Життя в позику - Сторінка 2

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ти вже не читаєш спортови́х вістей?

Ґольманн знітився.

— Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?

— Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.

— Так, — сказав Ґольманн. — Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?

— З Торріані.

Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали у цьому блиску, мов чорні коми.

— Гарно тут, — зауважив Клерфе.

— Авжеж, гарна в'язниця.

Клерфе не відповів. Знав інші в'язниці.

— Ти тепер завжди їздиш з Торріані? — запитав Ґольманн.

— Ні. Раз з одним, раз з другим. Чекаю на тебе.

Сказав неправду. Уже півроку Клерфе їздив з Торріані на всіх перегонах спортових авт. Але що Ґольманн не читав спортових вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з'явилися краплі поту.

— Ти добився чогось в пробігу? — поцікавився.

— Ні. Ми спізнилися.

— Звідки ви їхали?

— З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Всі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.

Ґольманн розсміявся.

— То була помста "Джузеппе"! А де ти їздив раніше?

Клерфе підняв руку.

— Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони і авта!

— Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?

— Це лише кілька днів.

— До біса! Щось сталося?

— Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити і кілька днів не чути про цю холерно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?

— Звичайно, — сказав Ґольманн. — Але в чому справа? Що сталося?

— Нічого, — відказав роздратований Клерфе. — Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.

— Клерфе, хто розбився?

— Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на побережжі. Йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить в казино і реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку.

Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.

— Хіба тут лише самі хворі?

— Ні. Є також здорові, які провідують хворих.

— Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?

— Ні, то якраз здорові! — Ґольманн розсміявся. — А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають вже віддавна.

Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна і малу карафку горілки для Клерфе.

— Як довго думаєш тут залишитися? — запитав Ґольманн.

— Кілька днів. Де б я міг оселитися?

— Найкраще в "Палас Готелі". У них там добрий бар.

— А звідки ти про це знаєш?

— Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути. Часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. — Ґольманн витягнув з кишені на грудях плескату пляшку і долив до своєї склянки трішки алкоголю. — То джин, — пояснив. — Теж помагає.

— Вам не дозволяють пити? — запитав Клерфе.

— Цілковитої заборони нема, але так зручніше. — Ґольманн сховав пляшку до кишені. — Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.

Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Вийшов з них чоловік в чорній хутровій шапці.

— Знаєш, хто це? — запитав Клерфе.

— Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок в Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині і синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, вшиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх.

Клерфе розсміявся.

— Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти знаєш це все?

— Тут люди швидко довідуються про себе все, — відказав Ґольманн з відтінком гіркоти в голосі. — За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.

Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою по-іспанськи.

— Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, — зауважив Клерфе.

— Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.

— У цьому я б не був такий певний. — Клерфе кинув оком на двері. — Вона дружина цього росіянина?

Ґольманн озирнувся.

— Ні.

Росіянин і жінка увійшли досередини.

— Невже ці обоє теж хворі? — запитав Клерфе.

— Авжеж. Але не виглядають на таких, правда? Часто так є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім вже ні, але тоді перестає з'являтися публічно.

Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо в чомусь її переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла углиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.

— Либонь, посварилися, — промовив Клерфе не без задоволення.

— Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.

Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.

— В тебе також?

— В мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.

— Ці двоє мешкають тут?

— Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.

Клерфе встав з-за столика.

— Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?

— Тут. У нас є їдальня, в якій дозволено пригощати гостей. Чекаю тебе о сьомій. Бо о дев'ятій мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.

— Як у війську, — сказав Клерфе. — Або перед перегонами. Пам'ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?

Обличчя Ґольманна проясніло.

— Ґабрієлі? Він ще в ділі?

— Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають в ліжку, як генерали.

Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива дама і тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла і озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.

— Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися і що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.

Тут вона помітила Клерфе і вмовкла.

— Ліліан, це Клерфе, — сказав Ґольманн. — Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано.

Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.

— Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, — сказала роздратовано. — Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе ув'язнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?

— Так. Ми з'їмо вечерю в Передпеклі.

— Я також прийду.

Кивнула і повернулася углиб холу.

— Тобі усе це нагадує тибетський стиль, — сказав Ґольманн. — Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама — це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця — старша сестра.

— А ця жінка?

— Ліліан Дюнкерк. Бельгійка. Батьки вже померли.

— Чому вона так рознервувалася через таку дурницю?

Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.

— Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає. Вчора померла її приятелька в санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом з небіжчиком вмирає щось більше. Ймовірно, трохи надії.

— Авжеж, — згодився Клерфе. — Але це всюди так.

Ґольманн кивнув.

— Тут починають вмирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?

…Верхні поверхи санаторію правили за лікарню. Ліліан зупинилася перед дверима покою, в якому померла Аґнес Сомервіл. Почувши зсередини якісь голоси, прочинила двері.

Труну вже винесли. Вікна були відкриті, і дві жінки прибирали кімнату. Вода плюскотіла по підлозі, в повітрі витав запах лізолу і мила, меблі було зсунуто, і яскраве електричне світло проникало в кожен закут.

Ліліан на хвильку навіть засумнівалася, чи втрапила за адресою. Потім однак побачила закинутого на шафу плюшевого ведмедика, який був талісманом померлої.

— Її вже забрали? — поцікавилася.

Одна з прибиральниць підвела голову.

— Перенесли її до сьомого номеру. Мусимо тут прибрати. Завтра вранці приїде вже якась нова.

Ліліан зачинила двері. Вона знала сьомий номер — то був малий покій біля багажного ліфта. Туди завше переносили мертвих, бо звідти легко можна їх було спустити уночі ліфтом. Як валізи. А останні сліди по них змивають милом і лізолом.

У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Все було готове до переїзду. Квіти знято з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки. Штори — розсунуті, вікна — навстіж. У покою панував гострий холод. Всередину зазирав місяць.

Ліліан прийшла, щоб ще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полум'ї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, мовби оживши — а потім усе опаде, замінюючись в попіл і небуття, і кілька блідих спогадів.

Ліліан поглянула на труну. Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше таке не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли рятували людей з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в стані видобути жодного звуку? "Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб ще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!"

Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися.