Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо - Сторінка 8

Такий був тоді звичайний курс кораблів. Весь час, поки ми держались наших берегів, до самого мису Св. Августіна, стояла гарна година, тільки було дуже жарко. Від мису Св. Августіна ми повернули у чисте море і скоро перестали бачити землю. Ми йшли приблизно на [40] острів Фернандо-де-Норонья. тобто на північно-північний схід, залишаючи острів на сході. Тримаючись цього курсу, ми перейшли екватор десь на дванадцятий день і, за нашими останніми спостереженнями, були вже на сьомому градусі двадцяти двох мінутах північної широти, коли несподівано налетів на нас міцний торнадо, чи то ураган. Він знявся на південному сході, потім повернув і, нарешті, задув з південного заходу з такою страшною силою, що протягом дванадцяти днів ми тільки носились за вітром і, пустившись напризволяще, пливли туди, куди нас гнала люта стихія. Нема чого й казати, що протягом цих дванадцяти діб я щодня сподівався смерті і ніхто на кораблі не надіявся врятувати своє життя.

Та мучив нас не тільки жах перед бурею. Один чоловік помер від тропічної пропасниці, а ще одного та юнгу змило в море. На дванадцятий день шторм почав стихати, і капітан проробив якомога точніші —виміри, причому виявилось, що ми були приблизно під одинадцятим градусом північної широти, але нас віднесло на двадцять два градуси на захід від мису Св. Августіна. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани, або північної частини Бразилії, за рікою Амазонкою, коло ріки Оріноко, або, як її звуть звичайно, Великої Ріки. Капітан порадився зі мною, якого курсу держатись; а оскільки судно почало протікати й навряд чи було придатне для далекого плавання, він. гадав, що краще повернути назад до берегів Бразилії.

Але я рішуче запротестував. Нарешті, розглянувши карти берегів Америки, ми побачили, що аж до Караїбських островів ми не зустрінемо ніякої залюдненої країни, де можна було б знайти допомогу, і тому вирішили держати курс на Барбадос, до якого, за нашими розрахунками, можна було добратись приблизно за п'ятнадцять днів, бо нам довелося б трохи збочити, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. До берегів Африки ми зараз пливти не могли: наш корабель зазнав ушкодження, і треба було поповнити команду.

Отже, ми змінили курс і почали посуватись далі на північно-західний захід. Ми мали на думці добратись до котрогось із англійських островів і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли дванадцятого градуса й вісімнадцятої мінути північної широти, на нас налетів другий шторм, який так само [41] навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що якби ми й урятували своє життя від моря, то потрапили б до рук людожерам; вернутись на батьківщину не було надії.

Під ту лиху годину, коли вітер усе ще лютував, один із наших матросів крикнув: "Земля!" — і не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Він відразу спинився, і вода ринула на палубу з такою силою, що ми подумали, що зразу всі загинемо, і побігли мерщій до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.

Важко тому, хто ніколи не був у такому становищі, уявити собі, у який ми вдалися відчай. Ми не знали, де ми, до якої землі нас прибило, острів це чи материк, заселений він чи ні. Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не надіялись, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться. Одно слово, ми сиділи, поглядаючи один на одного і кожної хвилини чекаючи смерті. Кожен готувався перейти до іншого світу, бо в цьому світі нам уже не було чого робити. Втішало нас тільки те, що, всупереч нашим сподіванням, судно ще не розбилось і капітан сказав нам, ніби вітер починає стихати.

Хоч нам і здавалось, що вітер стихає, але корабель настільки вгруз у пісок, що не було надії зрушити його з місця. У цьому безпорадному становищі нам лишалось тільки спробувати врятувати своє життя хоч будь-якою ціною. У нас була шлюпка, що висіла над кормою, але під час шторму її розбило об стерно, а потім зірвало й потопило або ж занесло в море. Була на кораблі ще одна шлюпка, та чи можна буде спустити її на воду— важко було сказати. Але зволікати не можна було: кожної хвилини корабель міг розколотись надвоє; дехто говорив навіть, що він уже дав тріщину.

В цю страшну хвилину помічник капітана підійшов до шлюпки і з допомогою решти людей перекинув її за борт. Всі ми — одинадцятеро чоловік — спустилися в шлюпку, відчалили й здалися на боже милосердя та па волю скажених хвиль. Дарма що шторм помітно стихав, на берег набігли страшенні вали, і море справедливо можна було назвати den wild zee — дике море, як голландці звуть його під час шторму.

Тепер становище наше було зовсім безнадійне. Перед [42] нами морські хвилі підіймались так високо, що, здавалось, шлюпка не витримає і ми неминуче потонемо. Йти під парусом ми не могли, бо у нас його не було, та ми й не мали б з нього ніякої користі. Ми гребля до берега з важким серцем, як люди, що йдуть на страту. Всі ми добре знали, що як тільки шлюпка підійде ближче до берега, прибій розіб'є її на тисячу скалок. Проте ми доручили наші душі богові і під сприятливим вітром власноручно почали наближати хвилину своєї загибелі, гребучи скільки сили до берега.

