Життя та пригоди Санта-Клауса - Сторінка 7

- Ліман Френк Баум -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Почекавши, поки вони трохи підкріпляться, Клаус сказав:

— А тепер розповідайте, що змусило вас іти в таку далечінь. Чим я можу вам допомогти?

— Я хочу киці! — відповіла маленька дівчинка, яку звали Мейрі, а її брат, котрий ще тільки вчився говорити, лише кивнув та повторив услід за сестрою: — Ки-ці!

— Ага, іграшкового котика, так? — зрозумів Клаус. Йому приємно було бачити, що діти небайдужі до його іграшок.

Маленькі гості ствердно кивнули головами.

— Дуже шкода, — сказав Клаус, — але котик у мене зараз тільки один. Було ще два, проте вчора я ходив у місто і віддав їх дітворі. Мейрі, я дам цього котика твоєму братикові, бо він таки менший, а для тебе змайструю пізніше.

Із цими словами Клаус дав хлопчику іграшку, і той аж засяяв від радості. Але що сталося з малою Мейрі!.. Вона затулила обличчя руками і гірко-гірко заридала.

— Мені... треба... кицю... вже!.. — промовила вона, ковтаючи сльози.

Від такої несподіванки Клаус навіть розгубився, але вчасно згадав про Тигруню.

— Золотце, не плач! — сказав він, заспокоюючи дівчинку. — У мене є щось краще за кота, і воно буде твоє.

Він підійшов до шафки, вийняв з неї фігурку левиці та поставив її на стіл перед Мейрі.

Дівчинка заспокоїлася, та варто їй було побачити гострющі ікла і палаючі очі іграшкової левиці, як вона несамовито заверещала від страху і щодуху дременула геть. Хлопчик і собі заверещав і кинувся за сестрою, і так його перелякала та фігурка, що, втікаючи, він загубив кота.

Клаус застиг, наче громом уражений: він міг сподіватися чого завгодно, але тільки не цього! Оговтавшись, він запхав фігурку Тигру ні назад до шафки і побіг услід за дітьми, гукаючи на ходу, аби вони нічого не боялися.

Нарешті крихітка Мейрі зупинилася, зупинився і її братик. Він міцно тримався за сестрину спідничку і ні на крок від неї не відходив. Повернувшись у хатину Клауса, вони не зводили з дверей своїх наляканих оченят і ще довго не могли повірити, що того страшного звіра надійно замкнено в кухонній шафі.

— Не розумію, чому ви її злякалися? — дивувався Клаус. — Це ж просто іграшка, звичайна дитяча забавка!

— Вона погана! — категорично заявила Майра. — Киці гарненькі, а це якесь страхіття, не таке, як киці!

— Може, й так, — подумавши, мовив Клаус. — Гаразд, тоді вам доведеться трохи почекати, поки я змайструю для вас гарненьку кицю.

Діти несміливо відгукнулись на його запрошення, а невдовзі вже захоплено спостерігали, як їхній друг із простого дерев'яного обрубка вирізає фігурку кота і як він її фарбує, щоби дерев'яний кіт виглядав ніби справжній. Часу це забрало небагато, тому що майстром Клаус був уже доволі вправним, зате Мейрі, ставши свідком такого священодійства, вже ні на мить не розлучалася з новою іграшкою.

Коли маленькі гості вже пішли, Клаус сів і довго про щось думав. Нарешті він вирішив, що більше не братиме за взірець для своїх іграшок усіляких хижих звірів, таких, наприклад, як його Тигруня.

— Не можна лякати милих діток, — міркував він. — Ну, гаразд, я добре знаю Тигруню, мені нема чого її боятися. А для дітей фігурка левиці — це таки справді щось страшне. Ні, відтепер я робитиму тільки іграшкових білок, кроликів, оленів, бурундуків... Щоби вони не відлякували дітей, а навпаки, притягували.

