Життя, Всесвіт і все суще - Сторінка 27

А ще — мій безмежний інтелект. А ще — бездонний сум. А...

— Так-так,— перебив його Зафод,— а який у тебе зв'язок з усім оцим?

— Отакий,— мовив Марвін, тицяючи менш понівеченою рукою на сорочаче гніздо електродів, що зв'язували його з кріккітянським комп'ютером.

— У такому разі,— ніяково мовив Зафод,— я гадаю, що ти мені врятував життя. Двічі.

— Тричі,— підправив Марвін.

Зафод рвучко повернув голову (друга його голова сторожко втупилась не в той бік) — якраз учасно, щоб побачити, як робот-убивця, що підкрався ззаду, смикнувся, завмер і задимів. Він незграбно позадкував і гепнувся об стіну, зсунувся на підлогу, перекинувся набік, закинув голову назад і безутішно заридав.

Зафод знову поглянув на Марвіна.

— Ти здорово реагуєш на явища дійсності,— відзначив він.

— І не питай,— відповів Марвін.

— Не буду,— пообіцяв Зафод і не став. — Послухай,— додав він,— у тебе здорово тут виходить.

— Це означає, зачекай мілісекунду,— сказав Марвін і на те, щоб зробити потрібний висновок, йому знадобилося задіяти лише одну десяту мільйонно— мільярдно— трильйонно-, чорт-його-знає-яко-льйонну частину своїх розумових здібностей,— що ти не плануєш витягти мене з цієї халепи або хоч якось підсобити.

— Друзяко, ти ж знаєш, що я б з радістю.

— Але ж наміру не маєш. —Ні.

— Ясно.

— Ти робиш корисне діло.

— Авжеж,— підкинув Марвін,— навіщо ж переривати, коли я так ненавиджу це діло?

— Мені треба знайти Трилліан та хлопців. Слухай, а ти не здогадуєшся, де вони можуть бути? Бо мені доведеться всю планету обнишпорити, а це справа довга.

— Вони дуже близько,— тужливо сказав Марвін. — Маєш бажання, прямо звідси можеш спостерігати за ними по монітору.

— Я краще піду до них,— заявив Зафод: — е-е, може, вони потребують допомоги, га?

— Можливо,— пролунало у відповідь з несподіваною командною ноткою в його замогильному голосі,— буде краще постежити за ними звідси. Ота твоя дівуля,— зненацька додав він,— одна із найбільш блаженно анальфабетних форм органічного життя, з яким, тут мені лишається тільки глибоко жалкувати, що попри всі мої ухиляння, таки мені випало спілкуватися.

Хвилину чи дві Зафод вибирався з лабіринту низки заперечень і зрештою вихопився на другому кінці, добряче здивувавшись.

— Трилліан? — вигукнув він. — Та вона ще дитя. Гарненька, але з норовом. Сам знаєш, як з цими бабами. А може, не знаєш. Припускаю, що ні. А якщо знаєш, то все одно я не хочу про це слухати. Вмикай коробку.

— ...справжніми маріонетками.

— Чого? — не второпав Зафод.

То говорила Трилліан. Зафод обернувся.

На стіні, під якою ридав кріккітянський робот, засвітилося зображення якогось приміщення десь у нетрях бойової зони роботів. Очевидячки то була зала засідань військової ради — не все було видно за роботом, який закривав частину екрана.

Зафод спробував був відіпхнути робота набік, та той був так притиснутий до стіни гнітом свого горя, що поліз кусатися, тож він залишив його в спокої і стежив за подіями на екрані, зазираючи за спину невдахи.

— Ви тільки вдумайтеся,— вів далі голос Трилліан,— ваша історія — це ж просто шерег феноменально невірогідних подій. А невірогідну подію я вже розпізнаю, будьте певні. Для початку візьмемо вашу повну ізоляцію від Галактики. Планета знаходиться на самому її краю та ще й оточена Хмарою Пилу, та це ж чудасія якась. Це все, певна річ, влаштоване зумисне.

