Жнива Скорботи - Сторінка 3

Я хотів бути разом з усіма і подібно до інших здійснив подорож із метою написати книжку. Те, що я побачив, не можна висловити. Це були такі нелюдські, неймовірні злидні, такий жах, що вони починали здаватися майже несправжніми, це не вміщалося в межі свідомості. Я почував себе хворим. Цілий рік я не міг писати" (Цит. за Роєм Медведєвим). Згадуваний уже М. Алексєєв (він пережив голод ще хлопчиком) у нарисі "Сеятель и хранитель" зауважував:

"Я хотів би написати цілу книжку про 1933 рік, але не можу знайти в собі достатньо мужності: все це доведеться пережити знову". Автор цих рядків добре розуміє таке почуття: описувані тут події, звісно, не стосуються його безпосередньо, але тема даної книги настільки гнітюча, що іноді ставало просто важко продовжувати її…

Історик повинен знайти й зафіксувати те, що відбувалося в реальному житті, об'єктивно викласти безсумнівні факти в їхньому історичному контексті. Автор уважає це своє завдання виконаним, однак при цьому зберігає за собою право на особистий погляд щодо висвітлюваних ним фактів. Отже, він не обіцяє зберігати моральннй нейтралітет, хоча й розуміє, що неодмінно знайдуться опоненти, котрі не поділятимуть його висновки та оцінки.

ЧАСТИНА I

Головні учасники події: партія, селяни, нація

1. Селянство та партія

На початку 1927 p. радянські селяни всіх національностей — російської, української чи якоїсь іншої — мали всі підстави сподіватися на цілком задовільне майбутнє. Земля належала їм, і вони на законних правах досить вільно розпоряджалися своїм урожаєм. Позаду залишився жахливий період конфіскацій зерна, потоплюваних у крові селянських повстань, спустошливого голоду, і скидалося на те, що більшовицька влада знайшла-таки шлях до раціонального розв'язання сільських проблем. Щоправда, найближча перспектива не обіцяла повної ясності. Скажімо, державна політика цін і податковий курс відзначалися мінливістю й непослідовністю. Неможливо було також остаточно позбутися підозр щодо довготермінових намірів уряду, бо ж і він, і ті, хто на нього працювали, залишалися чужі селянинові, — річ цілком природна, адже будь-яка влада завжди пильнує свої інтереси на противагу інтересам мас. Але поки що спостерігався відносний добробут. В умовах непу, який надав селянинові економічну свободу, зруйноване село міцно ставало на ноги.

Загалом це був момент, яким можна було тільки захоплюватися. Вперше в історії майже вся земля та все, що на ній вирощувалося, належали тим, хто її обробляв. А селяни-українці з точки зору реалізації своїх національних потреб перебували в найліпшому становищі за весь період від часу — півтора століття тому — зникнення решток давньої Української держави: тепер, принаймні, їхня мова та культура розвивалися вільно. Цей національний момент ми розглянемо далі, а зараз обмежимося аспектами, спільними для селянства в минулому та сучасному.

Історія селянства відзначається складністю й варіюванням деталей у різних місцевостях, — зокрема, існуванням різних типів землеволодіння та звичаєвого права, часто настільки заплутаними й ускладненими, що в них практично неможливо було розібратися. Але нам досить розкрити — в загальних рисах — лише головні моменти в життєдіяльності українських хліборобів.

Система обробітку землі в Україні належала до того типу, який уживався в середньовічній Західній Європі Переважала трипільна система, за якою одне поле з трьох залишали під паром; кожне селянське господарство володіло ділянками на кожному з полів і дотримувалося циклу, прийнятого всім селом. Такою була норма, на практиці ж поля можна було залишати під паром на кілька років або покинути зовсім.

Територія України загалом поділялася на дві головні зони, природні умови яких визначали відповідний спосіб життя місцевого населення. Північна зона була, як і нині, покрита природними лісами. Села тут розташовувалися в просіках; типовими були селища, що складалися не більше ніж із десятка двоповерхових рублених, пошитих соломою будинків із прибудовами. Мешканці цих селищ нерідко становили одну велику родину із спільною власністю на майно. Через погану якість своїх грунтів вони віддавали перевагу не землеробству, а мисливству та рибальству, а також домашнім промислам.

На Півдні, особливо в найпродуктивніших районах України, розлягається степ, переважну частину якого займає родючий чорноземний пояс. У цій зоні села, як правило, були значно більшими — близько двохсот хат. Обмащені жовтою глиною, із жердинами над стріхою, вони звичайно розміщувалися в маленьких долинах уздовж обох берегів напрочуд мальовничих річок (поля при цьому розташовувалися у степу). Хоч і набагато родючіші, ніж на Півночі, тутешні грунти, а відповідно й урожаї теж значною мірою залежали від погоди.

Як приклад великих південних сіл назвемо с. Хмелів у Полтавській губернії, яке разом із прилеглими сільцями налічувало до 2500 господарств і мало дві церкви, 16 вітряних і один паровий млин, лікарню, сільську школу з п'ятьма класами, велике зерносховище.