І засукавши рукави, він знову взявся до роботи. Поки споночіло, він устиг вирізати іграшкових кролика і ягнятко. Можливо, вони не так скидались на живих тварин, як дерев'яні коти, бо таки для котів Клаусові позував Моргунчик, який любив сидіти, наче статуя, а кролика і ягнятко довелось вирізати по пам'яті.

Але й ці нові фігурки також сподобалися дітям, і через деякий час в кожній хаті люди говорили про Клаусові іграшки. Він завжди дарував їх хворим та калікам. А ті, хто був здоровий, самі приходили у Веселу Долину по іграшки, тож дуже скоро до хатини іграшкового майстра можна було потрапити по гарненькій второваній стежці.

Спочатку до Клауса приходили діти, з якими він грався ще задовго до того, як почав майструвати іграшки. Чи варто й говорити, що ніхто не повертався від нього з порожніми руками. Звістка про гарненькі іграшки долітала до дітей, які жили значно далі, і вже вони йшли до Веселої Долини, аби й собі побачити це диво. І в Клауса для кожної дитини знаходились і добре слово, і цікава забавка.

Іграшки не залежувалися на полицях. Клаус увесь час змушений був майструвати нові й нові. Але це його анітрохи не засмучувало, бо він вже добре знав, скільки радості дарує дітям його праця. Безсмертні, його друзі, також були у захваті від такого успіху і, як могли, йому допомагали. Нуки приносили Клаусу очищені від кори цурпалки м'якого дерева, працювати з яким — одне задоволення. Рілей постачали різноколірні фарби та пензлі з вусиків трави-тимофіївки.

Феї, побачивши, що самим ножем тут не обійдешся, нанесли майстрові пилок з долотами, молотків, цвяхів і навіть чудовий набір столярних інструментів. Тож дуже скоро хатина у Веселій Долині перетворилася на зручну майстерню. Клаус збив собі верстак і поставив його під вікном. Тепер усі потрібні інструменти були у нього під рукою. Він майстрував дитячі іграшки одну за другою, і так йому було від цього радісно, що він, не стримуючи приємних почуттів, цілими днями співав, сміявся та насвистував щось життєрадісне.

— Я тому такий веселий, — казав Клаус, — що живу у Веселій Долині, а тут усе радіє та сміється!

Та справжня причина його радості була не в цьому.

Коли вона поближчала, Клаус вирізнив у ній десяток вершників, озброєних алебардами і списами, а очолювала процесію красуня Бессі-Веселунка— дочка того самого бундючного лорда Лерда, який колись не пустив Клауса до себе в палац. Бессі їхала на білосніжному поні. Сиділа вона у сідлі, обшитому парчею з позолотою, а повід у її руках був прикрашений коштовним камінням. Вершники в обладунках були її охоронцями.

Для Клауса ці гості стали цілковитою несподіванкою, але він продовжував обстругувати дерево та весело наспівувати. Нарешті процесія під'їхала до самого дому, і Бессі, нахилившись до майстра, промовила:

— Шановний містере Клаусе, я теж хочу мати іграшку!

Голос дівчинки звучав так жалісно, що Клаус відразу облишив роботу і підійшов до неї. Але він не знав, що сказати у відповідь.

— Твій батько — багатій на всю округу, — промовив він, — тож ти маєш усе, чого забажаєш.

—Усе, крім іграшок, — уточнила Бессі. — Бо у цілому світі ніхто, крім тебе, їх не робить.

— Але ж я майструю їх для бідняцьких дітей, для яких це єдина розрада, — стояв на своєму Клаус.

— То по-твоєму виходить, що бідні діти люблять гратися більше, ніж діти багачів? — здивувалася Бессі.

Розділ п 'ятий

КЛАУС І БЕССІ-ВЕСЕЛУНКА

Однієї погожої днини Клаус грівся на сонечку, сидячи на порозі к свого дому і завзято майструючи фігурку оленя. Він уже вирізав голову і роги, коли, на хвильку відірвавшись від роботи, помітив, що Веселою Долиною, виблискуючи на сонці обладунками, рухається якась процесія.

— Мабуть, що ні, — мовив Клаус, трохи подумавши.

