Жовтий туман - Сторінка 4

Цим і скористався хитрий Джюс Він прилетів до країни Марранів уночі, на спині гігантського орла, в пурпуровій одежі, з палаючим смолоскипом у руці. Джюс проголосив себе Вогняним богом, що спустився з неба, і легковірні Маррани підкорились його владі.

Урфін почав з того, що залучив на свій бік князя і старійшин. Замість куренів, в яких ті жили, він спорудив для них теплі затишні будинки. Джюс навчив знатних Марранів готувати на вогні смачні страви, призвичаїв їх до розкоші і бенкетів, і вони стояли за Урфіна горою: він приніс їм легке, привільне життя за рахунок простих людей.

Останні ось-ось мали збунтуватися, але Урфін хитрощами спрямував їхній гнів на сусідні племена.

— Ваше щастя не тут! — сказав Урфін Марранам. — З вашої скупої, неродючої землі я поведу вас на завоювання багатющих рівнин, з отарами жирних овець. Ми захопимо зручні житла Мигунів і Жуванів, заволодіємо багатствами Смарагдового міста.

Войовничі Маррани захоплено відгукнулися на заклик Урфіна. Зібралася сильна армія. Джюс узяв у полон Залізного Дроворуба, підкорив Мигунів і повів солдат на Смарагдову країну. На цей час Смарагдове місто перетворилося на острів, дуболоми під керівництвом Страшила оточили його широким ровом з водою.

Солдати Урфіна побудували міст через рів, міські укріплення впали під натиском ворога. Страшило, Довгобородий Солдат Дін Гіор і Вартовий Брами Фарамант знову опинилися в полоні у зухвалого загарбника. І знову їм на допомогу прийшли дівчинка та хлопчик з Великого світу.

Дочитавши до цього місця, Арахна торжествуюче вигукнула.

— Ага, я так і знала, що Раміна помилилася! Все ж таки Еллі знову з'явилася в Чарівній країні.

Але невдовзі чаклунка примовкла. Дівчинка виявилась сестрою Еллі, і звали її Енні. Енні була на десять років молодша за сестру. Наслухавшись розповідей Еллі про її дивовижні пригоди, Енні та її друг Тім О'Келлі почали мріяти про мандрівку до Чарівної країни, і їхня мрія вбулася. Вони перетнули Велику пустелю й Кругосвітні гори на дивних тваринах, які називалися мулами. Що це за тварини, гноми толком не з'ясували, але їм стало відомо, що мули живляться сонячним світлом. Енні і Тім побували в лисячій дернтві, зробили важливу послугу лисячому королю Тонконюху XVI, і той на знак вдячності подарував дівчинці срібний обруч, який робив невидимим кожного, хто його надівав.

Цей магічний обруч та ще чарівний, всевидючий ящик, одержаний Страшилом як подарунок від доброї феї Стелли, дуже допомогли Енні і Тіму в їхній боротьбі з підступним Урфіном. Визволивши з ув'язнення Дроворуба та інших бранців, Енні і Тім перебралися разом з ними до Фіолетової країни, яка вже скинула іго Марранів.

Урфін повів своє військо в похід проти Енні та її друзів. Трапилося так, що коли армія Урфіна підходила до Фіолетового палацу, в Мигунів дві команди проводили заключний матч на першість країни з волейболу. (Грати у волейбол Мигунів навчив Тім О'Келлі). Маррани йшли на ворогів у найвойовничішому настрої. Вони палали жадобою помсти. Джюс вигадав, що їхні родичі та друзі, залишені у Фіолетовій країні для підтримки порядку, перебиті Мигунами, а трупи порубані на шматки і згодовані свиням.

Та ось Маррани, які поспішали на смертельний бій, помітили серед гравців і болільників своїх друзів і братів, тих самих, котрі, за словами Урфіна, були по звірячому вбиті. Ці "вбиті" сміялися, жартували з Мигунами і весело перекидали м'яч.

Маррани зрозуміли, що їх обдурено, що "Вогняний бог" — дурисвіт, який нацьковував народи один на одного з єдиною метою — панувати над ними. Влада Урфіна впала в ту ж мить, і скинутий бог ганебно втік. Його честолюбні надії знову луснули.

— Ох, і не щастить бідоласі, — співчутливо зітхнула Арахна. — Плани в нього були великі, однак забракло вміння.

Далі чаклунка прочитала, як воїни обох армій побраталися і стали грати у волейбол, склавши змішані команди. А Тім і Енні на своїх сонячних мулах відправились на батьківщину.

Сталося це десь майже рік тому.

СПОКУСИ УРФІНА ДЖЮСА

ро події останніх десятиліть у Чарівній країні Арахна читала кілька тижнів. Після цього вона перейнялася пристрасним бажанням діяти. Вона гірко шкодувала, що спала в той час, коли відбувалися такі незвичайні події.

— Коли б я не спала, як останній дурень, я показала б усім цим правителям, — зітхнула чаклунка. — Вони у мене вбагнули б, хто така Арахна!

Марнославній чарівниці ввижалася пурпурова імператорська мантія або принаймні королівська корона. Вона уявляла себе повелителькою Чарівної країни і подумки віддавала накази не тільки своїм покірним намісникам Страшилі й Залізному Дроворубові, а й цим зарозумілим феям Вілліні та Стеллі.

Кілька слухняних гномів на чолі зі старійшиною Кастальо подались розшукувати Урфіна Джюса з наміром привести його до печери Арахни. Чи вдалося їм виконати це доручення і чи погодився колишній король піти на службу до злої чаклунки?

