Життя, Всесвіт і все суще - Сторінка 21
- Дуглас Адамс -Крім того, це приємно освіжило атмосферу і надало вечірці шал новизни, якої стало бракувати, бо музики вже почали скисати, програвши за ці роки нескінченну кількість разів відомі їм мелодії та пісеньки.
Вони грабували, робили наскоки, брали в облогу цілі міста, вимагаючи викупу у вигляді свіжих припасів сиру, крекерів, підливи з авокадо, копчених свинячих реберець, вина та горілки, які тепер перекачують із надр літаючих танкерів просто по трубах.
Та все ж одного чудового дня проблема нестачі напоїв може вийти на порядок денний.
Планета, над якою вони літають, вже стала зовсім не тою планетою, над якою вони так лебедино злетіли перший раз.
Планета в розрусі.
Вечірківці сплюндрували добру половину земель, нападали на них і грабували їх безліч разів, і ніхто і ніколи не зміг дати нападникам відсічі, оскільки їхні маневри в небесах були такими безсистемними і аніяк не передбаченими.
Не вечірка, а просто біда.
А коли вона ще й вріже тобі нижче спини, то це теж біда.
Розділ 20
Звиваючись від болю, Артур лежав на розтрощеній плиті армованого бетону, краї зустрічних хмар хльоскали його по обличчю, а звідкись іззаду до нього долинав галас натужних веселощів.
У цей галас впліталася дивна музика; дивною вона йому здалася частково тому, що пісня "В зірку Бета влита трута, там душа моя прикута" була для нього незнайома, а частково — з вини самих музик, дуже вже вони стомились, а тому деякі із них грали в розмірі на три чверті, інші на чотири чверті, а ще інші — в фантасмагорично-π*r-квадратному розмірі, залежно від того хто скільки зміг покімарити за останні роки.
Артур лежав, "натужно втягуючи вологе повітря і мацаючи своє тіло,—де там що пошкоджено. Та, хоч де він мацав, йому боліло скрізь. Незабаром він збагнув, що то боліла йому долоня. Схоже на те, що він розтягнув зв'язки зап'ястя. Спину крутило теж, та невдовзі він дійшов втішного для себе висновку, що розбився він не дуже і відбувся синцями та переляком, як і будь-хто за подібних обставин. Цікаво, що ж то за будівля літає тут, у хмаpax?
З іншого боку, навіть коли б йому вчинили суворий допит, то він навряд чи зміг би пояснити, як сюди допав, тож і вирішив, що він та будівля просто мають прийняти одне одного такими, якими вони є. Лежачи, він підвів очі. Над ним нависала стіна з побляклих, але кольорових кам'яних плит. Це був, певно, будинок. Бетонні плити, на яких лежав Артур, оточували весь будинок лямівкою в три-чотири фути. То був шмат землі, на якому була споруджена будівля, призначена для вечірки, і який вона прихопила з собою, щоб мати підвалину.
Артур боязко звівся на ноги і глянув униз. У нього запаморочилася голова. Мокрий від туману та поту, він притиснувся до стіни. Його голова попливла вільним стилем, а шлунок пішов батерфляєм.
Хоча злетів він на цю височінь власними силами, та у нього бракувало сил навіть дивитися перед собою на ту страшенну прірву. А про те, щоб стрибнути вниз на агей, нічого було й думати. Ні, ближче до краю він не підійде ні на дюйм.
Притиснувши до грудей свій портплед, він став просуватися вздовж стіни в надії наткнутися на двері. Солідна вага бляшанки з оливковою олією надавала йому великої наснаги.
Він просувався до найближчого рогу, сподіваючись, що стіна за рогом зможе запропонувати йому більше входів, аніж ця, яка не пропонує жодного.
Від хвацьких маневрів будівлі йому стало так страшно, що його аж занудило, і невдовзі він дістав із сумки рушник і на ділі впевнився, чому рушник у переліку корисних речей для автостопника по Галактиці займає одне з чільних місць — він замотав тим рушником голову, щоб не бачити, що робить його тіло. Його ноги обережно човгали вздовж стіни. Простягнута рука обмацувала плити.