— Чи, може, мені має бути соромно, що мій тато лорд? Чому я не повинна мати іграшок, яких я дуже хочу? Невже це тільки тому, що інші діти живуть бідніше, ніж я? — не здавалася наполеглива дівчинка.

— Сонце моє, побоююся, що ти права, — озвався Клаус. — Адже бідняцьким дітям взагалі немає чим себе розважити. От у тебе є власний поні, ти маєш власних слуг, ти багата і ні в чому собі не відмовляєш.

— А як же іграшки!? — закричала Бессі, і з очей її мимохіть покотилися сльози. — Якщо я не матиму іграшок, я буду найнещаснішою дитиною на світі!..

Клауса збентежили її слова, а сльози дівчинки нагадали, що він збирався дарувати радість геть усім дітям, байдуже, з бідних вони чи з багатих сімей. Але Бессі-Веселунка не єдина дівчинка на світі. Скільки ще дітей чекають омріяних забавок, тож він не може просто взяти і подарувати чиюсь іграшку лордовій дочці, котра і так усього має вдосталь!

— Слухай-но, що я скажу, — лагідно промовив він до Бессі. — Всі іграшки, що в мене є, вже обіцяні іншим. А от наступну, так тому й бути, я зроблю для тебе. Приїжджай до мене через два дні, і матимеш готову іграшку.

Бессі радісно скрикнула, нахилилася до Клауса і поцілувала його у чоло. Подякувавши в такий спосіб майстрові, вона гукнула охоронців, і вся процесія рушила геть. Клаус повернувся до роботи.

— Якщо майструвати іграшки і для бідних, і для багатих, — міркував він, — то цілий рік пропрацюєш і не матимеш навіть хвильки вільного часу! Та чи буде це правильно — працювати на багатіїв? Мабуть, таки варто навідатися до Нецилії, побачимо, що вона на це скаже.

Коли Клаус закінчив вирізати оленя, який дуже скидався на одного його знайомого оленя, що жив у самому серці Дикої Пущі, він подався до пралісу, і вже невдовзі прийомна матір Нецилія приймала Клауса у своїй альтанці.

Нецилія радо привітала свого гостя та з великою цікавістю вислухала розповідь про візит Бессі-Веселунки.

— А тепер, — сказав Клаус, — я хочу знати, чи маю я дарувати іграшки ще й дітям багатіїв?

— Тут, у Дикій Пущі, ми нічого не знаємо про багатіїв, — відповіла йому Нецилія. — Як на мене, не варто ділити дітей на багатих і бідних, вони ж усі з одного тіста ліплені. Статки — це як плаття, яке ти можеш одягнути, а можеш і зняти, дитячої суті це не змінить. А взагалі, опікуються смертними феї, тож їм відомо про дітей куди більше, ніж мені. Давай гукнемо Фею-Королеву.

Гукнули Фею-Королеву, і вона уважно вислухала Клауса, який пояснював, чому дітям багатіїв не потрібні іграшки. Думка німфи її також зацікавила.

— Нецилія має рацію, — підсумувала Фея-Королева, — бо усім дітям, і багатим, і бідним, однаково хочеться іграшок, і це цілком природно. Серце багатійки Бессі таке ж вразливе перед горем, як і сердечко бідної Мейрі. їм однаково доступні відчуття самот-

ності чи прикрості, радості чи щастя. Як хочеш знати мою думку, друже Клаусе, твоя справа— дарувати радість усім дітям: і тим, котрі туляться у халупах, і тим, що розкошують у палацах.

— Дорога Королево, твоїми вустами промовляє сама мудрість, — сказав Клаус. — І моє серце відчуває, що справедливості у твоїх словах не менше, ніж мудрості. Віднині я буду радий прислужитися всім дітям. Відтак він шанобливо вклонився Феї-Королеві, поцілував на прощання Нецилію і повернувся додому.

Дійшовши до струмка, він зупинився попити води, а відтак усівся на березі, підняв із землі грудку сирої глини і замислився, що б таке змайструвати Бессі-Веселунці.