Зафод аж кипів від того, що не міг бачити весь екран.

Голова робота загороджувала людей, до яких зверталася Трилліан, універсальний бойовий кийок застував тло, а лікоть руки, трагічно притиснутий до лівої брови, затуляв і саму Трилліан.

— Далі,— продовжувала Трилліан,— отой зореліт, що розбився на поверхні вашої планети. І таке трапляється, чи не так? Дзуськи. Ви уявляєте, яка нікчемна вірогідність того, що курс зорельота та орбіти планети випадково перетнуться?

— Гей,— не втримався Зафод,— Вона сама не знає, що в кривого апогея меле. Бачив я той зореліт. Липа. Дурню ясно.

— Я це припускав,— десь ззаду, зі своєї темниці, обізвався Марвін.

— Еге ж,— мовив Зафод,— тепер можна й припускати, бо про це ти щойно почув від мене. Та до біса все, але ж я все одно не розумію, до чого це все.

— А особливо,— продовжувала Трилліан,— вірогідність того, що він перетне орбіту єдиної планети в Галактиці чи взагалі у цілому Всесвіті, для якої, наскільки мені відомо, його поява буде суцільним потрясінням. Ви маєте уявлення, яка може бути вірогідність того, що це сталося випадково? Я теж не знаю, наскільки вона мізерна. Я повторяю, це — підстроєно. Мене не здивує, якщо зореліт виявиться підробкою.

Зафоду вдалося відхилити бойовий кийок понівеченого робота. За ним виявилися постаті Форда, Артура та Слартібартфаста, здавалося, що вся ця катавасія приголомшила їх повністю.

— Егей, поглянь,— збуджено вигукнув Зафод,— хлопці тримаються лепсько. Гіп-гіп-ура! Всипте їм, хлопці.

— А щодо тієї технології,— не вгавала Трилліан,— якою ви, ні сіло ні вдало, оволоділи мало не за ніч? У більшості цивілізацій на це пішло б не одне тисячоліття. Хтось постачав вам необхідну інформацію, хтось шефствував над вами.

— Я знаю, знаю,— відпарирувала вона на заперечення когось невидимого для Зафода,— я знаю, що ви були несвідомі того, що діялося. Я до того і веду. Ви так нічого й не помітили. Візьміть хоч би оту бомбу супернову.

— А ви звідки про неї знаєте? — зацікавився невидимий голос.

— Просто знаю,— випалила Трилліан. — Думаєте, я повірю, що ви аж так винятково кмітливі, щоб винайти аж таку виняткову річ, і такі дурні, щоб не усвідомити, що вона знищить і вас самих? Це не просто дурість, це неперевершена тупість.

— Гей, а про яку це вони бомбу торочать? — з тривогою звернувся Зафод до Марвіна.

— Супернова бомба? — запитав Марвін. — Це така малюсінька бомбулька.

— Малюсінька?

— Яка може вщент знищити Всесвіт,— додав Марвін. — На мій погляд — ідея прекрасна. Хоча втілити задум їм не вдасться.

— А чому це ні, якщо вона така блискуча?

— Вона-то блискуча,— роз'яснював Марвін,— а їхній розум — ні. На той час як їх заплели в кокон, вони встигли опрацювати її проект. А останні п'ять років вони її створювали. Вони гадають, що зліпили її правильно, та це не так. Вони такі ж самі тупаки, як і будь-яка інша органічна форма життя. Ненавиджу їх.

Трилліан продовжувала говорити.

Зафод спробував відтягти кріккітянського робота за ноги, але той став брикатися і гарчати, а потім закувікав у новому нападі ридань. Раптом він хляпнувся на підлогу долілиць і, вже лежачи, нікому не заважаючи, продовжував виказувати свої почуття.

Трилліан стояла посередині зали, вигляд мала стомлений, та очі її горіли шаленим вогнем.

Навпроти неї, за широким вигнутим дугою пультом керування, сиділи бліді блідолиці та поорані зморшками Старійшини Кріккіту з виразом безсилого страху та ненависті.

