Жнива Скорботи - Сторінка 72

Вони займалися головним чином дрібними крадіжками. Ще наприкінці 1920-х років у приймальному пункті для безпритульних дітей у Ленінграді новоприбулі заповнювали своєрідну усну анкету. На питання "Хто, на твою думку, є хуліганом?" 75 12—15-річних хлопчиків відповіли, зокрема, таке: "Це безпритульний хлопець, який від голоду змушений стати хуліганом"; "Хуліган — це злодій, що втік із дитячого будинку"; "Хулігани з'являються, коли батьки вмирають і вони залишаються зовсім самі…" Фактично це був єдиний спосіб життя, доступний багатьом.

В інших дітей доля склалася інакше — тих, кому пощастило знайти далеких родичів або якусь роботу. Але багато врешті асимілювалися серед кримінального елементу — так званих "урків", які існували як середовище з окремою культурою, зі своїми законами та класним жаргоном із давніх-давен. На початок 1940-х років "урки" приблизно налічували від півмільйона до мільйона осіб. Про молодшу їхню частину, що складали хлопці-підлітки, як правило, повідомляють, що це були найжахливіші злодії, які не мали ніяких докорів совісті і вдавалися до вбивства за будь-яким найнезначнішим мотивом. Але у 1920-30-х роках більшість дітей ще трималася своїми окремими групами, що становило неабияку проблему для влади.

Велика хвиля сиріт-безпритульників линула по всій країні услід за голодом 1921–1922 рр. Повідомляли про "біглі зграї, що налічували кілька десятків і більше, на чолі з 10—12-річною дитиною, інколи серед них траплялося й немовля на руках". Все це визнавали урядові органи й навіть змальовували радянські письменники. Наприклад, у творі В. Шишкова "Дети тьмы" описується група дітей, які жили під великим покинутим човном на березі річки за рахунок грабунків і навіть убивств.

"Большая Советская Энциклопедия" третього видання стверджує, що кількість дітей, які потребували безпосередньої допомоги від держави, становила 4–6 млн у 1921 р. і 2,5–4 млн в 1923 р. У 1921–1922 рр. 5 млн дістали допомогу лише в районі Волги, а в 1923 р. — більше мільйона. У 1921 р. в дитячих будинках налічувалося 940 тис. осіб, у 1924 — 280 тис., у 1926 р. — 250 тис., у 1927–1928 рр. — 159 тис. Пізніше будь-яка статистика або навіть інформація взагалі зникає, за винятком голослівної заяви, що проблему в цілому зліквідовано в середині 1930-х років.

Отже, панував погляд, що безпритульні діти були типовим явищем переважно 1920-х років; проте на цю тему існує чимало офіційних повідомлень і від часів голоду.

Одним із способів було, як водиться, скидати вину на "куркулів", котрі, мовляв, "використовували деякі труднощі в постачанні харчів у певних районах країни з метою підвищення рівня безпритульності серед дітей у містах… Місцеві керівники народної освіти не завжди або не скрізь розуміли, що це були куркульські хитрощі Але замість того, щоб викривати їх… окружні виконкоми та особливо сільради часто самі видавали папери дитині та посилали її до міських установ, відповідальних за захист дитинства. Місто приймало цих дітей. Як наслідок, наявні дитячі заклади були переповнені; створювали нові, але вуличні сироти не лише не зникали — навпаки, продовжували з'являтися нові… Безпритульність зростала, особливо на Північному Кавказі".

У 1935 р. було оголошено, що передання "безпосередньої та негайної відповідальності за опіку над дітьми сільрадам і колгоспам… врешті створює умови, коли можна буде покласти край появі безпритульних і незабезпечених дітей. Цей захід дасть можливість зупинити потік таких дітей із сіл у міста з метою прийняття до дитячих будинків". У той час за офіційною статистикою 75 % безпритульних приходили саме з села.

Через 30 з лишком років журнал "Вопросы истории КПСС" стверджував, що завдяки успіхам індустріалізації та колективізації проблему безпритульних дітей свого часу було повністю розв'язано: "Це одне з найчудовіших свідчень того, що лише соціалістичний лад може врятувати молоде покоління від голоду, злиднів і безпритульності — неминучих явищ буржуазного суспільства".

Мабуть, слід навести ще один зразок радянського способу трактування цих подій. У 1935 р. заступник наркома освіти М. Епштейн "порівняв опіку нашої партії та її провідників над дітьми з жахливими умовами життя дітей у капіталістичних країнах. Зменшення кількості шкіл, величезний зріст безпритульності — такі характерні риси капіталізму. У США, наприклад, понад 200 тис. безпритульних дітей і підлітків. Суди, виправні будинки та притулки для неповнолітніх калічать дітей; усю систему заходів буржуазних держав скеровано в напрямі "усунення з очей" безпритульних дітей шляхом їхнього фізичного усунення".

Професор Роберт Такер запропонував досить оригінальну ідею, за якою те, в чому радянська преса звинувачувала всіляких ворогів, було точнісінько тим, що радянський уряд робив сам. Доречно було б згадати, що на Північному Кавказі, де проблема безпритульних дітей стояла особливо гостро, її було "зліквідовано" протягом якихось двох місяців (про те, якими заходами, офіційна преса, однак, не зазначала). А ці заходи часто не мали нічого спільного з гуманістичними міркуваннями.

