Жнива Скорботи - Сторінка 45

До якої міри уряд утискував тоді селянство стане очевидним, якщо взяти до уваги, що ціни на зерно на вільному ринку (в 1933 р.) набагато перевищували ті, які довільно призначалися урядом за обов'язкові поставки. Нижчу цифру, хоча й все ще досить упереджену, подає радянський учений хрущовської доби в "Історичній енциклопедії". Він зазначає, що "ціни на зерно та багато інших продуктів були символічні (у десять-двадцять разів нижчі, ніж ринкові). Така система позбавляла колгоспників стимулу розвивати усуспільнене виробництво".

Держава вимагала поставок зерна від колгоспів не лише в формі обов'язкових заготівель. Згідно з урядовою постановою від 5 лютого 1933 р. колгоспи мали здійснювати натуральну оплату послуг машинно-тракторних станцій. За цією постановою, МТС мали одержувати 20 % урожаю хліба в обмін за виконання "всієї основної сільськогосподарської роботи на полях колгоспу". Постановою від 25 червня 1933 р. проголошувалось, що буде розпочато судову справу проти будь-якого колгоспу, який намагатиметься уникнути оплати МТС. Більше того, як зазначають Рой і Жорес Медведєви, "натуральна оплата за трактори, комбайни та інше устаткування була дуже висока, у той час як ціни, за якими уряд платив колгоспові, були надзвичайно низькі. Вони, по суті, часто не покривали навіть частини витрат на вирощування урожаю".

Ще одним способом виконання обов'язкових хлібозаготівель була надмірна натуральна плата за розмелювання зерна (лише в 1954 р. її замінили на оплату готівкою).

Постановою уряду від 19 січня 1933 р. впроваджувалась нова система обов'язкових заготівель, що дістала форму оподаткування тих земельних площ, які засівалися за планом. Ця система замінила складні довільні підрахунки, колишніх "контрактів". Згідно з постановою найпершим обов'язком кожного колгоспу і кожного індивідуального господарства, як і раніше, залишалося виконання державних поставок. Колгоспам дозволялося продавати зерно лише після виконання плану державних заготівель у масштабах всієї республіки, краю, області, а також поповнення насіннєвого фонду. Проти колгоспів, які не виконували вчасно своїх місячних норм здачі зерна, застосовувалися суворі санкції. Вони мали сплачувати великі грошові штрафи і, крім того, мусили виконувати свої повні річні норми держпоставок достроково (ст. 15, 16).

Отже, як писав у своїх спогадах М. Хрущов, "ми повернулися до продуктової реквізиції, тільки тепер вона називалася податком. А крім того, було ще й те, що називалося "перевиконанням норми". Що це означало? Це означало, що секретар парткому йшов до колгоспу і визначав, скільки зерна колгоспники потребували для своїх власних потреб і скільки вони мусили передати державі. Часто навіть не місцевий партком визначав норму таких "заготівель"; держава сама встановлювала норму на всю округу. У результаті селяни нерідко мусили здати все, що зібрали — буквально все! Оскільки вони не отримували жодної компенсації за свою працю, природно, що вони втрачали інтерес до колгоспу й замість цього зосереджувалися на своїх приватних ділянках, щоб прогодувати свої родини".

Система обов'язкових поставок м'яса, молока, масла, сиру, вовни тощо зазнала змін, так само як і система поставок зерна, згідно з постановами від 23 вересня та 19 грудня 1932 р. Норми поставок обчислювались з урахуванням загальної кількості продуктивної худоби, яку мав колгосп у даний момент.

Аграрні постанови 1932–1933 рр. означали, що, виконавши свої зобов'язання по здачі зерна державі, колгоспи, крім того, повинні були: 1) заплатити МТС за технічне обслуговування; 2) оплатити вартість насіння та інші державні позички; 3) створити насіннєві резерви в розмірі приблизно 10–15 % річних насіннєвих потреб, кормові запаси — відповідно до річних потреб колективізованої худоби. Лише тоді колгосп міг робити будь-який розподіл "прибутків" серед своїх членів. Що ж до самого селянина-колгоспника, то варто підкреслити, що колгоспне керівництво менше всього турбувалося його добробутом. Праця колгоспника оплачувалася через систему так званих "трудоднів". Але цей спосіб оплати праці зовсім не означав платню за день. Навпаки, дефініція "трудодня" передбачала можливість кількаденної праці в полі, перед тим як селянин міг записати один "трудодень" на свій рахунок.

Ідея "трудодня" обговорювалася у наукових і партійних колах ще в 20-х роках. Але запровадження його Сталіним було, здається, першим випадком використання "трудодня" як засобу серйозної політики. На практиці це означало відрядний метод праці, який гарантував максимальне зусилля від кожного селянина, який не хотів опинитися з порожніми руками та з порожнім шлунком.

"Трудодень" офіційно було запроваджено урядовою постановою від 17 березня 1933 р. Конкретний набір типових робочих норм, який передбачав два "трудодні" на день для голів колгоспів, старших трактористів та ін. і половину "трудодня" на день найнижчій групі селян, установлено 28 лютого 1933 р. На практиці диференціація була навіть ще більшою. У деяких колгоспах, як зазначав у листопаді 1933 р. П. Постишев, витрати на адміністративний персонал та накладні витрати поглинали 30 % "трудоднів".

