Жнива Скорботи - Сторінка 66

Із цим перегукується відомий вислів одного з найбрутальніших сталінських реквізиторів М. Хатаєвича: "Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну".

Вину за будь-які "труднощі", як це було з Кагановичем, коли він висловив свій погляд на проблему полів, уражених бур'яном, скидали на самих селян. У червні М. Калінін заявив на з'їзді колгоспників: "Кожний селянин знає, що люди, які тепер у біді через брак хліба, терплять це лихо не через поганий урожай, а через лінощі, через те, що вони відмовилися чесно виконувати свою роботу". Цієї ж думки дотримувалися деякі радянські вчені, один з яких зазначав, що "події 1932 р. були великим уроком для колгоспників", додавши до цього, що саботаж урожаю куркулями викликав харчові нестачі.

Але, одержавши "перемогу", влада в Москві добре усвідомлювала, що катастрофічне становище в сільському господарстві не може тривати без кінця.

Якми бачили, режимуже фактично готувався повернутися до нормальних методів у той самий час, коли українським селянам, які вмирали з голоду, відмовляли в допомозі.

19 січня 1933 р. новий указ проголосив про введення зернового податку (від "землі, що фактично перебуває під обробітком") замість зернових заготівель, хоча він вступив у дію дещо пізніше. 18 лютого Рада народних комісарів дозволила торгівлю зерном у Київській та Вінницькій областях та деяких інших місцевостях (на той час у цих областях не було зерна, щоб ним торгувати). Врешті, 25 лютого, як ми зазначали раніше, влада дозволила "субсидування насіння" для наступного врожаю, в тому числі 325 тис. т для України.

Заготівлі зерна на Україні врешті офіційно припинили 15 березня 1933 р. Політику заохочення зернових реквізицій проводили до останнього — нібито щоб повернути "потрібне насіннєве зерно, вкрадене чи нелегально розподілене", як висловився П. Постишев. Одначе, згідно з повідомленнями, на початок квітня А. Мікоян у Києві розпорядився передати певну кількість стратегічних запасів у села. Було багато випадків із селянами, яким давали хліб пізньої весни 1933 р. і які їли забагато і зашвидко, іноді зі смертельними результатами. У травні було докладено дальших зусиль для урятування життя тих, що вижили: в деяких місцевостях у покинутих хатах влаштували медичні пункти, і людей, що вмирали, годували молоком і гречаною кашею, щоб поставити їх на ноги. Багатьом це не допомогло, але деякі повернулися до життя, причому одужували частіше жінки та дівчата, ніж чоловіки та хлопці. В одному з таких пунктів швидкої допомоги батько, ще молода людина, сам у критичному стані, бачив, як його жінку та двох синів — одного восьми років, а другого шести — перенесли до підвалу, де лежали трупи. Але чоловік, на щастя, вижив.

На кінець травня спостерігачі зазначили, що люди фактично вже не вмирали від голоду в масовому масштабі, хоч відсоток смертності все ще залишався високим.

Ослаблених селян тепер кинули у нову зернову кампанію. Але ні вони, ні їхня тяглова худоба не були спроможні тяжко працювати. Українська преса широко повідомляла про виснаження та падіж коней. Для виправлення ситуації рекомендували використати навіть дійних корів. Зайве казати, що знову-таки на "куркулів" скидали вину за стан худоби (одним із дивних моментів критики бідняків і середняків було те, що вони, мовляв, виявили "куркульську некомпетентність у догляді та використанні тяглових тварин"). Студент, мобілізований на село, описує колгосп, у якому більшість коней треба було тримати на ногах мотузками, бо якщо вони лягали, то вже не могли підвестися. Годували їх соломою, знятою з дахів, порізаною та пом'якшеною за допомогою пари. Лише четверо з 39 коней, яких пустили на одне з полів, дійшли до нього (і лише 14 із 40 колгоспників). Коні не були достатньо сильні, щоб тягнути борону, і їм треба було допомагати, а чоловіки могли носити мішки з насінням лише короткий час, змінюючи один одного. Вони якось дотягнули до чотирьох пополудні, коли коні вже зовсім знесилилися. Тоді колгоспний голова наказав припинити роботу того дня, сказавши, що "чогось все ж таки добилися".

Український уряд закликав селян до ще самовідданішої праці, поставивши за зразок якийсь міфічний колгосп, у якому, мовляв, люди з легкістю працювали лише сім з половиною годин та виконували всі необхідні норми.

Повідомляли, що до В. Затонського під час відвідин ним села у червні 1933 р. наблизився натовп знеможених селян, яких секретар окружкому партії відрекомендував йому як нероб, що ухиляються від праці. Затонський відповів: "Якщо вони помруть, це буде уроком для інших".

