Життя і пригоди дивака - Сторінка 20

Він пильно поводив очима, але, щиро кажучи, я пізнав його тільки тої миті, коли він штовхнув мене в бік.

Віолончель злякано дзенькнула, і я зупинився.

— Ти що? — запитала Надія Василівна.

"Але ж і негідник! — подумав я про себе.— Але ж і дамський догідник! Через якісь там променисті очі ладен був зрадити ідею! Добре, що графолог учасно мене зупинив. Молодець!"

Я відвернувся, щоб не бачити обличчя та гіпнотичних очей Надії Василівни, й процідив:

— І дядька Шуру, до речі, я теж бачив,— і простягнув їй віолончель.

— А-а-а,— невиразно відповіла вона, ще не розуміючи, в чому річ, і взяла віолончель.

Схоже було, що моя витівка ніяк на неї не подіяла. То що ж, підемо далі, розхрабрився я, це нам не важко, наша путь не далека. Я дістав з кишені недоїдений бублик, угризся в нього зубами й запитав:

— Він дуже змінився, схуд, еге ж?

— Життя налагодиться, він і поправиться,— відповіла вона.

— А коли воно налагодиться? — не відчеплю-вався я і єхидно, на манір Миколки-графолога додав: — Адже ви знаєте все наперед.

— Місяців за два,— сказала Надія Василівна.

— За два? — перепитав я.— А на мою думку, значно раніше, якщо їм ніхто не заважатиме.

— Он як,— сказала Надія Василівна, ніби хотіла запитати: "Що з тобою скоїлося, друже мій?"

Вона так сумно й дивно поглянула на мене, ніби відкрила в мені щось неприємне.

Я потім часто згадував її погляд.

Якийсь перехожий штовхнув її, зачепившись за віолончель. Вона рвучко зняла її, одірвала ременем ґудзик в пальті, не звернувши на це ніякої уваги, її довгі коси, квапливо загорнуті в жмутик,-мабуть, вона квапилася на побачення до дядька Шури й не встигла охайно зачесатися,— від рвучких порухів розсипались і впали їй на обличчя. Відкинувши їх, вона, не дивлячись на мене, залишила поле бою.

Вона тікала від мене вже вкотре, на ходу займаючись своєю улюбленою справою: перекидаючи віолончель з однієї руки в другу.

Цієї миті до мене підійшов Миколка-графологі схвально гмукнув.

— Гадаю, я її переміг,— невпевнено сказав я.

— Атож,— підтримав Миколка.— Бачив, як вона рвонула!

— Може, я занадто суворо? — запитав я.

— Ситуація вимагала рішучих учинків,— сказав Миколка.

— Все ж таки її шкода,— признався я.

— Ти виконав свій обов'язок,— сказав Миколка.

Його маленьке рухливе обличчя набуло скам'янілості: він явно зневажав мене за нерішучість.

Нерозважлива хвацькість опанувала мене, і я, щоб не відставати від Миколки-графолога, сказав:

— Мавр зробив свою справу, мавр може піти!

— Теж тьотя Оля? — здогадався Миколка.— Це треба запам'ятати.

Я кивнув: вона, моя вчителька. Щоправда, тьотя Оля завжди промовляла ці слова гірким, невдо-воленим голосом, і вони їй правили за приказку до якогось вислову, на зразок: "Немає нічого гіршого за самозакохану юність. Усе-бо вони знають, усе-бо вони розуміють, до всього лізуть, усе вирішують і тому б'ють дуже боляче". Я ж, як бачите, обмежився лише першою її фразою.

— Навіть ґудзик не встигла підняти,— хихикнув я. Але раптом мені чомусь стало соромно: власне, з чого я так завзято хихикав? Я нахилився, підняв ґудзик і поклав у кишеню.

Наше життя тихенько, не без моєї участі, налагоджувалося. Я намагався і, здавалося, діяв успішно. Тільки вчора, наприклад, я відвів дядька Шуру й Наташку в зоопарк. Адже вони не були там відтоді, як у них у домі з'явилася Надія Василівна. І все це я зробив спритно й тонко, ніхто з них навіть не здогадався, що їхня випадкова зустріч була мною підготована. Я добре засвоїв слова тьоті Олі: "Якщо хочеш зробити щось комусь приємне, роби це непомітно, без зусиль, ненарочито".

