Жовтий Кром - Сторінка 6

Та нічого він не придумав; а втім, було вже й запізно, бо містер Барбік'ю-Сміт знову заходився викладати основні положення своєї лекції.

— У тридцять вісім років я був нужденний, змучений, нікому не відомий журналіст, я виборював кожен шматок хліба. Нині, у п'ятдесят… — Він скромно замовк і зробив миттєвий рух, широко розвівши жирні руки і розчепіривши пальці, ніби демонструючи самого себе. Денісові пригадалася реклама молока "Нестле" — на стіні дві кішки в місячнім сяйві: одна — чорна й худа, друга — біла, лискуча й товста. Перед Натхненням і після.

— Завдяки Натхненню все змінилося, — урочисто промовив містер Барбік'ю-Сміт. — Воно зійшло зненацька, немов роса з неба. — Він підніс руку і дав їй упасти на коліно, показуючи, як спадає роса. — Це сталося одного знаменного вечора. Я писав свою першу маленьку книжку про Життєві Правила — "Скромний героїзм". Можливо, ви читали її. Вона стала духовною розрадою — принаймні, я сподіваюся, що це так, — для багатьох тисяч людей. Я дійшов до середини другого розділу і застряв. Від перенапруження і втоми я написав за годину всього сто слів, а далі взагалі не міг зрушити з місця. Лише сидів, гриз кінчик ручки і дивився на електричну лампочку, що висіла над моїм столом трохи спереду від мене. — Він показав, як саме вона висіла. — Чи доводилось вам коли–небудь довго вдивлятись у точку яскравого світла? — спитав він, повертаючись до Деніса. Той не пригадував, щоб йому доводилось. — Так можна загіпнотизувати себе, — вів далі містер Барбік'ю-Сміт.

У страхітливому крещендо з холу пролунав гонг. Решта людей ще не подавали жодних ознак життя. Денісові дуже хотілося їсти.

— Саме це і сталося зі мною, — сказав містер Барбік'ю-Сміт. — Я був загіпнотизований. Я просто знепритомнів. — Він клацнув пальцями. — ^ли очуняв, то побачив, що вже за північ і що я написав чотири тисячі слів. Чотири тисячі, — він дуже широко розтулив губи, коли вимовляв перший склад слова "тисячі". — На мене зійшло Натхнення.

— Яка незвичайна пригода, — мовив Деніс.

— Спочатку я налякався. Це здалося мені неприродним. Було якесь відчуття, ніби це не зовсім правильно, не зовсім чесно: написати літературний твір у непритомному стані. До того ж я побоювався, чи не нашкрябав якоїсь нісенітниці.

— І ви написали нісенітницю? — спитав Деніс.

— Звичайно ж, ні, — відповів Містер Барбік'ю-Сміт, трохи роздратовано. — Звичайно ж, ні. Це було пречудово. Лише кілька орфографічних помилок чи описок, неминучих при автоматичному письмі. Але стиль, думки — все найістотніше було просто прекрасне. З тих пір Натхнення навідує мене регулярно. Так я написав усю книжку "Скромний героїзм". Вона мала великий успіх, як і все, що вийшло відтоді з-під мого пера. — Він нахилився вперед і тицьнув Деніса пальцем. — Ось у чому мій секрет, і ось як ви теж зможете писати, коли захочете, — без зайвих зусиль, швидко, гарно.

— Але ж як цього досягти? — спитав Деніс, силкуючись не показати, наскільки глибоко його образило оте останнє "гарно".

— Розвиваючи своє Натхнення, здійснюючи контакт із своєю підсвідомістю. Вам не доводилося читати мою книжечку "Трубопровід у Нескінченність"?

Деніс змушений був зізнатися, що це якраз один із тих небагатьох творів містера Барбік'ю-Сміта — можливо, єдиний, — яких він не читав.

— Пусте, пусте, — сказав містер Барбік'ю-Сміт. — То лише маленька книжка про зв'язок Підсвідомого з Нескінченним. Встановлюйте контакт із Підсвідомим, і тим самим ви вступаєте в контакт із Всесвітом. Це і є Натхнення. Ви мене розумієте?