Типовим "трудоднем" для рядових колгоспників, установленим у "Зразковому статуті", надрукованому в лютому 1935 р., була оранка гектара землі або обмолот тонни зерна. На виконання такого завдання могло піти кілька календарних днів. У 1930–1931 рр. за один "трудодень" у деяких колгоспах видавали 300 г хліба, у деяких — 100 г або й зовсім нічого.

Щотижня бригадир підраховував, скільки тому чи іншому селянинові належало "трудоднів", і в залежності від цього міг виплатити аванс готівкою або зерном. Але в принципі готівкою виплачували лише в кінці року й практично така форма оплати була найбільш розповсюдженою. Справді, за офіційними документами приблизно 80 % колгоспів затримували оплату "трудоднів" своїм членам від півтора до двох років. Але й там, де виплати здійснювалися більш регулярно, обдирувані до нитки колгоспи мало що могли дати селянам після виконання своїх численних зобов'язань перед державою.

В одному з українських колгоспів, на який посилалися як на типовий, селянам оплачувалось лише 150 "трудоднів" з розрахунку 800 г хліба та 56 копійок за один "трудодень". За таку суму, зароблену роком важкої праці, навряд чи можна було купити одну пару черевиків. На душу населення виходило менше 200 г хліба на день

Щодо приватних ділянок і худоби, то на кожну ділянку накладався грошовий податок (122 крб), кожен власник корови мусив здати 73 л молока і 25 кг масла. Як зазначав один із сучасників, "коли після першого колективного урожаю вони могли одержати в обмін за рік важкої праці, можливо, пару спортивних черевиків замість таких необхідних їм чобіт або ж кілька низькоякісних бавовняних виробів, вони просто переставали працювати".

Кінцевим результатом такої дискримінаційної політики держави у відношенні до селянства, яке позбавлялося будь-яких економічних стимулів до праці, стало різке скорочення посівних площ у наступному році; в Україні, незважаючи на постійне зростання тиску згори на колгоспи, посівна площа зменшилася в 1931 р. на 4,5 %.

По суті, партія в черговий раз дістала повчальний урок у старому й разом із тим простому питанні, суть якого полягає в тому, що надмірне оподаткування ліквідує джерела прибутку.

Що ж до самого оподаткування, тут варто додати, що восени 1930 р. на нещасне населення наклали ще один податок — "державну позичку". Це був абсолютно недобровільний захід, як і раніше, розміри нових виплат встановлював центр. Так, сума в 111620 крб, сплати якої вимагалося спочатку від мешканців Криницької округи, "за розпорядженням Ради народних комісарів" у жовтні була підвищена до 1 73 тис. крб. Деякі села вносилися до штрафних списків як такі, що проявили "злочинне запізнення". На місцеву владу чинився неймовірний тиск, щоб спонукати її до більш рішучих дій щодо населення. "Голови сільрад, — зазначалося в одному з нормативних документів, — особисто відповідають за збирання грошей з багатих селян протягом сорока восьми годин, інакше їх збиратимуть силою".

Колгосп фактично не був єдиним "соціалістичним" суб'єктом у сфері сільського господарства. На порівняно невеликій за масштабами частині землі давно вже існували радгоспи, які, хоча й посідали незначне місце в аграрному секторі, більше відповідали марксистській доктрині комуністичної праці. Там робітник одержував платню якраз за принципом "сільських хлібних фабрик". Згідно з цим "фабричним" принципом радгоспи спеціалізувалися в якомусь одному виді виробництва сільгосппродукції — вирощуванні зерна, великої рогатої худоби, свиней і т. п.

У 1921 р. радгоспи мали у своєму розпорядженні лише 3,3 млн га земельних угідь. Різні спроби підвищити їхню питому вагу провалилися, хоча з 1924 по 1933 р. кількість землі, якою вони володіли, збільшилася з 1,5 до 10,8 % загальної площі сільгоспугідь. Однак виробництво продукції залишилося на тому ж рівні. У 1932 р. в офіційних постановах згадувалось про "марнотратство та повну дезорганізацію виробничих процесів" у радгоспах. В офіційній літературі так описувався рядовий радгосп: "Стан Камишинського зернового радгоспу (на Нижній Волзі) можна вважати типовим для багатьох радгоспів. Жодне з помешкань не мало ні обладнаної системи водопостачання, ні лазень, у майстернях руки примерзали до металу, не було кранів чи навіть питної води. В головному приміщенні також не було лазні, ані комори для дров, ані місця для зберігання харчових продуктів, їдальня холодна, брудна,їжа завжди одна й таж, незадовільної якості… Деякі родини все ще мешкають у землянках".

По суті, кількість зерна, яке вироблялося радгоспами, складала лише третину того, що їм належало здавати за планом, а з іншими продуктами справи були ще гірші. На XVII з'їзді партії Сталін говорив про роль радгоспів без ілюзій; він, зокрема, звертав увагу на їхні невиправдано великі розміри, рису, яку вони зберігають по сьогоднішній день.

Радгоспи не вимагали такого активного втручання партії у відносини із селянами, як колгоспи. Люди з підозрілим минулим стікалися масово до них, і оскільки керівництву завжди бракувало робітників, воно було більш-менш толерантним.