Життя, Всесвіт і все суще - Сторінка 2

Того дня, коли він виповз із печери, яку називав домом, доки йому на думку не спаде краща назва або доки не знайде кращу печеру, ранок був прегарний і запашний.

Хоча йому знову боліла горлянка від його передсвітанкового крику жаху, раптово він відчув себе у дивовижно чудовому настрої. Він щільніше загорнувся в свій подертий халат і привітав яскравий ранок іскристою усмішкою. Повітря було чисте і напоєне пахощами, високу траву навколо його печери пестив вітерець, перегукувалися щебетом пташки, кругом весело пурхали метелики, і взагалі здавалося, що вся природа аж із шкіри випиналася, намагаючися справити якомога приємніше враження.

Проте бадьорість його була породжена не тільки чудовим пасторальним довкіллям. Тільки що йому спала прекрасна ідея, як упоратися з жахливою самотністю, нічними мареннями, його провалами у всіх садівничих починаннях та патологічною марністю його животіння на доісторичній Землі, і полягала вона в тому, що він вирішив збожеволіти.

Він ще раз широко усміхнувся і відкусив шмат кролячого стегна, що залишилося від учорашньої вечері. Якийсь час він блаженно жував м'ясо, а потім вирішив офіційно довести своє рішення до відома всього світу.

Він випростався і глянув світові прямо в поля та пагорби. Щоб надати ваги своїм словам, він встромив кролячий маслак собі в бороду і широко розпростав руки.

— Я волію збожеволіти! — лунко проголосив він.

— Гарна думка,— сказав Форд Префект, зісковзуючи з валуна, на якому він сидів.

Мозок Артура зробив сальто всередині свого черепка. Його щелепа стала робити віджимання.

— Я теж на якийсь час з'їжджав з глузду,— мовив Форд,— прекорисне це заняття, я тобі скажу.

Очі Артура качалися, мов горох у тарілці.

— Розумієш... — почав був Форд.

— Де тебе носило? — перебив його Артур, чия голова врешті покінчила з фізкультурною розминкою.

— Та скрізь,— сказав Форд,— то там, то сям, — і вишкірився, розраховуючи на те, що це викличе вибух гніву. — Просто на деякий час я розгнуздав свій розум. Я прикинув, що коли світ відчує в мені нагальну потребу, він покличе мене назад. Так і сталося.

Зі своєї поношеної заяложеної сумки він дістав свій субефірний чуткомат.

— Принаймні,— продовжував він,— мені так здається. Ця штука трохи зашебуршилася. — Він тряснув нею. — Якщо тривога фальшива, я збожеволію,— сказав він,— ще раз.

Артур мотнув головою, присів на землю і подивився на Форда знизу вгору.

— Я думав, що ти помер... — сказав він відверто.

— Деякий час я теж так думав,— сказав Форд,— а потім на пару тижнів я вирішив, що я — цитрина. І цілих два тижні я втішався тим, що плюскався в джині з тоніком.

Артур прокашлявся, а потім зробив це ще раз.

— Де,— спромігся він,— де ти...?

— Знайшов джин та тонік? — мовив весело Форд. — Я знайшов невеличке озеро, яке уявило себе джином з тоніком, тож я і став плескатися в його водах. По меншій мірі я вважав, що воно уявляло себе джином з тоніком. — Можливо,— додав він з посмішкою, від якої навіть нормальний чоловік міг би завити і полізти на дерево,— так мені здавалося.

Він очікував реакції Артура, та Артур виявився не таким простачком.

— Давай далі,— спокійно мовив він.

— Розумієш, сенс у тому,— продовжував Форд,— що немає ніякого сенсу доводити себе до божевілля, намагаючись робити все, щоб не збожеволіти. Ти можеш просто покоритися долі і, таким чином, зберегти свій глузд до кращих часів.

— То тепер ти знову при здоровому глузді, так? — запитав Артур. — Я питаю просто задля годиться.