Нарешті він досяг рогу, і його рука стала обмацувати, що ж там за рогом. Вона наткнулася на щось таке, від чого він мало не звалився лантухом. То була інша рука.
Руки вчепилися одна в одну.
Йому вкрай хотілося скористатися іншою рукою, щоб зірвати з голови рушник, але вона тримала сумку з оливковою олією, вином та поштівками з видами Санторіні, а ставити її додолу було ризиковано.
Він переживав одну з тих миттєвостей самопізнання, коли людина подумки оглядається, ніби збоку дивиться на себе і думає: "Хто я? До чого я пнуся? Чого я досяг? Чи правильно я роблю?" Артур тихенько заскиглив.
Він спробував звільнити руку, та — зась. Та, інша рука тримала його руку цупко. Іншого виходу не було, як тільки підступити ще ближче до рогу. Вистромивши голову за ріг, він трусонув нею, намагаючись зсунути рушник з очей. Власник тієї, іншої руки відреагував на це пронизливим зойком, мабуть, з великого переляку.
Рушник з голови Артура скинули, і прямо йому в очі вилупилися очі, які належали Форду Префекту. За ним стояв Слартібартфаст, далі ясно вимальовувався ґанок і високі зачинені двері.
Вони обидва прилипли до стіни і перелякано дивилися на густу непроглядну хмару навколо, намагаючися протистояти кренам та вихилясам споруди.
— Де це, фотон тобі в вустілку, тебе носило? — прошипів, охоплений
панічним жахом, Форд.
— Е-е, та я... — затинаючись, почав Артур, не знаючи, як пояснити все коротко,— то там то сям. А ви що тут робите?
Форд знову втупився в Артура нажаханим поглядом.
— Без пляшки вони нас не впускають,— прошипів він.
Розділ 21
Коли вони зайшли в залу, де вечірка була в розпалі, перше, що помітив Артур, окрім галасу, задушливої духоти, яскравих кольорових плям, що проступали крізь клуби густого диму, килимів, посиланих битими склянками і заляпаними авокадною підливою, та ще гурту птеродактилеподібних затягнутих у люрекс істот, які зібралися навколо його дорогоцінної пляшечки вина, ґелґочучи: "Ще одна чарка, ще одна чарка!", була Трилліан, до якої підбивав клинці бог грому і блискавки.
— Чи не зустрічалися ми в "Гаплику Всесвіту"? — питав він.
— Так то ви там були з молотом?
— Так. Але тут мені куди більше подобається. Ніякого тобі стриму, гуляй скільки хочеш.
По залі прокочувалися хвилі веселого вереску, а кінця її не було видно за густим натовпом розгуляних галасливих істот, які бадьоро кричали одне одному щось нерозбірливе, хоча ніхто нікого і не слухав, а часом доводили себе до нестями.
— Здається, тут не нудьгують,— мовила Трилліан. — Що ти сказав, Ар-туре?
— Я питав, який чорт тебе сюди заніс?
— Я була випадковим рядочком крапок, що навмання літали по Всесвіту. Ти знайомий з Тором? Він вергає громи.
— Привіт,— сказав Артур. — Мабуть, це дуже цікаве заняття.
— Салют,— відказав Тор,— цікаве. А в тебе налито?
— Та взагалі-то ні...
— То чому б тобі не піти та й не налити самому?
— Побачимося пізніше, Артуре,— кинула Трилліан.
У пам'яті Артура заворушилася якась згадка, і він роззирнувся.
— Зафода тут немає, правда? — запитав він.
— Побачимося пізніше,— твердо повторила Трилліан.
Тор вилупився на нього своїми чорними як вугіль очима, клоччя бороди стирчало на всі боки. Мізерне освітлення на мить зібралося з силами і загрозливо блиснуло на рогах його шолома.
