Жнива Скорботи - Сторінка 56

У Кагарлицькій окрузі на Київщині, повідомляла 9 жовтня 1928 р. газета "Правда", "всі керівники, аж до секретаря окружкому партії, схвалювали куркульську лінію, мовляв, "ми не маємо куркулів. Ми маємо лише селян"". Не лише окружне керівництво, але й загалом усю українську компартію гостро критикувала "Правда" (5 вересня, 6 жовтня, 6 листопада 1929 р.) за виступи проти заготівельного плану наступного року, "особливо в вирощуванні зернових культур". І протягом осені газети друкували протести від різних місцевих організацій, які скаржилися на те, що селянам нічого не залишиться для споживання. Так, Запорізька парторганізація нарікала, що 70–75 % квоти повинно надійти від середняків і бідняків, "не залишається жодного кілограма на продаж місцевому населенню". У результаті секретаря окружкому звільнили з його посади.

Але ті, хто приходив на зміну жертвам чистки, опинялися перед тими самими труднощами. Лише найсуворіше дотримування партійної дисципліни могло примусити до здійснення різних "революційних змін" на селі. А коли дійшло до виконання спущених згори норм реквізиції зерна, політбюро та ЦК компартії України не мали ніякого вибору, хіба що трохи зменшити їх. Проблема полягала в тому, що в умовах комуністичної системи, згідно з принципами "демократичного централізму" (завдяки якому було знищено "правих"), якщо Москва наполягала, вони мусили підкоритися.

Як уже зазначалося вище, "зернові завдання" визначалися на основі підрахування загальної кількості гектарів, наявних у теорії, причому за точку відліку брався максимально можливий урожай на гектар. Пізніше Микита Хрущов, уже перебуваючи на пенсії, звинувачував систему, за якою партійний керівник або сама держава "встановлювали норми для усього округу".

Уже придумали аргументи для нейтралізації таких звинувачень: у партії начебто взяв гору погляд, що селяни застосовували тактику приховування зерна, щоб виморити голодом місто, або (пізніше) відмовлялися сіяти чи жати, покладаючись на свої запаси їжі. Отже, відповідною "класовою" реакцією було, як і в 1918–1921 рр., відібрати хліб, і замість того щоб самим умерти, приректи селянина на голод. Ще влітку 1930 р. один із активістів ЦК КП України розповідав про збори, на яких Косіор сказав їм: "Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями".

Активіст, сам виходець із села, знав дуже добре, що ями, повні зерна, — це міф. Вони дійсно існували на початку 20-х років, але вже давно зникли від того часу. Але загалом, загроза Косіора дає можливість побачити спрямування сталінського аналізу та його наступну програму у відповідному світі.

За нормальних обставин Україна та Північний Кавказ забезпечували країну половиною усього ринкового зерна. В 1926 р., коли було зібрано найкращий урожай перед колективізацією, Україна здала 3,3 млн т зерна (21 % урожаю). В доброму врожаї 1930 р. ця кількість зросла вже до 7,7 млн т (33 % урожаю). І хоч частка України становила лише 27 % усього урожаю зерна в Радянському Союзі, вона мала забезпечити 38 % зернових заготівель.

У 1931 р. перед Україною поставлено вимогу про здачу тих самих 7,7 млн, у той час як зібрано було лише 18,3 млн т, тобто 42 % (майже 30 % зерна втрачено через погано зорганізоване колективне збирання урожаю). Відомо, що українське керівництво намагалося переконати Москву зменшити цю кількість, але безуспішно. З цим проханням зверталися також до окремих московських керівників. Під час відвідин Мікояном Південної України в 1931 р. його запевнили, що таку кількість зерна здати неможливо.

Фактично на державні заготівельні пункти було відправлено 7 млн т. Це означало, що Україна прирікалася на голод, який врешті і вразив її наприкінці весни 1932 р. Бо лише по 100 кг зерна на душу населення було залишено для мешканців українського села.

Зайве говорити про те, що ці заходи викликали нові партійні чистки. Про них оголосили в цілому ряді округів у січні 1932 р., і завжди причиною були незадовільні сільськогосподарські роботи чи "правий опортунізм". Нарікання на українську хлібоздачу в цілому, яку називали "ганебно відсталою" і т. п., стали постійною темою центральної преси. Я розшукав 15 статей лише в самій "Правді" між січнем та липнем 1932 р.

У липні цього року уряд прийняв фатальне рішення, яке спричинило катастрофу наступних восьми місяців. Сталін знову поставив вимогу про здачу 7,7 млн т зерна з урожаю 1932 р. (14,7 млн т), який в умовах колективізації складав лише дві третини урожаю 1930 р. Далися взнаки також несприятливі погодні умови у деяких областях (у деяких місцевостях була посуха). І все ж провідний радянський експерт з проблем посухи зазначає з цього приводу, що вона не була такою сильною, як у неголодовому 1936 р., до того ж Україну вона вразила менше, ніж інші райони країни. Але навіть той урожай, який вдалося зібрати у 1932 р., характеризують як сам по собі непоганий (вищий кількісно, наприклад, ніж урожай 1928 р.), якби зібране зерно цього врожаю не стало об'єктом свавільних конфіскацій. Українським керівникам було ясно, що запропонований обсяг поставок був не лише надмірним, але просто нездійсненним. Після довгих дискусій їм урешті-решт удалося скоротити цю кількість до 6,6 млн т, але навіть і ця цифра була все ще далека від реальної.