Перед ними, рівновіддалено між пультом керування та серединою зали, де, ніби перед судом, стояла Трилліан, височіла витончена біла колона, футів з чотири заввишки. На її вершечку містилася біла кулька дюймів чотири в поперечині.

Поруч з нею стояв на сторожі кріккітянський робот з багатофункціональним кийком.

— Власне кажучи,— пояснювала Трилліан,— ви такі тупаки...— (вона обливалася потом, Зафоду здалося, що в даному становищі це не дуже їй личило),— ви такі пришелепуваті, що я сумніваюся, ой, як сумніваюся, що за ці п'ять років створити бомбу вам пощастило самим, без допомоги Гактара.

— Що то за один, той Гактар? — запитав Зафод, розпрямляючи плечі. Навіть якщо Марвін і відповів, Зафод того не почув, бо вся його увага була зосереджена на екрані.

Один з кріккітянських Старійшин зробив рукою ледь помітний знак ро-ботові-вартовому. Робот замірився кийком.

— Тут я нічим пособити не можу,— сказав Марвін,— він увімкнений до автономної мережі.

— Зачекайте,— мовила Трилліан.

Старійшина подав інший знак. Робот завмер. Враз Трилліан замовкла, ніби вона дуже засумнівалася в тому, що сказала.

— А звідки ти все це знаєш? — тим часом запитав Зафод у Марвіна.

— Комп'ютерні архіви,— відказав Марвін. — У мене є до них доступ.

— Ви такі не схожі,— сказала Трилліан Старійшинам,— на ваших братів-співвітчизників, що живуть там, на планеті, чи не так? Усе своє життя ви провели на цій високості, не захищені атмосферою. Ви вразливі. Ваш народ дуже наляканий і, знаєте, вони не хочуть, щоб ви це робили. Ви втратили зв'язок з народом, чому б вам не порадитися з ним?

У кріккітянського Старійшого терпіння забракло. Він зробив роботові-вартовому знак, відмінний від попереднього.

Робот махонув своїм кийком і вперіщив ним по білій кульці. Маленька біла кулька якраз і була тією суперновою бомбою.

***

То була дуже, дуже маленька бомбочка, призначена для знищення Всесвіту.

Бомба супернова просвистіла в повітрі, стукнула в протилежну стіну зали і зробила чималу вибоїну.

— А звідки вона це все знає? — спитав Зафод. Марвін похмуро мовчав.

— Мабуть, просто блефувала,— розмірковував Зафод. — Бідне дівча, який же я все-таки йолоп, що залишив її саму.

Розділ 32

— Гактаре! — гукнула Трилліан. — Що ти задумав?

Навколишня темрява відповіла могильним мовчанням. Трилліан знервовано чекала. Вона була впевнена в правоті свого здогаду. Жадібно вдивляючись у морок, вона сподівалася хоч на якусь відповідь. Але там була тільки мертва тиша.

— Гактаре! — знову гукнула вона. — Я хотіла б познайомити тебе з моїм приятелем Артуром Дентом. Я хотіла полетіти з Богом Громовержцем, та Дент мене не пустив і я вдячна йому за це. Він примусив мене розібратися в своїх почуттях. На жаль, Зафод надмір наляканий усім цим, так що замість нього я привела Артура. Навіть не знаю, навіщо я тобі все це говорю.

— Агов! — покликала вона знову. — Гактаре? І тут вони почули.

То був слабкий, ледве чутний голос, ніби далеке напівчутне відлуння, принесене вітром, мовби відгомін згадки або сну.

— Може, ви обоє вийдете назовні,— прошелестів голос. — Обіцяю, що ви будете в повній безпеці.

Трилліан з Артуром перезирнулися, виступили назовні і до неправдоподібності твердо стали на стежку зі світла, що променіло з відчиненого люка "Золотого Серця" і вело в імлисту гранульовану темряву Хмари Пилу.

Артур спробував був узяти її за руку, щоб підтримати і підбадьорити, та вона відсторонилася.