Тютя Оля сама теж любила чинити "ненароком". Бувало, прийде до нас, а в сумці в неї "ненароком" з десяток тістечок. Або квитки в кіно.

1

Вона викидала їх в останню мить, коли вже йшла додому.

І я теж, діючи за її методом, привів Наташку ненароком до лікарні дядька Шури.

— Дивись, куди ми потрапили,— сказав я.

— Татова лікарня,— здивувалася Наташка.

— Може, зайдемо? — запропонував я.— Зробимо йому приємність.

І ми зайшли й дочекалися його, й усе було просто чудово, бо ми попали в зоопарк, як колись. Щоправда, в зоопарку нам не дуже сподобалось: усіх звірів із літніх вольєр перевели до зимових приміщень, і звірі були не такі веселі. Звісно, без сонця й неба.

...Якось я сидів удома, і раптом до мене долинула звідкілясь музика. Я притулився вухом до стіни. Не було ніякого сумніву: в квартирі в дядька Шурв грала віолончель.

Отже, усе ж таки повернулась Надія Василівна?! Повернулася, незважаючи на моє прохання. Тепер Наташка неодмінно щось устругне. Втече в цирк або піде до циган...

Двері мені відчинив сам дядько Шура, і звуки віолончелі впали на мене.

— А це ти, мислителю! — байдуже промовив дядько Шура, хоча вигляд у нього був явно збуджений.

І "мислителем" він мене чомусь вилаяв, і в кімнату не запрошував. Невже вона наклепала? То що ж, нічого не вдієш, виявився зайвим, хоча чомусь страшенно прикро. Завжди прикро, коли т^бе не розуміють.

— Скажіть Наташці, хай зайде до мене.

Я людина горда і ніколи нікому нав'язуватися не збирався.

— А ти хіба не зайдеш? — запитав дядько Шура. Він обняв мене за плечі: — Усім мислителям важко живеться. Вони весь час розмишляють, розмишляють... А як на мене, треба жити простіше й природніше. Коли щось незрозуміло, візьми й скажи.— Він зупинився: — Послухай. Як грає!.. Чи ти гадаєш, я не маю рації?.

— Словами всього не виразиш,— сказав я.— Я вам не заваджу? — Я боявся зустрічі з Надією Василівною.

— Не завадиш,— гостро сказав дядько Шура й перший увійшов у кімнату.

Я зупинився на порозі й роззирнувся. Ніякої Надії Василівни в кімнаті не було, але біля дивана стояв магнітофон. Його динаміки були ввімкнені на повну потужність. Та ще більше: я чомусь уперше помітив, що кімната дядька Шури набула колишнього вигляду, якою вона була ще до Надії Василівни.

Дядько Шура з розмаху гепнувся на диван.

— Щось ви мені не подобаєтесь,— сказав я, намагаючись перекричати магнітофон.

— Я сам собі не подобаюсь,— відповів дядько Шура.

— Що-небудь сталося? — запитав я.

— Нічого,— відповів дядько Шура.— Або, вірніше, сталося все, що могло статися.

У цей час з'явилася із своєї кімнати її світлість Наталя Олександрівна, нахилилася до магнітофона й притишила звук.

Дядько Шура простяг руку до магнітофона і) знову посилив звук. Він стомлено заплющив очі.

Наташка ображено повернулась і пішла.

Так, подумав я, цьому дому явно бракує тьоті Олі з її ніжністю та добротою й несподіваними точними словами, проти яких нема чого заперечити. А в мене поки, хоч я й старанний її учень, до пуття нічого не виходить.

Я подумав, що, може, Наташка і я далеко не в усьому маємо рацію. Тепер, коли вся ця подія канула в Лету, я часто згадую її, але ніяк не можу збагнути, як я міг здійснити стільки нерозважливих, нешляхетних учинків. Щиро кажучи, мене це й досі лякає. А раптом зі мною станеться щось у такому роді? Або ще гірше.

