Життя в позику - Сторінка 18

Ви не заперечуєте, якщо я запитаю стрийка Ґастона?

— На вашому місці я б цього не робив. Навіщо даремно його тривожити? Та ви цього й не зробите. Той, хто про це запитує, ніколи так не чинитиме. Ви дуже вродливі і дуже молоді, мадемуазель. Я був би щасливий подбати для вас про оправу, яка вам личить. Повірте мені, людині вже немолодій, наскільки б вам тут усе не здавалося привабливим, але це — втрачений час. Вам потрібна розкіш, велика розкіш. Пробачте за цей комплімент, але у мене набите око. Добраніч, мадемуазель.

Ліліан піднялася сходами. Спочатку виставка женихів, влаштована стрийком Ґастоном, не викликала в ній нічого, окрім убивчої іронії. Вона здавалася собі вмирущим вояком, якого спокушають принадами життя. Але потім їй раптом стало нудно. Вона відчула себе так, немов була єдиною здоровою особою серед усіх цих людей, які гнили живцем. Їх розмови були для неї незрозумілі. Усе, до чого вона ставилася байдуже, вони вважали найважливішим, а те, чого вона прагнула, було чомусь для них табу. Пропозиція віконта де Пестра здалася їй, мабуть, найрозумнішою.

— Ну як, стрийко Ґастон був на висоті? — пролунав у коридорі голос Клерфе.

— Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п'єш? Чекав мене?

— Так. Через тебе я стану страшенно доброчесним. Не хочу більше пити. Без тебе.

— А раніше ти пив?

— Так. У проміжках між перегонами завжди пив. Часто це були проміжки між аваріями. Думаю, що я пив зі страху. А може, щоб втекти від самого себе. Тепер усе це минуло. Ти маєш великий успіх. Ну як, підемо ще кудись?

— Цього вечора ні.

— Сьогодні ти була в гостях у буржуа, для яких життя — це кухня, салон і спальня, де вже їм зрозуміти, що життя — це вітрильник, на якому надто багато вітрил, так що у будь-який момент він може перекинутися. Невже тобі не хочеться ще кудись поїхати? Ти чудово вбрана, але змарнувала таку прекрасну сукню на кандидатів стрийка Ґастона. Цю сукню ми за будь-яких умов зобов'язані вивести на світло, навіть якщо ти сама не бажаєш виїжджати. Щодо суконь існують відомі зобов'язання.

— Добре. Але їдьмо повільно. Багатьма вулицями. Усі вони без снігу. З квітникарками на кожному розі. І ми заладуємо ціле авто фіялками.

Клерфе випровадив "Джузеппе" з лабіринту вулиць біля набережної і чекав перед дверима готелю. Ресторан поруч з готелем якраз зачиняли.

— Сумуючий коханець, — вимовив хтось поруч з ним. — Чи не надто ти старий для цієї ролі? — Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.

— Безумовно, — відповів він. — У цьому й полягає уся чарівність!

Лідія закинула на плече край білого хутра.

— Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!

— Ось це комплімент. Якщо вже так кажеш, отже, вона чарівна.

— Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?

— Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому. З яких це пір ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?

Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут з ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера, Лідія пройшла повз Клерфе. Ліліан з'явилася за кілька хвилин.

— Мені щойно сказали, що ти чарівлива, — повідомив її Клерфе. — Пора тебе кудись заховати.

— Тобі було нудно чекати?

— Ні. Якщо хтось довго нікого не чекав, очікування молодить його на десять років. А то і на всі двадцять. Мені здавалося, що я вже ніколи не чекатиму.

— А я завжди чогось чекала.

— Ти вбрала нову сукню? Скільки їх тепер у тебе?

— Вісім разом з цією. Чому ти запитав?

Лідія Мореллі здавалася добре інформованою. І те, що вона сказала, ніби суконь три, нормально.

— Стрийко Ґастон жахається, — зауважила Ліліан, розсміявшись. — Він не знає тільки одного: цих суконь мені вистачить на все життя. А тепер рушаймо в найкращий нічний клуб, який знаєш. Ти маєш рацію, у суконь теж є свої права.

І Монмартр, і Монпарнас, хоча і з деяким запізненням, все ще переживали післявоєнний чад. Строкаті лігва кабаре і нічних ресторанів тонули в тумані, мовби знаходилися під водою. Усе, що тут відбувалося, було нескінченним повторенням одного і того ж. Без Ліліан Клерфе люто нудьгував би, але для неї усе це було новим, вона бачила не те, що є насправді, і не те, що бачили інші, а те, що хотіла побачити. У її очах нічні ресторани, що дерли шкіру з клієнтів, перетворювалися на вогнища життя, а оркестри, що ганялися за чайовими, давали концерти здійснених мрій. Зали, заповнені фордансерами, нуворишами, вульгарними і безглуздими кралями, — усіма тими, хто не вертався додому, бо не знав, як убити час, або ж тому, що розраховував на легку пригоду або на якусь угоду, ставали в її очах іскристим виром, бо вона цього хотіла і прийшла сюди заради цього.

"Ось що відрізняє її від тих, хто товчеться тут, — думав Клерфе.

— Усі вони прагнуть або пригод, або бізнесу, або заповнити гармонійним галасом порожнечу в собі. Вона ж полює за життям, тільки за життям, вона, мов навіжена, полює за ним, наче життя — це білий олень або казковий одноріг. Вона так віддається гонитві, що її азарт заражає інших, вона не знає гальм, не дивиться на боки. З нею почуваєш себе то підупалим стариганем, то молодиком, і тоді з глибин забутих років раптом випливають обличчя, прагнення і тіні снів, а потім несподівано, мов спалах блискавки у сутінках, з'являється давно забуте відчуття неповторності життя".

