Життя і пригоди дивака - Сторінка 5

Мені це видалося дивним: адже коли мене призначали вожатим, вона казала протилежне. Виявилося, тоді вона жартувала! А я на цей жарт клюнув і тепер гірко розплачувався.

Взагалі, тільки-но я спекався Толі й показав Насті свою заяву і вона мене похвалила й сказала, що я рішуча людина, як прибігла Зіна Стрельцова, теж, звісно, першокласниця, з криком, що Генка Костиков убиває Гогу Бунятова і ось-ось викине його у вікно.

Ну, ясна річ, я розумів, що нічого страшного в цьому немає, коли хлопчаки б'ються, і навіть, коли якийсь Генка викине якогось Гогу з вікна, теж нічого не станеться — отже вони вчаться на першому поверсі.

Але потім я чомусь не витерпів і непомітно вислизнув з класу, щоб Сашко з Настею не здогадалися.

І уявіть, недаремно. Коли я прибіг у перший "А", то Генка Костиков на очах у всіх усе ще лупцював незграбного товстуна Гогу Бунятова. Той, бачите, узвав Генку "двірником", бо Генка допомагай матері підмітати вулицю.

На мою думку, Генка лупцював його по заслузі, і тому я розборонив їх не відразу, а коли Гога став уже занадто верещати.

— Чого ж ти? — сказав я Гозі.— Хіба не знаєш, що всі люди рівні?

— Знаю,— відповів Гога.— Він перший почав дражнитися "товстуном" і ляснув мене по животі. А я крикнув на нього, не маючи злості, а він заходився мене гамселити.

Тої миті мої спогади були перервані, бо до піонерської кімнати, в якій я сидів і чекав Ніну, щоб вручити їй заяву про відставку, ввійшла Наташка.

Я підскочив на стільці й мовив собі: "Обережно, переслідування триває". Тим паче, що за Наташкою бочком протиснулися Толя й Гога.

— Привіт! — удаючи радість, сказав я.

Вони недружно відповіли. Зрозуміло, вони прийшли через мене до Ніни, аж тут я, власною персоною.

— Ти Ніну чекаєш? — запитала метка Наташка.

— Ніну,— відказав я.— А що?

— Нічого,— відповіла Наташка. А в самої голос затремтів, проте вона таки знайшла в собі мужність признатися: — І ми до Ніни.

Вони стояли рядком, навпроти мене, й не знали, що діяти.

— Сідай,— сказав я.— Чекатимемо разом.

— Справді,— сказав Толя.— Разом завжди веселіше.— І видерся на стілець.

Наташка з Гогою також сіли. Помовчали.

Вони за мною стежили нишком, але я чудово ба-

чив, як вони перезиралися, як підбадьорювали одне одного, як спонукали до розмови.

— А в мене зуб більше не болить,— сказав Гога.

Річ у тім, що я його вчора водив до зубного лікаря. В них удома всі були зайняті. Я хотів був запитати в Гоги, чого це він так репетував у лікаря, потім вирішив, що при всіх не варто.

— Борю, а як ти гадаєш, Ніна швидко прийде? — запитала Наташка.— Бо я сьогодні чергова.

— Не знаю,— відповів я.

Я став їх розглядати, і під моїм поглядом вони припинили підштовхувати одне одного — сиділи нерухомо. Які ж у них були кумедні обличчя! Ні, й справді. Ви коли-небудь спробуйте, вдивіться в обличчя першокласників. Це зовсім особливі люди. На їхні обличчя можна дивитися без кінця. Вони завжди жваві: що на серці, те й на обличчі.

— Борю, а може, ти передумав? — запитала Наташка.

— Нічого я не передумав,— відказав я.

А сам справді перелякався, що можу передумати, і заходився себе роз'ятрювати й згадувати, як мене через них не раз принижено. Вони з мене зробили няньку: і штани я їм застібав, і до зубного лікаря водив. А вчора ще на додачу до всього довелося зашивати Наташці сукню: вона її подерла на одному місці, сіла на гвіздок.