Адже я увізвав благородного Петька, Рединого господаря, злодієм!

Я його зустрів цілком несподівано в шкільному дворі. Шукав-шукав, бігав-бігав, а знайшов у себе під носом.

Коли я його побачив, то не відразу збагнув, що це він. Ступив кілька кроків уперед і обернувся.

І він обернувся, і наші очі зустрілися. А наступної миті ми водночас перейшли на стрімкий біг шкільними коридорами, сходами, завулками, збиваючи з ніг зустрічних дітей. І коли я йогосхопив, то якийсь час не міг вимовити й слова, так засапався від швидкого бігу. Він виявився вертким і дужим.

— Тепер ти,— сказав я відхекавшися,— від мене не втечеш.

А я,— сказав він зухвало,— й не збираюся. "Не збираюся"! — перекривив я його.

— Не збираюся,— повторив Петько.

— Можливо, скажеш, що ти від мене й не втікав?

—■ Утікав.

— Чому? — запитав я, погрозливо стискаючи Петькове плече.

— Тому що ти за мною ганявся,— відповів він.

— Отож, а тепер я тебе спіймав,— сказав я тоном переможця.— Коли віддаси собаку?

— Ніколи! — відповів Петько.

— Ніколи?! — обурився я й сильно трусонув Петька.

— Це мій собака,— вперто сказав він.

— Ану, ходімо в клас! — Я майже волоком протягнув його по коридору.— Там ти в мене потанцюєш... на виду в усіх.

Так ми прийшли в його клас, де й стався той жахливий випадок, що про нього я ніяк не можу забути.

Отож утягнув я його в клас і громовитим голосом, сповненим захопленого самовдоволення, вигукнув:

— Діти,— й штовхнув уперед Петька,— він украв нашого собаку!

Здійнявся, звісно, неймовірний галас, бо ніхто з них ще ніколи в житті живого злодія не бачив!

— Де злодій, хто злодій?! — почулося зусебіч.— Петько?!

А Петько, не звертаючи уваги на весь цей галас і вигуки, підійшов до своєї парти, дістав з портфеля акуратно складений аркуш і простягнув мені.

Я розгорнув аркуш і прочитав: "Паспорт собакл на кличку Реда. Господар — П. Я. Смирнов. По. роди чау-чау".

Поки я це читав і передо мною вимальовувалася справжня картина подій, нас оточили щільним колом Петькові однокласники, намагаючися зазирну, ти в папір.

— А хто ж це П. Я. Смирнов? — запитав я.

— Це я,— відповів Петько.— Петро Якович Смирнов.

— Точно! — вигукнув хтось із дітей.— Це він,

— А може, ти перейменував Малюка на Реду,-вперто не поступався я,— щоб замести сліди.

— Дивак,— без усякої злості сказав Петько.-Малюк — хлопчик, а Реда ж — дівчинка!

І тоді всі почали чомусь реготати, а я повернувся, щоб зникнути.

— А хто буде вибачатися за образу? — наздогнав мене хлопчачий голос.

— Пробач, якщо можеш,— сказав я і зник, не озираючись.

Люди тепер пішли! Спуску не дадуть!

Петька я познайомив з Наташкою, він тепер її найліпший друг. І дядько Шура пройнявся до нього такою прихильністю, що навчив його своїх фокусів. А Надія Василівна ввійшла з ним у таємничу змову. Виявляється, вони чекають од Реди потомство, але старанно це приховують, щоб зробити Наташці приємну несподіванку. І тьотя Оля відразу розпізнала в ньому благородну людину.

Тільки Миколці-графологу він не сподобався.

Той примусив його написати на папірці кілька слів, потім вихопив папірець, довго вивчав, можна сказати, проїв очима, обернувся до мене, нібито Петька тут не було, й зневажливо поставив діагноз: "Занадто простий і наївний. Не сильна постать".

Зате тьотя Оля, коли почула про графолога, сказала: "Він Наполеон якийсь...