В соціально-економічному відношенні селяни до 1861 p. були кріпаками, — українське слово, фактично рівнозначне слову "раб", — і їхні пани, по суті, володіли ними (будучи самі залежними від вищої влади). Це нагадує явище, звичайне на Заході у так званий "феодальний" період. Однак "феодалізм" — це таке широке поняття, що застосування його в однаковому контексті й до середньовічної Англії, й до Російської імперії XVIII–XIX ст. неминуче спричинилося б до ігнорування значних відмінностей. Так, в умовах західного "феодалізму" кріпак мав права перед своїм паном, а той, у свою чергу, — перед королем. У Росії ж, після багатолітнього татаро-монгольського панування, нижчі верстви беззастережно підлягали вищим (а кріпаки взагалі були безправними). І тоді як на Заході кріпацтво поступово відмирало, в Росії воно, навпаки, аж до XIX ст. повсякчас зміцнювалося й ставало дедалі обтяжливішим і нелюдянішим — у міру того як від кріпаків все більше й більше вимагали як самої праці, так і податкових сплат. На початку згаданого сторіччя 34 млн чоловік із тогочасного 36-мільйонного населення імперії були кріпаками.

За кріпацтва сільська громада, особливо в етнічній Росії, несла спільну відповідальність за виплачування податків і періодичний перерозподіл землі в межах села. Відомий і до цього, такий перерозподіл став загальним явищем у XVII ст. (при цьому реманент і худоба залишалися в родинній власності, а наділи навколо самого господарства розподілялися за спадковим принципом). В Україні на захід від Дніпра (і в Білорусії) громада теж відома, однак тут вона загалом не мала права перерозподілу. Замість цього існував спадковий строк володіння господарством. За черезсмужної системи обробітку землі це володіння супроводжувалося контролем із боку громади над вирощуванням тих або інших видав сільськогосподарських культур, над ротацією поля, координуванням робіт тощо.

Звільнення селян від кріпосної залежності, здійснене царем Олександром II у 1861 р. стало великим, хоч і з значними недоліками, досягненням. Віднині селянин був вільною людиною й мав свою земельну власність. Проте він не одержав усієї землі, яку до цього обробляв, а за переданий йому наділ ще довго повинен був сплачувати викуп.

Прогресивна громадськість імперії якийсь час уважала, що звільнення селян було нагальною необхідністю, якщо країна не хотіла залишатися відсталою й нерозвиненою. Поразка й приниження Росії у Кримській кампанії розглядалися як ознака неспроможності старого ладу. Але разом із тим реформа, проведена згори з метою запобігти виникненню революційної ситуації, не могла не передбачати охорони інтересів панівних верств. Тож протягом усього наступного періоду незадоволене селянство вважало законно своєю землю, яка все ще залишалася в панських руках. Попри все це хлібороб певною мірою виграв, і знав, що виграв. У цьому плані показовими є статистичні дані про число селянських заворушень у Росії в 1859–1863 і в 1878–1882 pp.: відповідно 3579 і 136. Безсумнівно, звільнений селянин почував себе менш скривдженим, ніж це інколи припускають. Все ж викупні ціни базувалися на завищених підрахунках — за винятком західних провінцій, включно з Правобережною Україною — і були жахливим тягарем для виробників. Більше того: із зростанням чисельності населення розмір окремого селянського господарства повсякчас зменшувався — аж на чверть у чорноземних районах. Нагромаджувалися недоїмки (врешті-решт цю заборгованість зменшили або скасували низкою урядових указів).

У період між 1860 і 1897 роками селянське населення європейської частини імперії зросло від 57 до 79 млн чоловік, і це, ясна річ, загострило земельну проблему. Все ж, наприклад, у 1877 p. площа селянської ділянки середніх розмірів досягала в Росії 14 га, тоді як у Франції в той самий час розмір усіх господарств — селянських і панських — становив у середньому менше 3,6 га (три чверті французьких господарств володіли менш ніж 2 га). Тож після врахування клімату й такого іншого справжньою проблемою, котра значною мірою пояснювала наявні в сільському господарстві Росії труднощі, було те, що російський селянин неефективно використовував свою землю. Незважаючи на це, щорічний випуск продукції з гектара збільшився від 387 кг у 1861–1870 pp. до 520 кг у 1896–1900 pp. Більше того, розміри ділянки не дають усієї картини, оскільки "середняк" звичайно орендував ще один гектар на кожні шість своїх, а бідніший селянин віддавав в оренду частину своєї землі; крім того, він міг ще й наймитувати (таких налічувалося близько 2 млн). У 1900 p. на кожне селянське господарство пересічно припадав тільки один кінь.

Після скасування кріпацтва громади й далі несли відповідальність за "виплачування податків та управління селом. Головний закон про звільнення передбачав сход — збори голів господарств (в Україні вони так і називалися — "громада"), котрі мали керувати політичними й економічними справами громади. В 1905 p. більш ніж три чверті селянських господарств належали до "перерозподільних" громад, хоч майже половина останніх від 1861 p. й до початку нового століття фактично не практикувала ніяких перерозподілів. Тим часом в Україні громадське володіння було менш поширеним і в 1905 p.