— Я був у Африці,— вів далі Форд.

— Невже?

— Авжеж.

— І як же тобі там велося?

— А це що, твоя печера? — спитав Форд.

— Еге ж,— сказав Артур. Він почувався дуже дивно. Після майже чотирьох років ізоляції один погляд на Форда давав таке задоволення і полегкість, що він ладен був розрюмсатися. Та з іншого боку, Форд був людиною, яка майже відразу діяла на нерви.

— Дуже гарна,— сказав Форд, відносячи те до печери Артура. — Мабуть, вона тобі до чортиків набридла.

Артур не удостоїв його відповіді.

— В Африці було дуже цікаво,— мовив Форд. — Ох, і натворив же я там див. — Він задумливо подивився вдалину. — Я взявся був знущатися над тваринами,— сказав він безтурботно. — Та дозволяв те собі лише в години дозвілля,— додав він.

— І тільки? — обережно уточнив Артур.

— Так,— упевнив його Форд. — Я не хочу перевантажувати тебе подробицями, бо вони...

— Що, вони?

— Роз'ятрять тебе. Та, можливо, тобі буде цікаво знати, що за еволюцію обрису тварини, яку в майбутніх століттях назовуть жирафою, цілковито відповідаю я. А ще я намагався навчитися літати. Ти мені віриш?

— Розкажи,— сказав Артур.

— Я розповім тобі пізніше. Я тільки нагадаю, що з цього приводу говорить "Путівник"...

— Пппу...?

— "Путівник". "Путівник мандрівника по Галактиці". Ти що, не пам'ятаєш?

— Так. Я пам'ятаю, як жбурнув його до річки.

— Еге ж,— сказав Форд,— та я його виловив.

— Ти мені про це нічого не сказав.

— Ага, щоб ти не жбурнув його туди ще раз.

— Цілком слушно,— признався Артур. — І що ж там "Путівник"?

— Що ти маєш на увазі?

— Що каже "Путівник"?

— "Путівник" каже, що існує мистецтво польоту,— сказав Форд,— чи простіше — вправність. Те вміння полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і при цьому пролітати мимо. — Він блідо посміхнувся і вказав на коліна своїх штанів та підняв руки, щоб показати лікті. Тканина в тих місцях була протерта і зяяла дірками.

— Як бачиш, досі у мене те не дуже добре виходило,— сказав він і подав Артурові руку. — Я дуже радий бачити тебе знову,— додав він.

Від раптового напливу почуттів та збентеження Артур тільки замотав головою.

— Я стільки років не бачив живої душі,— сказав він,— жодної. Ще б трохи — і я б розучився розмовляти. Слова весь час забуваю. Взагалі-то я вправляюся. Я практикуюся, розмовляючи з ... розмовляючи з... ну як їх там, коли ти з ними розмовляєш, то люди вважають тебе за божевільного! Ну, от як Георг Третій.

— Королями? — спробував підказати Форд.

— Та ні ж бо,— відказав Артур,— те, з чим він розмовляв. Вони — навкруг нас, о святі небеса! Я власноручно посадив їх сотнями. Правда, всі вони засохли. Дерева! Я практикуюсь, розмовляючи з деревами. А це для чого?

Форд усе ще стояв з простягнутою рукою. Артур дивився на неї здивовано.

— Потисни,— підказав Форд.

Артур так і зробив, спочатку нервово, мовби вона могла виявитися слизькою рибиною. Потім, відчуваючи безмірне полегшення, він енергійно схопив її обома своїми руками. Він тряс руку Форда і стискав, стискав і тряс знову.

Через деякий час Форд усвідомив, що пора вивільнити свою кінцівку. Вони видряпалися на вершину найближчого прискалка і стали озирати околиці.

— А що трапилося з гольгафрінчанами? — запитав Форд. Артур здвигнув плечима.

— Багато з них не пережили сувору зиму, три роки тому,— сказав він,— а жменька тих, що вціліли, весною заявили, що йдуть у відпустку, тож вони змайстрували плота та й відпливли. Історія твердить, що вони, певно, вижили...