— Цілком, цілком, — сказав Деніс. — Але погодьтеся, що із Всесвіту часом надходять послання, які не мають ніякого відношення до справи.

— Я не допускаю до цього, — відповів містер Барбік'ю-Сміт. — Я їх розділяю по окремих каналах. По трубах я підводжу їх до турбін мого свідомого мислення.

— Як Ніагару, — підказав Деніс. Деякі з висловів містера Барбік'ю-Сміта напрочуд скидалися на цитати — без сумніву, цитати з його власних творів.

— Правильно. Як Ніагару. І ось як я це роблю. — Він нахилився і заговорив, підкреслюючи вказівним пальцем основні думки та відбиваючи ритм своєї оповіді: — Перше ніж поринути в транс, я зосереджуюся на тому предметі, щодо якого я хочу знайти натхнення. Припустімо, я пишу про скромних героїв; за десять хвилин до того, як увійти в транс, я думаю лише про сиріт, що утримують своїх молодших братів і сестер, про нудну роботу, яка виконується старанно й терпляче, я зосереджую свою думку на таких значущих філософських істинах, як очищення і звеличення душі через страждання або алхімічне перетворення свинцю зла на золото добра. (Деніс знову позначив у думці цю цитату лапками.) Потім я поринаю в транс. За дві чи три години пробуджуюся і бачу: Натхнення зробило своє. Переді мною лежать тисячі і тисячі слів, що заспокоюють і підносять дух. Я акуратно передруковую їх на машинці, і вони готові до виходу в світ.

— Все це здається на диво простим, — мовив Деніс.

— Так воно і є. Все велике, прекрасне й божественне в житті надзвичайно просте. (Знову лапки.) ^ли я збираюся писати афоризми, — вів далі містер Барбік'ю-Сміт, — то, перше ніж поринути в транс, гортаю першу–ліпшу збірку висловів або шекспірівський календар. Це дає ключ, тобто гарантує, що Всесвіт вливатиметься в мене не потоком, а краплями афоризмів. Ви розумієте мою думку?

Деніс кивнув. Містер Барбік'ю-Сміт поліз до кишені й витяг записника.

— Сьогодні в поїзді я якраз створив кілька афоризмів, — повідомив він, гортаючи сторінки — Поринув у транс, коли сидів у купе. Я вважаю, що поїзд чудово настроює на творчість. Ось вони.

Він відкашлявся й прочитав:

— "Гірська стежка може бути й крутою, але там, нагорі, чисте повітря, і тільки з Вершини тобі відкривається далечінь"; "Те, що Справді Важливе, відбувається в Серці".

Цікаво, подумав Деніс, як часом Нескінченність повторюється.

— "Бачити — значить вірити. Але вірити — значить також і бачити. Якщо я вірю в Бога, я бачу його навіть у речах, котрі здаються гріховними".

Містер Барбік'ю-Сміт глянув поверх блокнота.

— Цей останній, — промовив він, — особливо тонкий і прекрасний, правда? Без Натхнення я б ніколи не натрапив на цю думку. — Він ще раз прочитав свою апофегму, вимовляючи слова повільніше й урочистіше. — Прямо з Нескінченного, — замислено мовив він і перейшов до наступного афоризму: — "Полум'я свічки освітлює, але воно ж і обпікає"…

На чоло містера Барбік'ю-Сміта набігли здивовані зморшки.

— Я не знаю достеменно, що це означає, — сказав він, — але вислів надзвичайно афористичний. Прикласти це хоча б до Вищої Освіти — вона просвіщає людей, проте водночас і підбурює Нижчі Класи до заворушень і революцій. Може, так воно і є. Але як це афористично, як це афористично! — Він у задумі потер підборіддя. Знову пролунав гонг — лунко і неначе благально: холонув обід. Це перервало роздуми містера Барбік'ю-Сміта. Він повернувся до Деніса.