З урахуванням фізичної спроможності селян виконувати лише частину праці і вичерпання резервів робочої сили посівну кампанію 1933 р. проводили по-новому. Колгоспних коней врешті забезпечили кормами, які суворо заборонялося використовувати для іншої мети під небезпекою судового переслідування (указ від 7 серпня 1932 р.). Починаючи від травня намагалися привернути до праці кожну потенціальну людську одиницю. Це включало і селянок. В одному буряководному колгоспі працювала бригада з 25–30 жінок, і коли вони дісталися до кінця поля, половина з них лежали зморені серед буряків. Під час обіду посланець політвідділу МТС (тобто місцевий співробітник ДПУ) пішов на поле і накинувся на жінок, назвавши їх "лінивими розбещеними панями". Вони облаяли його, облили гарячим супом і врешті побили. Бригадирка була змушена ховатися в лісі до наступного дня, але виявилося, що чекіст визнав за краще не розголошувати справу.

Нестачу робочої сили на місцях компенсували за рахунок зовнішніх ресурсів: "мобілізовували" студентів та інших городян для збирання врожаю, а також надсилали військові частини для надання різної допомоги. В одному селі, де все населення або померло, або переїхало до інших місць, вояків тримали в окремих наметах поза селом, сказавши їм, як і іншим, що тут була епідемія.

Важливішим і сталішим фактором було переселення російських селян у порожні або напівпорожні села. Посилаються на неопублікований указ, підписаний В. Молотовим, в якому йдеться про задоволення бажання мешканців центральних районів СРСР оселитися на "вільних землях України та Північного Кавказу". Близько 100 російських сімей оселилися у Дніпропетровській області, інші — у Ворошиловградській, Запорізькій, Полтавській та інших областях, хоч деякі не змогли жити в хатах, де все ще стояв запах смерті, і повернулися назад. Так чи інакше, але залишені села, що поросли бур'яном, де пшениця стояла незібрана з початку 1933 р., тепер зайняли росіяни, їхню присутність підтверджують як західні джерела, так і радянська офіційна преса. Переселенцям видавали спеціальні харчові пайки — близько 20 кг пшениці на місяць.

В одному селі Харківської області (Мурафа) жило чимало сиріт під наглядом уцілілих активістів. Коли в 1933 р. з'явилися росіяни і зайняли хати цих дітей, ті здійняли гучний протест, називаючи їх злодіями та вбивцями. У результаті сільського вчителя засудили до 12 років примусових робіт.

Звичайно, як і раніше, вину за усі труднощі скидали на селян, але почали докоряти й недостатньо активних комуністів — за "помилки". Згадаємо директиву, датовану 17 червня 1933 р., підписану Сталіним і адресовану С. Косіору, копії якої було надіслано секретарям обкомів, міськкомів і окружкомів: "Останній раз вам нагадують про те, що будь-яке повторення помилок минулого року примусить Центральний Комітет ужити ще суворіших заходів. А тоді — нехай мені пробачать за те, що я так висловлююся, — навіть їхні старі партійні бороди не врятують цих товаришів".

То була безсумнівна погроза старим кадрам керівників в Україні — хоч український ЦК сам піддавав критиці підлеглі йому організації. Знову звернули особливу увагу на Одеський обком партії. Як нарікала газета "Вісті", центральний орган КП(б)У, Одеський обком "вирішив, що пшеницю з першого гектара належить використати на потреби місцевого або радше громадського харчування. Це неправильно і помилково, бо це рішення відсуває на задній план здачу хліба державі і пересуває проблему громадського харчування на перше місце. Це доводить, що деякі з наших обкомів перебувають під впливом інтересів колгоспників і тому служать інтересам ворогів нашої пролетарської держави". Дивовижно відверте формулювання.

Так само газета піддала критиці голову колгоспу, за розпорядженням якого пекли хліб для селян з їхньої власної пшениці (та й то лише у трьох окремих випадках). Його віддали під суд, як і голову сільради, котрий також розподіляв пшеницю. На 15 жовтня 1933 р. було проведено перевірку 120 тис. українських комуністів. У результаті з партії "вичистили" 27 500 "класових ворогів та нестійких і здеморалізованих елементів".

У резолюції Третьої партійної конференції КП(б)У (січень 1933 р.) знайдене досить-таки винахідливе пояснення невдачам. Розподіл планових потреб зерна зробили нібито "механічно", не врахувавши місцевих обставин, унаслідок чого "в деяких округах" і склалася "дуже погана ситуація зі здачею хліба". Як і інші спроби перекласти вину на місцеві органи влади, ці моменти мали під собою певне обгрунтування, але вони охоплювали лише деякі аспекти кампанії. Головним є те, що загальний урожай зернових у країні в 1932 р., не гірший ніж у 1931 р., був лише на 12 % нижчий за пересічний урожай 1926–1930 рр. і далекий від голодового рівня. Але заготівлі виросли на 44 %. Абсолютно неможливо, щоб місцеві корективи могли призвести до голоду, і цілком недвозначно можна обвинувачувати в цьому Сталіна та московське керівництво.

С. Косіор показав справжній стан заготівель, коли заявив у лютому 1933 р., що якби партія базувалася на оцінках дійсного становища у хліборобних районах, було б неможливо зібрати навіть половину того, що зібрали. Приблизно виходить, що загальна кількість фактично зібраного включала принаймні 2 млн т, насамперед призначених для харчування самих хліборобів.

Вірогідність переважної більшості цифрових даних залежить від професійного рівня західних аналітиків, бо радянські офіційні статистичні повідомлення або оманливі, або відсутні.