— Гм,— сказав Форд,— так, так. — Він стояв руки в боки і роззирався на порожній світ. Раптом він сповнився енергією і цілеспрямованістю.

— Ми рушаємо в дорогу,— збуджено вигукнув він і аж затрусився від надміру енергії.

— Куди? На чому? — скинувся Артур.

— Я не знаю,— сказав Форд,— але просто відчуваю, що час настав. Крига скресла. Наші мандри вже почалися.

Він перейшов на шепіт.

— Я виявив течу в пустелі,— заявив він.

При цьому він зірко вдивлявся у далину і виглядав так, ніби йому дуже хотілося, щоб у цей момент вітер рвучко розкуйовдив його волосся, та вітер був зайнятий тим, що зовсім поруч забавлявся листочками дерев, а на Форда Префекта не звертав ніякісінької уваги.

Артур попрохав його повторити те, що він тільки що сказав, бо не зовсім второпав, про що йдеться. Форд повторив.

— Течу? — перепитав Артур.

— Система дала течу,— став тлумачити Форд і поспішив підставити своє диявольськи вишкірене обличчя вітру, який саме пролітав мимо.

Артур кивнув, а затим прокашлявся.

— Ми говоримо про якісь неполадки у пральному автоматі, зробленому у Вогонії, чи про що ми говоримо? — обережно закинув він.

— Про збої,— пояснив Форд.— Про збої, які дає безперервний час космічного простору.

— А,— кивнув Артур,— то він тепер дає комусь ці збої. — Він встромив руки до кишень свого подертого халата і став удивлятися в далину.

— Що ти верзеш? — озвався Форд.

— Не розумію,— сказав Артур,— якщо час дає збої комусь, то що нам до того?

Форд мало не спопелив його поглядом.

— Та ти будеш слухати? — скипів він.

— Я ж слухаю,— мовив Артур,— та боюсь, що пуття мені від цього небагато.

Форд схопив його за лацкани халата і став говорити до нього так повільно, чітко та терпляче, ніби той був клерком з рахівничого відділу телефонної компанії.

— Видається, що там... — говорив він,— в просторово-часовій тканині ... — говорив він,— з'явилися... — говорив він,— острівці...

Артур дурнувато дивився на тканину свого халата, на ту частину, в яку вчепилися пальці Форда. Доки Артур не встиг доповнити дурнуватий вираз дурнуватою реплікою, Форд поспішив продовжити.

— ...нестабільності,— додав він.

— А, он як,— мовив Артур.

— Атож, саме так,— підтвердив Форд.

Вони самотньо стояли на пагорбі доісторичної землі, твердо вдивляючись один одному у вічі.

— І що ж з цією тканиною скоїлося? — спитав Артур.

— У ній виникли острівці нестабільності— відказав Форд.

— Справді? — ні разу не кліпнувши очима, мовив Артур.

— Правдивіше не буває,— відказав Форд, так само не кліпаючи.

— Гаразд ,— сказав Артур.

— Второпав? — спитав Форд.

— Ні,— зізнався Артур. Нависла гнітюча мовчанка.

— Трудність цієї розмови полягає в тому,— почав Артур, після того як по його обличчю повільно проповзла понура важка тінь, так ніби альпініст обережно випробовував підступний виступ скелі,— що вона дуже відрізняється від тих, які я вів останнім часом. А вони, як я вже пояснював, велися переважно з деревами. Вони не були схожі на цю. Можливо, за винятком тих, які я мав з в'язами, хоч і вони бували не дуже результативні.

— Артуре,— сказав Форд.

— Так. Слухаю,— сказав Артур.

— Просто сприймай на віру все, що я тобі кажу, і все буде дуже і дуже просто.

— Так-то воно так, та щось не дуже віриться. Вони сіли, щоб зібратися з думками.

Форд дістав свій субефірний чуткомат.