Тої миті я почув, що гину, бо всі ці спогади не викликали в мене ні протесту, ні обурення. Я підхопився, щоб утекти, але Наташка, хитра душа, усе зрозуміла й теж підхопилася.

— Ти куди? — запитала вона й заступила мені дорогу.

В цей час, на моє щастя, до кімнати зайшла Ніна, і я простягнув їй заяву. Все відбулося за одну мить, ніхто не встиг схаменутися, а Ніна вже тримала заяву в руці й читала.

— Так,— сказала вона.— А ви чого, діти? Вони змовчали.

— Ах, так,— сказала Ніна, вона їх упізнала.— Ідіть, ідіть. Я сама дам лад.— Проводила до дверей і повернулася до мене: — Так. Отже, робота вожатого заважає твоєму особистому життю?

— Інтереси у мене зовсім інші,— відповів я.

— Знаю я твої інтереси: у футбола ганяти разом із Смоліним.

— Неправда,— заперечив я.— Ми в кіно ходимо, і книжки читаємо, і таке інше.

— Вони сюди прийшли заради тебе,— сказала вона,— а ти "і таке інше", "заважають особистому життю"! Ти ось за весь цей час нічого для них не вигадав.

— Чому? — заперечив я.— Я вигадав. Треба відвести їх в автоматичну фотографію.

— Навіщо? — Вона поглянула на мене з деяким подивом.

— Вони там сфотографуються, а потім ці знімки можна буде наклеїти у товстий зошит. Ти перекажи це новому вожатому,— великодушно запропонував я,— хай він їх відведе.

— А навіщо? — знову запитала Ніна. Здається, вийшла осічка. Вона нічого не зрозуміла.

— Адже фотографія автоматична, працює без фотографа. Дітям буде цікаво: можна будь-які гримаси робити.

— Знаєш, Збандуто, добре, що ти подав заяву,— сказала Ніна.— Нема в тобі гармонії. І вигадки твої безглузді.

— Таж вони люди двадцять першого століття,— сказав я.— їм техніку та автоматику давай.

Вона не відповіла, забула про мене. Схилилася над аркушем паперу й креслила чоловіче обличчя з борідкою.

— То я піду,— сказав я.

— А, це ти,— спохопилася вона.— Ну гаразд, найдемо тобі заміну.

А після уроків, коли ми з Сашком заскочили до роздягальні по куртки, сталася нова подія. До Насті, яка чепурилася біля дзеркала, підійшла Наташка. Я перший її помітив і зупинив Сашка. Ми сховалися поміж пальтами. І тої миті й почули цю дивну розмову.

— Ти чого, мала? — запитала Настя в Наташки.

До нас долинало кожне слово.

— Мені з вами поговорити треба,— відповіла Наташка.

— Про що? — запитала Настя.— Будь ласка.— А сама й далі чепурилася перед дзеркалом.

— Ви чули, від нас Боря йде? — проказала Наташка, немов це якась космічна подія.

— То й що? — запитала Настя.

— А ви скажіть йому, щоб він не йшов,— попрохала Наташка.

— Ти гадаєш, він мене послухає?

— Ви на нього маєте вплив,— сказала Наташка.

— Чому? — здивувалася Настя й поглянула в мій бік.

Вона розмовляла весь час голосно й грала в таке наївне-наївне дівча.

— Ви вродлива,— сказала Наташка.— А вродливі на всіх мають вплив.

Останні слова, мабуть, сподобалися Насті, бо вона відповіла:

— Гаразд... Я йому перекажу. Отож спи спокійно, мала.

— Спасибі,— сказала Наташка й вибігла. Ми вийшли з роздягальні.

Настя вже сиділа у вестибюлі, нога на ногу, в нетерпеливому чеканні.

— То ходімо! — сказала вона, підводячись.

— Є пропозиція поїхати на Ленінські гори! — заволав Сашко.

А я раптом, сам не знаючи чому, кинув портфель на стілець і вигукнув:

— Почекайте! Зараз!

Стрімголов вибіг сходами, влетів у порожній перший "А", підійшов до дошки й написав:

Завтра після уроків ідемо фотографуватися.

Борис.

І повернувся був, щоб бігти вниз, до Насті й Сашка, але замість цього пройшовся поміж партами.