— Тепер ви розумієте, чому я раджу вам розвивати Натхнення. Хай Підсвідомість працює на вас; вмикайте Ніагару Нескінченного. На сходах почулися кроки. Містер Барбік'ю-Сміт підвівся, на мить поклав руку Денісові на плече й проказав:

— Ну, досить про це. Іншим разом. І пам'ятайте, я цілком покладаюся на вашу скромність. Є інтимні, священні речі, і не хотілося б, щоб вони стали відомі усім і кожному.

— Авжеж, — озвався Деніс. — Я все розумію.

Усі ліжка в Кромі були старовинними фамільними меблями. Масивні і схожі на чотирищоглові кораблі із згорнутими вітрилами з блискучої барвистої матерії. Ліжка з карбуванням та інкрустаціями, ліжка фарбовані й позолочені. Ліжка з горіха й дуба, з рідкісних, екзотичних порід дерев. Ліжка всіляких епох і мод — від часів сера Фердінандо, який збудував цей дім, і до часів його тезки, останнього представника роду, що жив наприкінці ХУШ сторіччя, — але всі грандіозні й розкішні.

Нині найгарнішим було ліжко Анни. Сер Джуліус, син сера Фердінандо, здається, замовив його у Венеції, коли його дружина чекала першу дитину. Це ліжко увібрало в себе все екстравагантне мистецтво раннього венеціанського сейченто. Воно скидалося на величезний квадратний саркофаг. На його дерев'яних панелях були дуже рельфно вирізьблені букети троянд, серед яких пустували солоденькі putti (амури). Позолочені та поліровані рельєфи чітко вирізнялися на чорному тлі панелей. Золоті троянди вилися спіралями по чотирьох мініатюрних колонах, а херувіми, що сиділи на капітелі кожної колони, підтримували дерев'яний балдахін, оздоблений такими самими різьбленими квітками.

Анна читала в ліжку. Біля неї на столику стояли дві свічки. В їхньому м'якому світлі її обличчя, гола рука й плече набули якогось теплого відтінку, а шкіра зробилася ніби персиковою. Золоті пелюстки, вирізьблені на балдахіні, що нависав над нею, яскраво виблискували серед густих тіней, світло лилося на оздоблену фігурками панель, пробивалося крізь переплутані троянди й ніжно пестило кругленькі щічки, животики з ямочками, кумедні задочки маленьких putti, що ширяли в безтурботному льоті.

У двері тихо постукали. Анна підвела голову.

— Заходьте, заходьте.

Двері прочинилися, і крізь них зазирнуло кругле й дитяче обличчя у гладенькому віночку золотого волосся. Це була Мері в лілувато–рожевій, уже зовсім дитячій на вигляд піжамі.

— Я тільки на хвилинку, прийшла вам сказати добраніч, — мовила вона й сіла на край постелі.

Анна згорнула книжку.

— Це дуже мило з вашого боку.

— Що ви читаєте? — Мері подивилася на книжку. — Якась другорядна річ, правда? — Інтонація, з якою вона промовила слово "другорядна", виражала майже абсолютний осуд. У Лондоні вона звикла спілкуватися лише з першорядними людьми, які любили першорядні речі, і вона знала, що на світі існує дуже, дуже мало першорядних речей, та й ті переважно французькі.

— Мушу вам зізнатись, ця книжка мені подобається, — сказала Анна. Більше говорити не було про що. Запала досить неприємна мовчанка. Мері ніяково крутила нижнього гудзика на своїй піжамі. Спершися спиною на гору подушок. Анна чекала, що ж буде далі.

— Я так страшенно боюся пригнічень, — нарешті проказала Мері.

Вона вимовила ці слова під кінець видиху і була змушена судорожно ковтнути нову порцію повітря мало не раніше, ніж закінчила фразу.

— А чого вам почувати себе пригніченою?

— Я сказала, що боюся пригнічень, а не пригніченості.

— А, розумію, — відповіла Анна.