Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 25

Але тепер я був уже коло острова, в цілком спокійному місці, між двома сильними течіями: південною, що винесла мене в море, і північною, що проходила милі за три від неї. З допомогою сприятливого вітру, я скерував човен на острів, хоч посувався вперед уже не так швидко.

Близько четвертої години вечора, бувши милі за три від острова, я виявив, що пасмо скель, причина моїх пригод, тягнеться, як я вже казав, на південь і, відкидаючи на південь течію, утворює другу супротивну течію в північному напрямі. Виявилось, що вона дуже сильна, але не зовсім збігається, з напрямом моєї дороги, що йшла на північний захід. Завдяки свіжому вітрові, я перетяв цю течію в північно-західному напрямі і десь за годину був уже за милю від берега; море було спокійне, і я незабаром висів на землю.

На березі я впав навколішки, палко подякував богові за свій порятунок і вирішив раз назавжди відмовитись від свого плану визволитись на човні. Після цього, підкріпившись їжею, я провів човен у маленьку бухточку, під дерева, що росли тут на самому березі, і, [118] вкрай знесилений утомою та тяжкою працею під час подорожі, ліг спати.

Я був дуже заклопотаний, бо не знав, як приставити човен додому. Про те, щоб вернутись тією ж самою дорогою, я й не думав, бо дуже натерпівся страху. Інший шлях (я мав на думці західний напрям) був мені зовсім не відомий, і я не хотів рискувати. Отже, другого ранку я вирішив пройти берегом на захід і подивитись, чи немає там бухточки, де б я міг покинути свій фрегат у схові, щоб згодом користуватись ним, коли буде потрібно. І справді, милі за три, йдучи понад берегом, я натрапив на чудову маленьку затоку, що глибоко врізалась у берег і, поступово звужуючись, переходила в струмок. Я привів сюди свій човен, ніби в навмисне приготований для нього маленький док. Поставивши його тут та міцно припнувши, я зійшов на берег, щоб роздивитись, де я.

Невдовзі виявилось, що я опинився майже на тому самому місці, куди я приходив раніше пішки. Отже, взявши з собою тільки рушницю та зонтик (бо сонце дуже пекло), я пустився в путь. Після моєї нещасної подорожі ця екскурсія здалась мені дуже приємною. Надвечір я добрався до своєї бесідки, де знайшов усе так, як і залишив; на моїй дачі був завжди добрий порядок.

Я переліз через огорожу, уклався в холодку відпочити і від страшенної втоми хутко заснув. Уявіть собі, якщо можете, як я здивувався, коли мене збудив чийсь голос, що кілька разів назвав мене на ім'я: "Робін, Робін, Робін Крузо! Бідний Робін Крузо! Де ти, Робін Крузо! Де ти, Робін Крузо? Де ти? Де ти був?"

Змучений вранці гребнею, а вдень ходьбою, я спав мертвим сном і не міг відразу прокинутись. Мені довго здавалось, що я чув той голос уві сні, але після повторного вигуку: "Робін Крузо, Робін Крузо!" — я нарешті прокинувся і спочатку страшенно перелякався. Я схопився, дико озираючись навколо, і раптом, підвівши голову, побачив на огорожі свою папугу. Ясна річ, я відразу догадався, що це вона гукала мене. Бо я часто говорив їй жалісливо цю саму фразу, і вона добре вивчила її. Іноді вона сідала мені на палець, нахилялась до мого обличчя й вигукувала: "Бідний Робін Крузо! Де ти? Де ти був? Як сюди потрапив?" — і інші фрази, яких я її навчив.

Але, навіть, знаючи, що це була папуга, і розуміючи, [119] що, крім папуги, ніхто не міг говорити зі мною, я довго ще не міг очунятись. По-перше, я дивувався, як вона потрапила на мою дачу, а по-друге, не міг зрозуміти, чому вона сиділа саме тут, а не деінде.^ Але в мене не було ніякого сумніву, що це він, мій вірний Попка, і я не довго думаючи простяг йому руку й покликав його. Лагідний птах відразу сів мені на палець, як він робив це завжди, і знову заговорив: "Бідний Робін Крузо! Як ти сюди потрапив? Де ти був?" Він ніби радів, що знову бачить мене. Вертаючись додому, я забрав його з собою.

Тепер у мене надовго пропала охота до морських прогулянок, і багато днів я сидів спокійно та роздумував про небезпеку, в яку потрапив був. Мені дуже хотілось мати знову човен на моєму боці острова, але я не міг вигадати, яким способом перевезти його сюди. Про східне побережжя я не хотів і думати, бо ні за які блага в світі не наважився б об'їхати його ще раз. На саму думку про це в мене завмирало серце й холонула кров у жилах. Що ж до західного берега острова, то я не знав, як можна туди добратись. Якщо течія на східному боці так само сильно й швидко ринула до берега, як тут — уздовж нього, то мені загрожувала небезпека розбитись об острів, як раніше бути віднесеним від нього. Обміркувавши все це, я вирішив обійтись без човна, дарма що його будування, а особливо спуск на воду, коштували мені стільки місяців важкої роботи. Такий настрій був у мене майже цілий рік. Я жив тихо й самотньо, як ви легко можете собі уявити. Думки мої дійшли повної рівноваги. Я почував себе щасливим, скорившись волі провидіння, і ні в чому не знав недостачі. Мені бракувало тільки людського товариства. Протягом цього року я вдосконалився в усіх ремеслах, яких вимагали умови мого життя, і гадаю, наприклад, що з мене був би чудовий тесляр, особливо коли взяти до уваги, як мало в мене було інструментів.

