Жнива Скорботи - Сторінка 62

Потім, "не спромігшись належним чином зібрати урожай, вони були останніми з усіх районів нашої країни у виконанні свого обов'язку перед урядом… Своєю поганою працею вони покарали себе та уряд. І з цього, товариші українські колгоспники, зробимо висновок: тепер час розплатитися за погану працю в минулому" (див.: "Правда". 1933. 19 лют.).

Істерична брутальність, що нею супроводжувалися втручання Постишева, не могла дати багато зерна. Натепер запаси вичерпано і майже нічого їсти.

* * *

Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р.

"Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу "локшини", і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…"

"Липа, акація, щавель, кропива та інші рослини, які тепер складали основний "раціон" селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків, що трапляються лише в деяких місцевостях, варили, юшку споживали, а хрящове м'ясо дрібно рубали, переміщували з листям і їли або радше просіювали". Це запобігало набряканню тіла та сприяло виживанню. На Півдні України та на Кубані часом можна було вижити, полюючи на бабаків та інших малих звірів. В інших місцевостях рятівною була ловля риби (хоча для родини був риск дістати присуд за ловлення риби біля свого села). Малясу з місцевої ґуральні в Мельниках, яку вилили як непридатну для худоби, з'їли місцеві селяни.

Навіть уже наприкінці 1932 р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30 км на південь від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. "В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан".

В українській сільській школі учитель розповідав, що на додачу до подоби борщу, приготовленого з кропиви, бадилля буряків, щавлю та солі (якщо вона була) дітям урешті давали також ложку бобів — за винятком дітей "куркулів".

Агроном одного із сіл Вінницької області згадував, що у квітні, коли піднявся бур'ян, селяни "почали їсти щавель та кропиву… Але від споживання цих диких рослин люди діставали водянку і масово вмирали. У другій половині травня смертність настільки виросла, що місцевому колгоспу довелося виділити спеціальний віз, щоб кожного дня відвозити мертвих на цвинтар" (тіла кидали до спільної могили без будь-яких церемоній). Інший активіст описує, як він разом із візником їздив на санях по селу від хати до хати, і їхнім обов'язком було запитувати в кожній хаті, де все ще жили люди, чи є серед них мертві, яких можна було б відвезти.

Ми маємо найрізноманітніші свідчення, залишені очевидцями — селянами, яким пощастило вижити у ті страшні роки, колишніми активістами і радянськими письменниками, які самі в молоді роки були свідками цих подій і пізніше описали їх, коли це стало можливим. Один із них, уже за часів хрущовської "відлиги" зміг розповісти про те, який "у 1933 р. був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли".

Інший, згадуючи пережите, пише: "Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка — голови родини — аніж почуття власної безпорадності, що виникає, коли чуєш жінчині молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися.

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу…

Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми".

Колишній активіст так коментував ці події: "На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов'язку. Тут я бачив людей, які вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що їх принесли в жертву задля чиїхось корисливих інтересів, їх упіймали в пастку і залишили вмирати кожного в своїй хаті, в результаті політичної постанови, яку прийняли десь у далекій столиці за конференційними та бенкетними столами. Не було навіть утіхи неминучості, яка б полегшила страждання.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу".

У травні 1933 р. один подорожній налічив шість трупів на дванадцятикілометровій смузі між двома селами у Дніпропетровській області. Зарубіжний журналіст під час своєї полудневої прогулянки селом натрапив на дев'ять трупів, включаючи двох хлопчиків у віці восьми років і дівчинку — десяти.

Один військовий розповідає, що коли їхній потяг в'їхав на Україну, вони з товаришами просто вжахнулися. Солдати передали їжу жебракам-селянам, і на них доніс комендант потягу. Одначе командир корпусу (С. Тимошенко) застосував до них досить незначну міру покарання. Коли підрозділи розгорнулися в колону, "чоловіки, жінки, дівчата, діти підійшли до дороги, що вела до табору. Вони стояли мовчки. Стояли, виморені голодом, їх відігнали, але вони знову з'явилися в іншому місці. І знову — стояли, знесилені від голоду". Комісарам довелося багато попрацювати, щоб вивести солдатів зі смутку. Коли розпочалися маневри, слідом за польовими кухнями рушили зголодовані селяни. Під час обідньої перерви солдати передавали їм свої пайки. Командири з комісарами відходили подалі, роблячи вигляд, що нічого не помічають.

