершу білі буржуї, потім червоні, но ми тих і тих підобрали. Ну, підобрали – підобрали, моє-то дєло, обратно ж, теляче; заглянув я в третю комнату – бачу патрет: командир якийсь у великих чинах, два ромба в петлиці, але без фуражки. Голова побрита, як, мєжду прочім, у Романа Гавриловича, дівчинку на плечі посадовив, і обоє сміються. А дівчинка – ну викапана моя Віка. Я питаюся: хто такий? А це, каже Роман Гаврилович, і єсть той самий червоний буржуй, котрий тут жив і за щот робочих і крестьян чудовищно жирував. І тут же: да, мєжду прочім, зовсім забув, мовляв, тобі сказати, завтра у тебе деяка роботка передбачається. Так шо ти сьогодні отдихай, розслабся, водочки випий, якщо бажаєш, а завтра до дев'яти ранку приходь прямо до начальника тюрми товариша Пєшкіна. Домовились? – питає. А я дивлюся, як Люба по квартирі з витріщеними очима бігає, ладно, кажу, договорились. Й нічого такого навіть не подумав. А потім додому як прийшов, як вспомнив, і прямо серце у мене обірвалось. Люба, кажу, ти чула, шо Роман Гаврилович казав? А вона: ну чула, ну і шо? А сама шмотки перебирає, думає, шо викинути, шо для нової квартирі оставити. І вночі мені свої плани викладує: кровать, мол, засунемо в угол, а стіл, наоборот, посеред комнати поставимо. На балконі, каже, квіти розведу. І того не понімає, шо мені зараз ні до столів, ні до квітів ніякого такого діла нема. Усю ніч я крутився, тільки під ранок заснув. А вранці Люба будить, вставай, каже, уже приходили, тебе питали. Я, значить, встаю, умиваюсь, одягаюсь, снідаю, а сам просто ось нічого не сображаю. А Люба каже: я бачу, ти сам не свій, мабуть, я тоже з тобою піду. Ну, значить, оділась, губи накрасила, узяла мене під руку і веде. Так це удвох і являємося до начальника тюрми, а там вже зібрались Лужин, прокурор, начальник тюрми Пєшкін, старший наглядач Попов Василь, ше два наглядачі і ше два чоловіки невідомі. А Лужин питає: чого це ви удвох? А Люба одізвала його в сторонку і давай йому нашіптувати, потім-то я узнав: просила дозволити їй тоже присутствовати для підтримки, значить, мене. А поскільки вона у них своя була, то Лужин, хотя і неохотно, но согласився. Потім підходить до мене і дає мені, значить, наган і каже: ось, Бєляшов, на тобі оружіє, і з цього, каже, нагана по врагам нашої революції, нашої власті і народа много уже пуль випущено, сьогодні і тобі довірено його в діло употребить. Я нічого не кажу, беру, значить, цей наган, засовую в кобуру, а руки як ватяні і голками як би наколоті.

І ось ведуть мене в камеру смертную, а я себе чуствую так, наче самого туди ведуть на розстріл. Ну, де ця камера, я і раньше знав, хлопці показували, но сам я до неї ніколи не приближався. А тут підійшов. На самом дєлє це не одна камера, а дві. Спочатку вроді як передбанник: пол цементний, покатий, а посередині дірка вроді мишачої нірки. А за передбанником, обратно, залізні двері з глазком. Я підійшов, глянув, бачу: лампочка світить, і чоловік на табуретці сидить, газету читає. З виду ше крепкий, голова, само собою, побрита, видно, почув, шо там хтось у глазок дивиться, повертає голову до мене, а я дивлюсь: батюшки, так це ж той самий, який там, на патреті! І представляєш, як я себе чуствую!

А Лужин достає з кишені годинника, дивиться, ну шо, каже, товариші, мабуть, приступимо. Одкривай, каже, наглядачеві. Той тихесенько підійшов, ключа ледь чутно вставив. Потім – раз! – двері розчинились і всі туди, в камеру, увірвались, прямо як звірі. Дивлюсь на бритого, він як нас угледів, так прямо в один момент і весь так от з лиця білий став, затрясся і навоняв крепко. А тут йому чорний мішок на голову – раз! Руки назад скрутили і – бігом-бігом – волочать його в першу камеру і притискають головою до дірки. А я стою і дивлюсь, як у кіно, наче мене це зовсім і не торкається.

Чую, хтось кричить мою фамілію, но оп'ять же як би уві сні.

Потім бачу, підбігає до мене Лужин, весь червоний, шо стоїш, туди тебе й розтуди, хтось мене у спину штовхає, я нагана з кобури витяг, до голови приставив і чую із-під мішка такий це тихий голос:

– Будь-ласка, поскоріше.

Я й рад би поскоріше, та рука сама туди-сюди смикається, а палець не слухається, як дерев'яний. Лужин кричить: стріляй, мать твою перемать, а я и-и-и, рука стрибає, а палець не гнеться. Попов Василь вихопив у мене револьвер, дозвольте, каже, товариш начальнік. Ні, кричить Лужин, ні. Нехай вчиться. А якщо сам не може, нехай, мол, жінка покаже, хто із них мужик, а хто баба.