Крім того, я дійшов несподіваних успіхів у гончарстві: навчився користуватись гончарським кругом, що значно полегшило мою роботу й поліпшило її якість. Тепер, замість незграбних, грубих виробів, на які бридко було дивитись, у мене виходили акуратні речі гарної форми. Мені здається, що ні в яких відкриттях я не радів так і не пишався своїми здатностями, як того дня, коли мені вдалось зробити люльку. Дуже незграбна, із звичайної обпаленої глини, як і всі мої гончарні [120] вироби, вона, проте, була міцна і добра тягла дим; а головне — це ж була люлька, про яку я давно мріяв, бо любив курити. На нашому кораблі були люльки, але я не знав тоді, що на острові росте тютюн, і не взяв їх; згодом, коли я знову обшукав корабель, то не міг уже знайти їх.

Удосконалився я й у виробництві кошиків; я наробив їх силу-силенну найрізноманітнішої форми. Вони були не дуже гарні, але цілком придатні, щоб ховати та носити різні речі. Коли мені тепер траплялось забити козу, я вішав тушу на дерево, білував її, розрізав на шматки й приносив додому в кошику. Так само було й з черепахами. Мені вже не треба було тягати на плечах цілу черепаху. Тепер я міг розчинити її на місці, вийняти яйця, відрізати потрібний мені кусок і покласти його в кошик, а решту кинути. У великі, глибокі кошики я зсипав вимолочене й посушене зерно.

Мій запас пороху помітно зменшувався. Цього вже я не міг надолужити, хоч би як хотів, і мене почала серйозно непокоїти думка про те, що я робитиму, коли порох зовсім вийде, і як я полюватиму тоді на кіз. Я казав уже, що на третій рік мого перебування тут я піймав і приручив молоду козу. Я сподівався піймати цапа, але все якось не натрапляв на нього. Так моя коза і постаріла без нащадків. Мені не стало духу вбивати її, і вона здохла сама від старості.

Але тепер, на одинадцятому році мого ув'язнення, коли, як сказано, мій запас пороху став вичерпуватись, я почав серйозно думати, як ловити живих кіз. Найбільше хотілось мені піймати самку з козенятами. З цією метою я наробив силець. Гадаю, що кози в них не раз ловились, але приладдя моє було погане: я не мав дроту і завжди знаходив сильця порваними, а принаду з'їденою. Тоді я вирішив спробувати пастки. Помітивши місця, де кози паслись найчастіше, я викопав там кілька глибоких ям, закрив їх фашинником власного виробу, присипав його землею й накидав на нього колосків рису та ячменю. Незабаром я переконався, що кози приходять і з'їдають колоски, бо навколо були сліди козячих ніг. Нарешті, влаштувавши ввечері три пастки, я другого ранку, обходячи їх, побачив, що ні принади, ні кіз немає. Це була велика неприємність, але я не вдавався в тугу і переробив пастки. Не буду втомлювати вас описом подробиць своєї роботи; скажу тільки, що одного ранку я знайшов в одній ямі старого цапа, а [121] в другій — трьох козенят: одного цапка й двох кізок. Старого цапа я випустив на волю, бо не знав, що з ним робити Він був такий дикий і сердитий, що забрати його живцем не було ніякої змоги. Я боявся навіть зійти до нього в яму, а вбивати його мені не хотілось. Тому я випустив його, і він чимдуж поскакав від мене. Але тоді я ще не знав, що голод приборкує навіть левів, як довідався про це згодом. Коли б я подержав свого цапа днів три або чотири в голоді, а потім приніс би йому поїсти й напитись, він став би смирний, як козеня. Кози взагалі дуже розумні тварини, коли з ними добре поводитись, їх легко приручити.

Але про все не я дізнався тільки згодам. Випустивши козла, я пішов до ями, де сиділи козенята, витяг їх одне ао одному, зв'язав усіх разом мотузкою J на превелику силу привів додому.

Я довгий час не міг примусити своїх козенят їсти, але кілька зелених колосків нарешті спокусили їх, і вони потроху приручились. Тоді я задумав розплодити ціле стадо, бо це був єдиний спосіб забезпечити себе м'ясом на той час, коли в мене вийде порох і дріб. Звичайно, їх треба було відокремити від диких кіз, бо, підростаючи, всі вони тікали б у ліс. Щоб запобігти цьому, у мене був єдиний спосіб — тримати їх у загоні, обгородженому частоколом або живоплотом так, щоб його не можна було поламати ні зсередини, зі зокола.

Для однієї пари рук збудувати такий загін було надто важко, але він був конче потрібний, і я, не гаючи часу, почав шукати зручне місце, тобто таке, де мої кози були б забезпечені травою та водою і захищені від сонця.

Мені не довелось довго шукати; я вибрав для свого загону розлогий, рівний луг, чи то савану, як звуть такі луги в наших західних колоніях. У двох чи трьох місцях там протікали струмочки чистої води, а з одного краю стояв тінистий гай. Кожен, хто знає, як будують такі загороди, напевне, сміятиметься з мене, коли я скажу, що за першим моїм планом огорожа мала оточити весь луг, принаймні милі на дві навколо. Але дурість була не в тому, що я взявся обгороджувати дві милі: у мене було досить часу, щоб поставити огорожу не то що на дві, а й на десять миль завдовжки. Я на зміркував, що держати кіз у такій великій, хоч і добре обгородженій загороді — однаково, що й пустити їх [122] пастись на всьому острові: вони росли б так само дикими, і їх дуже важко було б ловити.

Це спало мені на думку, коли я поставив, пам'ятаю, вже ярдів з п'ятдесят огорожі.