Тим часом на селі "бідні жебрачили в бідних, виморені голодом просили їжі в таких самих знесилених від голоду", а ті, що мали дітей, у тих, що їх не мали. На початку 1933 р. в центрі великого українського села, "поблизу руїн церкви, яку висадили в повітря динамітом, розташувався сільський базар. Усі, хто там присутній, мають опухлі обличчя. Вони мовчазні, а коли говорять, ледве чи можуть шепотіти, їхні рухи повільні та непевні через розпухлі ноги та руки. Вони торгують стеблами кукурудзи, кукурудзяними качанами, висохлим корінням, корою дерев та коренями водяних рослин…"

Одна молода дівчина з Полтавщини, яка почувалася трохикраще за інших, описує свій Великдень 1933 р. Її батько пішов обміняти останні родинні сорочки (полотняні та вишиті речівже давно були продані) "на їжу для Великодня". Коли він повертався з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, його заарештували за спекуляцію (хоча й звільнили двома тижнями пізніше), а харчі конфіскували. Коли він не повернувся, "мати зварила нам суп із двох склянок сушених, мелених картопляних очисток і восьми не дуже великих картоплин". А потім з'явився бригадир і наказав їм вийти працювати в поле.

Жінці з села Федіївка Полтавської області, чоловіка якої засудили до п'яти років таборів як "члена СВУ", якось вдавалося годувати свою родину аж до квітня 1933 р. Навіть коли помер її чотирирічний син, бригади "активістів" не залишили жінку в спокої, запідозривши, що могила, викопана нею для хлопчика, була в дійсності хлібною ямою. Вони розкопали її, знайшли тіло і лише тоді дозволили матері знову поховати його.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишалися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста. Сільські фельдшери теж — адже ліками голод не вилікуєш. Та й із міста вже ніхто не приїжджав. Навіщо це тепер? Як писав В. Гроссман, "з тих, що вмирають з голоду, все одно нічого не візьмеш. Коли держава вже не могла нічого вичавити з людини, та ставала просто непотрібною. Для чого її вчити? Задля чого лікувати?"

Навесні селянам взагалі практично заборонили зрушувати з місця. Зокрема, зберігся наказ по Північно-Донецькій залізниці від 15 березня, в якому залізничники суворо попереджувалися про те, що селяни можуть їхати кудись тільки з дозволу голови їхнього колгоспу.

Для місцевого населення існували певні обмеження й навіть заборона на працю, зокрема у промисловості. Інколи праця все-таки була, але на жахливих умовах. Наприклад, на відбудові залізничного шляху до цукроварні в одному з міст людям, які півроку не бачили хліба, давали його по 500 г на день, а цукру — по 30 г. Для цього робітники мали викопати 8 кубометрів землі за зміну, що було понад їхні сили. До того ж їсти, як правило, давали тільки ввечері, і люди часто вмирали прямо на робочому місці. Коли одному з радгоспів біля Вінниці знадобилися люди для догляду за помідорами та огірками, їм запропонували дещо більше — кілограм хліба, гарячу страву та два карбованці щоденно. Бажаючих прийшло багато, але більше половини з них були просто неспроможні працювати. Кожного дня певна кількість робітників умирали після першого прийняття їжі — це було непосильно для змученого голодом шлунка.

У квітні припинилася видача хлібних пайків, а в містах знову відкрили крамниці, де можна було купити кілограм хліба на особу за високу ціну. Але прив'язані до своїх місць селяни не могли використати навіть цю ситуацію. Ті, хто міг ще рухатися, все ж кидали свої домівки і добиралися хоча б до залізничних станцій. Часом невеликі садочки навколо цих станцій були геть усіяні трупами, яких зносили туди залізничники, котрі самі хиталися від голоду.