На підлозі валялася стрічка, якесь дівчисько загубило. Підняв цю стрічку. Постояв. Мені тут було хороше. І все подобалося: і маленькі парти, і невправні малюнки на дошці, і ця стрічка, яку я тримав у руці.

— Ну от я й повернувся,— тихо мовив я. Підійшов до парти, за якою "сидів" Толя.

— Як сидиш! — гримнув я на нього.— Знову згорбився? Негарно.— І "стусонув" його по спині.

Тиша порожнього класу не бентежила мене. Я знову походжав поміж партами, пильно "вдивляючись" у обличчя дітей.

— А ти чого плачеш? — запитав я Зіну Стрельцову.— Ляпок насадила? Байдуже. Усі ми з цього починали.

Підскочив до Генки:

— Сором! Адже ти майбутній космонавт, а в носі колупаєшся!

Тої миті я уздрів Гогу Бунятова:

— А ти? Чи не соромно? Ти заслуговуєш зневаги! Дражнити товариша за те, що він разом з матір'ю підмітає вулицю! Хіба ти не знаєш, що "мамы разные нужны, мамы всякие важны"? Еге ж, на мою думку, ви без мене пропадете. Скільки ще у вас вад! Вирішено, я залишаюся назавжди!..

Коли я зійшов у вестибюль, Насті й Сашка не було. На стільці самітно лежав мій портфель.

А наступного дня я знову прибіг до школи раніше за всіх, щоб Ніна не встигла призначити до моїх першокласників нового вожатого. Вихопив у неї назад заяву і з радощів улетів до класу, міркуючи про те, як поведу дітлахів фотографуватися.

У класі в цілковитій самотині сиділа Настя. З несподіванки я завмер. А вона підвелася мені назустріч. Пам'ятаю, я ще встиг подумати: "Еге, ревнивець Сашко, проспав ти своє щастя". І справді, вона запросила мене піти після школи в кіно. Я мовчав і відчував, що блідну, блідну, як ото Сашко під час нападу ревнощів, бо знав, що повинен їй відмовити.

— Чого ж ти мовчиш? — запитала вона.

— Я веду своїх дітей фотографуватися.

— Подумаєш! — мовила вона.— Іншим разом відведеш. Казав, та не зав'язав.

— Не можу,— твердо мовив я і ще дужче зблід.

— Ох, набрид ти мені зі своїм дитячим садком! — сказала вона.

...Коли я виводив дітей із школи, то побачив Сашка й Настю, які простували поперед нас. І вони побачили нас і зупинились. А дітлахи галасували, мов десять тисяч горобців, і не помічали ні Сашка, ні Насті.

Я вдав, ніби не бачу їх, але Настя помахала мені:

— Ми в кіно.

— Попутного вітру Гулліверо в супроводі Лілі-путо! — вигукнув самовдоволений Сашко й зареготав.

Зрозуміло, з боку ми являли собою доволі кумедну картину: я довготелесий, зріст сто шістдесят, а дітлахи мені по пояс. Але уявіть, Сашкові слова анітрохи мені не дошкулили. Я звик, що він не добирає засобів боротьби. То він мені вилив за комір півграфина води, то на історії навмисно підказав неправильну дату. А сьогодні взагалі десь роздобув старий нічний горщик і підставив мені. Я не помітив і сів. Усі давилися від сміху, а я образився на Сашка, мало не заревів і, щоб приховати це, заходився блазнювати й надів собі цей горщик на голову, за що мене вигнали з уроку.

Я шляхетна людина й не мстива, я не ображаюся на Сашка за те, що він повсякчас намагається мене принизити. Я однаково люблю Сашка, він мій найліпший друг. Може, й він колись зрозуміє це.

Зате малюки, коли побачили Сашка й Настю, принишкли й зачаїлися. Здогадливі. А Наташка запитала:

— Борю, може, ти підеш у кіно? Ми можемо сфотографуватися завтра.

Я їй нічого не відповів, тільки весело підморгнув.

5 В. Желєзников

129

А її очі спершу перетворилися на п'ятаки, потім на повітряні кулі, а потім...