Існували "дитячі трудові колонії", тобто табори-в'язниці, до перебування в яких дитину можна було присудити. Так, заарештувавши та депортувавши одного з "куркулів", активісти прийшли до нього в дім перевірити наявність зерна і заарештувати його дружину, її маленький син, із перев'язаною хворою рукою, міцно тримався за матір. Активіст ударив його по руці, і малий знепритомнів. Серед замішання мати втекла до лісу. Замість неї заарештували хлопчика і через два тижні судили, інкримінуючи йому напад на бригадира з ножем. Хоч один із активістів і розповів суду про те, як було насправді, хлопцеві все одно дали п'ять років у дитячій колонії.

Із дітей, з якими так поводилися, виростали затяті противники радянської влади. Колишній начальник дитячої трудової колонії розповідає, що молоді злочинці дуже неповажно ставилися до радянського способу життя. Одного разу вони навіть забарикадувалися у приміщенні управління колонією і кричали, що підпалять "тюрму народів", пародуючи, мабуть, ленінську харатеристику царату. І вони взялися-таки підпалювати документи та особисті справи.

Набагато більше дітей, одначе, опинилися у звичайних тюрмах чи таборах. Колишній в'язень згадує про дев'ятирічного хлопчину, що сидів у харківській тюрмі в одній камері з дорослими.

Навіть безпритульні діти з "некримінального елементу" отримували суворе покарання. У березні 1933 р. на полтавському залізничному вокзалі спеціальний вагон перевели на бічну колію, і дітей, що юрмилися навколо у пошуках їжі, числом до 80, загнали до нього силою з наміром везти до колонії. Їм дали сурогатної кави з підсмажених зернин і трохи хліба. Проте діти швидко померли, і їх довелося поховати неподалік. Залізничник підсумував свою розповідь так: "Це було настільки буденним, що ніхто не звернув на це жодної уваги".

Ще один факт: у Верхньодніпровську близько 3 тис. сиріт віком від семи до 12 років — дітей страчених чи засланих "куркулів" — тримали на грані голоду протягом весни та літа 1933 р.

Викладач ботаніки пише про становище в Кіровограді. У спорудах місцевого ринку, який було закрито разом з іншими "гніздами приватної власності", тут улаштували дитячий будинок. Під час голоду він був настільки переповнений селянськими дітьми, що їх відвезли до так званого "дитячого містечка", де вони жили просто неба. Вони нічого не мали їсти, аж поки не померли подалі від людського ока; причиною ж було названо "слабкість нервової системи". Кам'яна огорожа оточувала їх, і звідти було чутно "страшні, нелюдські крики… жінки хрестилися та тікали від цього страшного місця". Тіла померлих вивозили лише вночі. Ями для поховання наповнювали так високо і покривали так погано, що собаки та вовки часто відкопували тіла. Оповідач вважає, що у такий спосіб загинули тисячі дітей.

Поруч із цим існували й зовсім інші дитячі заклади. Один відповідальний працівник наркомату освіти згадує про свої відвідини упривілейованого літнього табору в Ульянівці. Після чудового обіду до нього підійшов працівник табору і сказав, що хотів би показати йому інший "дитячий притулок" поза селом. То була кам'яна комора з піщаною підлогою, на якій у напівтемряві сиділи десь 200 дітей від двох до 12 років, що виглядали як скелети, одягнені у брудні сорочки. Вони всі кричали, благаючи хліба. Коли гість запитав, хто ж опікується ними, він дістав іронічну відповідь: "Партія та уряд". "Опіка" ця полягала в усуненні трупів кожного ранку.

Одну дівчинку з Чорнухівського дитбудинку помилково навантажили на машину разом із трупами, але оскільки могили не викопали, то просто скинули у купу. Оговтавшись, дитина щосили відповзла убік. Її врятувала та доглядала дружина лікаря-єврея. Цей лікар, Мойсей Фельдман, урятував багато людей, що вмирали з голоду, беручи їх до лікарні за фальшивим діагнозом і годуючи їх там, через що не раз потрапляв у білу.

В іншому місці 10-річного хлопчика разом із малою сестрою після смерті батьків забрали до місцевого дитбудинку — старої селянської хати з розбитими вікнами, де бракувало харчів. Старша медсестра веліла старшим дітям копати могили на цвинтарі і ховати мертвих малюків. Урешті хлопчик зробив це для своєї власної сестрички.

Про деякі сільські дитбудинки, влаштовані саме для місцевих уродженців, кажуть, що вони були організовані набагато краще. Але багато їхніх колишніх вихованців чомусь першими дезертирували з Червоної армії в 1941 р.

На початку 1930 р., ще до масового голоду, дитбудинки вже перебували в поганому стані. Журнал "Народное просвещение" нарікав: "Матеріально дітей забезпечують усе менше й менше, у багатьох дитбудинках брук, безліч вошей, брак дисципліни, відсутні навички колективного життя".

В урядовому указі про ліквідацію дитячої безпритульності від 31 травня 1935 р. зазначалося, що керівництво дитбудинками здійснюється недостатньо через погану організацію господарювання та освіти; боротьба з дитячим хуліганством і кримінальним елементом серед дітей і підлітків ведеться неактивно, а в деяких місцях зовсім відсутня; не створено умов, коли діти, які з тієї чи іншої причини опинилися на вулиці, відразу були б улаштовані у відповідних дитячих установах або повернуті батькам.