Він узяв Трилліан за лікоть своєю ручищею, і його біцепси стали рухатися один повз один, мов два "фольксваґени", що заїжджають на переповнену стоянку.
І він кудись її повів.
— А знаєш, у безсмертя є одна цікава особливість... — сказав він.
— А знаєте, у космосу є одна цікава особливість...— почув Артур голос Слартібартфаста, який розмовляв з якоюсь великою масивною істотою, яка роздувала шию так, ніби рожеве кашне намагалося її задушити, і захоплено вдивлялася в очі старого і розглядала його сріблясту сиву бороду,— він до безмежжя нудний.
— Нудний? — перепитала істота, моргнувши своїми почервонілими очицями під набряклими повіками.
— Так,— підтвердив Слартібартфаст,— нудний як телячий хвіст. До страмоти. Його так багато і в ньому так мало. Щоб не бути голослівним, з вашого дозволу, я наведу вам деякі статистичні дані. Ви не проти?
— Е-е, я...
— Прошу вас, зробіть мені приємність. Бачите, ці відомості теж сенсаційно нудні.
— Даруйте, я вас охоче вислухаю за хвилинку,— сказала пухироподібна істота, поплескала старого по руці, підняла свою спідницю, наче вона могла правити їй за повітряну подушку, і зникла в натовпі.
— Я вже думав, що вона ніколи не відчепиться,— пробурчав старий. — Ходімо, землянине...
— Артур...
— Нам треба знайти Срібну поперечку, вона десь тут.
— А може, трішечки перепочинемо? — сказав Артур. — У мене сьогодні був важкий день. До речі, сюди випадково попала Трилліан, вона не говорить, яким чином; та, може, це і не суттєво.
— А ти не забув, що над Усесвітом нависла загроза?
— Всесвіт,— сказав Артур,— такий великий і досить дорослий, що півгодинки міг би дати собі раду. Гаразд, гаразд,— додав він, коли Слартібартфаст звів на нього свої брови,— я походжу і попитаю, чи не бачив її хто-небудь.
— Молодчина, молодчина,— прошамкав Слартібартфаст,— молодчина. — Він пірнув у людський вир, і кожне, повз кого він проходив, радило йому розслабитися.
— Ви ніде не бачили Поперечки? — спитав увічливо Артур якогось недомірка, що стояв з таким виглядом, ніби аж горить бажанням когось вислухати. — Зроблена вона із срібла, життєво необхідна для безпеки Всесвіту і приблизно отакої довжини.
— Ні,— сказав, пожвавившися, недомірок,— та давайте ковтнемо по наперсточку і ви мені все про неї розповісте.
Мимо продріботів Форд Префект, викаблучуючи не зовсім пристойні колінця якогось танцю в парі з дамою, чию голівку прикрашала споруда на зразок Сіднейської національної опери. Перекрикуючи гамір, Форд марно намагався зав'язати з нею щось схоже на невимушену розмову.
— Я в захваті від вашого капелюшка! — горлав він.
— Що?
— Я сказав, що в захваті від вашого капелюшка!
— Але ж я не в капелюшку.
— Тоді я в захваті від вашої голівки.
— Що?
— Я сказав, що я в захваті від вашої голівки. Неповторна конфігурація черепа.
— Що?
Не порушуючи послідовності складних, а часом і карколомних танцювальних рухів, Форд спромігся знизати плечима.
— Я сказав, що ви збіса гарно танцюєте,— ревнув він,— тільки не кивайте так часто.
— Що?
— Просто кожного разу, коли ви киваєте... — почав був Форд,— ...Ой! — вирвалося в нього, коли його партнерша кивнула, щоб сказати "Що?", і гострим виступом свого фігурного черепа в черговий раз боляче цюкнула його посеред лоба.
— Одного чудового ранку мою планету висадили в повітря,— сказав Артур і несподівано для самого себе почав викладати дрібненькому чоловічку сумну оповідь про своє життя чи, щонайменше, про найвражаючі події,— от чому я так одягнутий.