Який був перед нами берег — скелястий чи піскуватий, крутий чи спадистий,— ми не знали. Єдиною надією на порятунок була для нас можливість потрапити до бухточки, затоки чи гирла, де хвилювання менше і де ми могли б сховатись під берег з затишного боку. Та спереду не було видно нічого схожого на затоку, і чим ближче ми підходили до берега, тим більше земля здавалась нам ще страшнішою, ніж море.

Коли ми відпливли або, вірніше, коли нас, за моїм підрахунком, віднесло від корабля милі на чотири, несподівано величезний вал, з гору завбільшки, набіг з корми на нашу шлюпку, ніби збираючись поховати нас •у морській безодні. Набіг він з такою люттю, що відразу перекинув шлюпку і, відкинувши нас від шлюпки та одне від одного, не дав часу й скрикнути "о боже!". За мить ми були вже під водою.

Не можна описати збентеження, що охопило мене, коли я пірнув у воду. З мене добрий плавець, а проте я не зміг відразу виринути і мало не задихнувся. Хвиля ж, підхопивши мене, покотилась далеко в напрямі до берега, де вона розбилась і відлинула назад, залишивши мене на землі півмертвим від води, якої я наковтався. Я не розгубився і, побачивши себе ближче до землі, ніж сподівався, схопився на ноги й мерщій кинувся бігти, намагаючись дібратись до суходолу раніше, ніж набіжить і підхопить мене друга хвиля. Та скоро я побачив, що мені від неї не втекти. Хвиля йшла горою і наздоганяла мене, мов розлютований ворог, змагатися з яким я не мав ні сили, ні засобів. Мені лишилось тільки, затримавши подих, виринути на гребінь хвилі й щосили пливти до берега. Найбільше старався я, щоб хвиля, піднісши мене ближче до берега, не захопила мене знову, вертаючись у море.

Хвиля, що набігла знову, відразу поховала мене футів на двадцять-тридцять під водою. Я відчув, як вода [43] підхопила мене і з надзвичайною силою та швидкістю понесла до берега. Але я затримав подих і поплив за водою, щосили допомагаючи течії. Я вже задихався, коли раптом відчув, що підіймаюсь угору. Незабаром мої руки й голова виринули з води, і, хоч я міг продержатись на поверхні не більше як дві секунди, я встиг усе-таки передихнути, і це надало мені сили та мужності. Вода знову на деякий час покрила мене, але ненадовго. Коли хвиля розбилась і покотилася до моря, я не дав їй потягти мене назад і намацав ногами грунт. Я постояв кілька секунд, щоб віддихнути, і, зібравши останні сили, прожогом кинувся бігти до берега. А втім, і тепер я ще не втік від розлюченої хвилі, що знову нагнала мене. Ще двічі підхоплювала вона мене й несла далі до положистого берега.

Останній вал трохи не став для мене фатальним. Підхопивши мене, хвиля винесла або, вірніше, викинула мене на скелю з такою силою, що я знепритомнів і став зовсім безпорадним. Удар у бік та в груди зовсім забив мені дух, і коли б море знову підхопило мене, я неминуче захлинувся б. На щастя, я очуняв невдовзі перед новою хвилею і, бачачи, що зараз мене знову покриє вода, міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши скількимога подих, вирішив перечекати, поки хвиля спаде. Ближче до берега хвилі були вже не такі високі, і я, переждавши одну, знову кинувся бігти й опинився так близько від берега, що друга хвиля хоч і перекотилась через мене, але не могла вже підхопити й винести мене назад у море. Пробігши ще трохи, я, на велику радість, почув себе на суходолі і, видершись на прибережні скелі, сів на траву, далеко від води та небезпеки.

Опинившись на березі непошкодженим, я звів очі до неба й подякував богові за те, що він врятував мені життя, та ще й саме в ту мить, коли я вже втратив був останню надію; здається, нема таких'слів, якими можна було б правдиво змалювати захоплення і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили. Мене не дивує той звичай, за яким, коли оголошують помилування злочинцеві, що стоїть уже з петлею на шиї й має зараз повиснути в ній, завжди приводять лікаря, щоб пустити йому кров, бо несподіванка може відразу збурити всі тваринні почуття в його серці й приголомшити його.

Неждана радість, як і жаль, вражають розум. [44]

Я ходив по берегу, зводив руки до неба, і вся моя істота була, так би мовити, переповнена думками про моє визволення. Я робив тисячу жестів і рухів, яких не можу описати. Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо, крім мене, не врятувався жоден; принаймні я не бачив більше ні їх самих, ні їхніх речей, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків.

Глянувши в той бік, де, на мілині стояв наш корабель, ледве помітний за високим прибоєм, такий він був далекий, я подумав собі: "Боже, яким дивом вибрався я на берег!"

Заспокоївши себе думками про своє щастя, я почав роздивлятись навкруги, щоб довідатись, куди потрапив і що маю робити, і мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від дальших страхів та лих.