Скрипалі-цигани нахилялися над столиком, уважно стежачи своїми оксамитовими очима, і грали. Ліліан слухала зачаровано. "Для неї це все справжнє, — думав Клерфе, — степ, самотня скарга ночі, самотність, перше вогнище, біля якого людство знайшло сховище, навіть найдавніша, найзаяложеніша і найсентиментальніша пісня є для неї гімном людства, в кожній такій пісні їй вчуваються і скорбота, і бажання втримати нестримне. Можливо, Лідія Мореллі мала рацію, в цьому було щось провінційне, але цур йому й пек, якщо не саме тому я мушу її обожнювати".

— Мабуть, я надто багато випив, — сказав. — Це коли втрачаєш відчуття власного "я".

— Якщо так, я завжди буду пити надто багато. Я не люблю свого "я".

"Нічого не боїться, — подумав Клерфе. — І якщо це кубло є для неї відображенням життя, то так само кожна банальність звучить для неї так само чарівно і розумно, як вона, напевно, звучала, коли її вимовили уперше. Це просто нестерпно. Вона знає, що повинна померти, і звиклася з цією думкою, як люди звикаються з морфієм, ця думка перетворює для неї весь світ, вона не знає страху, її не лякають ні вульгарність, ні блюзнірство. Чому ж я, до дідька, відчуваю щось на зразок жаху, замість того щоб, не замислюючись, кинутися у вир"?

— Я обожнюю тебе, — сказав.

— Не кажи цього так часто. Для цього треба бути дуже незалежним.

— Але не в твоєму випадку.

— Тоді говори про це раз у раз, — сказала вона. — Мені це необхідно, як вода і вино.

Клерфе розсміявся.

— Адже праві ми обоє, втім, кому до цього яке діло? Куди ми підемо?

— В готель. Я хочу виселитися.

Клерфе вирішив нічому не дивуватися.

— Добре, тоді поїдемо пакувати твої речі, — сказав він.

— Я вже спакувалася.

— Куди ти хочеш переїхати?

— До іншого готелю. Уже дві ночі підряд о цій порі телефонує мені якась жінка і каже, щоб я забиралася звідси, бо тут мені не місце. І багато чого іншого в тому ж дусі.

Клерфе подивився на Ліліан.

— Чому ти не скажеш портьє, щоб він не з'єднував тебе з нею?

— Я казала, але їй завжди вдається додзвонитися. Вчора йому сказала, що вона моя мати. Вона говорить з акцентом, ця жінка не француженка.

"Лідія Мореллі", — подумав Клерфе.

— Чому ти мені нічого про це не казала?

— Навіщо? Їдьмо у "Ріц". Стрийко Ґастон знепритомніє, коли дізнається, де я мешкатиму завтра.

Речі Ліліан не були спаковані. Клерфе позичив у портьє велетенську скриню, яку залишив під час відступу німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку і сміялася.

— Прикро мені, що я звідси йду, — сказала. — Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?

Клерфе підняв голову.

— Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.

Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими ногами і з келихом вина.

— Тепер усе вже не важливо. Якщо я пішла з санаторію, то можу піти звідусіль.

"Так вона піде і від мене, — подумав Клерфе, подаючи їй плаща, — з тією ж легкістю, з якою люди міняють готелі".

— Я не дуже схудла? — запитала вона.

— Ні, як на мене ти поправилася на кілька фунтів.

— Тепер це для всіх найголовніше, — пробурмотіла вона.

Валізи вони запакували в замовлене таксі.

— Моя кімната в "Ріці" виходить на Вандомську площу? — запитала Ліліан.

— Так. А я мешкав під час війни на Камбон, коли повернувся з табору військовополонених. То була добра криївка, ніхто не підозрював, що можна там заховатися. Мій брат мешкав тоді з німецького боку. Ми ж бо ельзасці. Мій брат має німецького батька, а я французького.

— Твій брат не міг тебе якось визволити?

Клерфе розсміявся.

— Він і не здогадувався, що я тут, а найрадше бачив би мене у Сибіру. Може й ще далі.

Вони повернули на Вандомську площу.

— Коли бачиш, які чудові будівлі люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші за нас, — сказала Ліліан. — Ти так не вважаєш?

— Ні, — відповів Клерфе. Біля готелю він зупинив авто. — Я зараз щасливий. І мені нема діла до того, чи знаємо ми, що таке щастя, чи ні. Так, я щасливий в цю мить, щасливий, що слухаю тишу на цій площі з тобою удвох. А коли виспишся, ми поїдемо на Сицилію, щоб взяти участь у перегонах під назвою "Тарґа Флоріо".

12

Траса "Тарґа Флоріо", що налічує 108 кілометрів з майже 400-стами закрутами, була замкнена щодня упродовж кількох годин з тренувальною метою. Гонщики об'їжджали дистанцію, запам'ятовуючи закрути, спуски, злети і особливості дороги.

Напарником Клерфе був Альфредо Торріані, 24-річний італієць. Обоє майже весь день пропадали на трасі. Вечорами поверталися додому, засмаглі, помираючи з голоду і спраги.

Клерфе заборонив Ліліан бути присутньою на тренуваннях. Він не хотів, щоб вона уподібнилася дружинам і коханкам гонщиків, які, прагнучи бути корисними, з секундомірами і папірцями в руках стирчали весь день на заправних пунктах, в боксах для дрібного ремонту і заміни шин.