Це сталося 6–9 липня 1932 р. на "Третій всеукраїнській конференції" КП України, на якій Молотов і Каганович репрезентували Москву. Відкрив конференцію Косіор. У деяких місцевостях, заявив він, відчувається вже "серйозна нестача хліба". І додав, що "деякі товариші схильні пояснити труднощі у весняній посівній кампанії розмірами планів зернових заготівель, які вони вважають нереальними… Дехто вважає, що наш темп і наші плани занадто напружені". Він зауважив, що така критика надходила з областей, але також і від самого українського ЦК. Більше того, всім повинно бути ясно, що якби держава дійсно потребувала зерна, цю потребу можна було б задовольнити шляхом справедливішого розподілу тягаря, оскільки урожай вСРСРу цілому був дещо вищий, ніжпопереднього року (див., наприклад, "Народное хозяйство СССР в 1958 г.",М., 1959).

Скрипник відверто розповів на конференції про численні скарги селян, які жалілися йому, що "в нас усе забрали" (див.: "Вісті". 1932. 11 лип.). Косіор, Чубар та інші керівники також твердили, що зернові норми були надмірні. "Правда" у номері від 7 липня 1932 р. повідомляла, що Чубар, як голова українського радянського уряду, заявив: проблема частково полягає в тому, що колгоспи прийняли нереальні плани. Його подальші слова стосувалися, очевидно, вищого партійного керівництва: "Було б неправильно прийняти наказ незалежно від його доцільності, а потім намагатися викривити партійний курс, зруйнувати революційний закон і порядок, знищити колгоспне господарство, виправдовуючи все це наказами згори".

У відповідь на подібні заяви Молотов назвав спроби звалити вину за невдачі на нереалістичні плани "антибільшовицькими" і додав: "Не буде поступок чи хитань у питанні виконання завдання, поставленого партією та радянським урядом" (див.: "Правда". 1932. 14, 15 лип.).

Фактично й 6,6 млн т зерна зібрати не вдалося, незважаючи на застосування всіляких репресивних заходів. Єдиним полегшенням, і то другорядним, була ухвала Української Економічної Ради від 14 липня 1932 р. зменшити норму заготівель масла для України від 16 400 до 11 214 т, прийнята, очевидно, з її власної ініціативи (див.: "Вісті". 1932. 17 лип.).

* * *

Отже, за наполяганням Сталіна було ухвалено рішення, виконання якого могло лише викликати голод серед українського селянства. Це дали зрозуміти Москві самі керівники українського комуністичного уряду. Протягом усіх наступних місяців його дійсно проводили в життя з винятковою жорстокістю, і місцеві спроби уникнути його чи хоча б пом'якшити раніше чи пізніше безжально придушувалися.

Ситуація загострилася уже в липні 1932 р. і щодалі погіршувалася. Український уряд намагався час від часу вносити деякі незначні поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто безпосередньо працював у полі, і далі працювати. У липні український ЦК наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці давали їжу всім, хто голодував. Подібні кроки дістали різку оцінку вищого партійного керівництва. Газета "Вісті" (1932. 5, 28 лип.) охарактеризувала їх як "марнування хліба та риби".

З метою проведення закону про "захист соціалістичної власності" на полях встановлювалися сторожові вежі. "Якщо поле було рівне, без будь-яких височин, вежа складалася з чотирьох високих колод з маленькою хижею з дерева, вкритою зверху соломою. Нагору вилазили високою драбиною. Якщо в полі було високе дерево, під ним вкопували пару колод для підтримки хатини, збудованої між гілками. Подібні вежі будували на краю лісів. Старий дуб чи інше велике дерево підтримували хижу без будь-яких підпор. Вежі "укомплектовували" охоронниками, озброєними, як правило, рушницями".

Перші норми заготівель виконано в серпні. В багатьох місцевостях це коштувало великих зусиль і по суті знесилило село. Відтепер у 20 тис. сіл України мешканці чекали на непевне і тим ще загрозливіше майбутнє. Радянський автор хрущовського періоду так описує перші зовнішні ознаки лиха:

"Рання осінь 1932 р. в Коханівці не була такою, як інші осені. Гарбузи не звішували свої стомлені голови через плетені тини на вулицю. Не було видно розкиданих на доріжках яблук і груш, що падали з дерев. Не було також і достиглих колосків пшениці, залишених на стерні для курей. Хатні димарі не відригували смердючого диму від домашнього самогону. Не було ніяких зовнішніх ознак того, що звичайно свідчило про неквапливий біг селянського життя та спокійне чекання зими, що приходить з заможністю".

12 жовтня 1932 р.