Щоб це з'ясувати, повернемося на рік назад і глянемо, як пережив скинутий володар своє нове падіння.

Ні Маррани, ні Мигуни не бажали смерті обманщика, вони просто прогнали колишнього Вогняного бога зі свистом, з криком, з насмішками. Вірний Тупотун покинув свого повелителя, відданий Урфінові дерев'яний блазень Еот Лінг загубився в метушні, і з Джюсом залишився тільки пугач Гуамоко.

Сидячи на плечах Урфіна, пугач шепотів йому на вухо:

— Нічого, не падай духом. Тримайся!.. Ще настане наш час, ми їм покажемо, цим насмішникам…

Урфін розумів, що це порожні слова, призначені тільки для його підтримки, але був вдячний пугачу за його втішливі слова.

Нестерпний сором пік душу Урфінові. Він згадував минуле. Всього кілька місяців тому, за незвичайних обставин, у мантії вогняного кольору, з палаючим смолоскипом у руці, з'явився він на спині гігантського орла перед Стрибунами, і ці простаки відразу визнали його богом, віддали йому свою долю.

І що ж він звершив для них доброго? Він зробив багатих ще багатшими, бідних — біднішими, він вселив в їхні серця пожадливість до чужого добра, повів воювати з сусідами, І ось якою бідою все це для нього обернулося…

Що було йому робити? Жодну людину в Чарівній країні не міг Урфін назвати своїм другом, ніде не мав він пристанища. Навіть свою скромну хатинку поблизу сільця Когіди він спалив, коли на спині Карфакса подався до Марранів. Тепер він ішов назустріч невідомості з порожніми руками, з порожніми кишенями. Все його майно залишилося в Стрибунів в армійському обозі: постіль, тепла одежа, зброя, інструменти.

Повернутися й перепросити? Великодушні Маррани, звичайно, віддадуть його речі, але вислуховувати їхні насмішки чи, ще гірше, співчуття? Ні, цього він не витерпить! І Урфін, сердито стис зуби, спохмурнів та швидко пішов геть від Фіолетового палацу.

"Ніхто ще не вмирав з голоду в Чарівній країні, — думав Джюс. — На деревах достатньо плодів, а гілляк для куреня, щоб ночувати в лісі, я і руками наламаю…"

Дещо заспокоївшись, Урфін згадав, що в дворі колишньої його садиби, в країні Жуванів, є погріб, а в погребі вберігаються запасні столярні інструменти: сокира, пили, рубанки, долота і свердла. Якщо дім і згорів, то погріб, звичайно, цілий, а отже, цілі й інструменти. Чесні Жувани нічого не зачеплять, він був упевнений у цьому.

"Що ж, — з кривою посмішкою подумав Урфін, — двічі в житті я був столяром, двічі королем. Доведеться стати столяром втретє, тепер уже востаннє…"

Своїми намірами Джюс поділився з пугачем, єдиним своїм порадником, і Гуамоко ці наміри схвалив.

— У нас нема іншого виходу, повелителю, — мовив пугач. — Повернемося Ета твою садибу, збудуємо дім і житимемо, поки знову що-небудь не підвернеться.

— Ох, Гуамоко, Гуамоко, — зітхнув Урфін. — Даремно ти втішаєш мене порожніми надіями. Я вже немолодий, і чекати знову десять літ чергового дива в мене забракне сил. І, будь ласка, не називай мене повелителем. Який я тепер повелитель, ким повеліваю? Називай мене просто хазяїном!

— Слухаю, хазяїне! — покірно відгукнувся Гуамоко.

І Урфін рішуче попростував на захід.

Важкою виявилася дорога Урфіна Джюса до Голубої країни. Подорожній почував у лісі, зариваючись від пічної прохолоди в сухе листя або ладнаючи простенький курінь. Розпалювати багаття він не міг: його знаменита запальничка теж залишилася в обозі у Марранів. Харчувався він фруктами і пшеничними колосками, зірваними в полі. Пугач не раз приносив йому впійманих куріпок, але Урфін не міг їсти їх сирими і, зітхаючи, повертав Гуамоко.

Джюс зовсім охляв, його смуглі щоки запали; великий ніс, здавалося, зробився ще більшим і стирчав, як башта, над запалим ротом. Обличчя Урфіна заросло кущастою їжакуватою бородою, а поголитися не було чим.

Докучливі думки про минуле весь час ворушилися в голові Урфіна. Чи був він щасливий, коли повелівав Чарівною країною?

"Ні, не був, — признавався сам собі колишній король. — Я захоплював владу силою, позбавляв людей волі, і мене всі ненавиділи. Навіть мої придворні, яким я дав високі посади, і ті лише прикидалися, що люблять мене. Облесники і підлабузники вихваляли мене під час бенкетів, та лише для того, щоб дістати від мене орден чи іншу милість. Я зруйнував Смарагдове місто, зняв з будинків і башт коштовні камені, і в мене летіли цеглини, коли я ходив вулицями. Тож навіщо я прагнув влади? Навіщо…"

І Урфін не знаходив відповіді на це запитання.

Через Велику річку Урфін переправився на сяк-так зв'язаному плотику, і тут, зовсім недоречно, прилинув до нього спогад, як його дерев'яна армія опинилася у воді під час походу на Смарагдове місто.

"Краще б річка забрала її зовсім… Проклятий живодайний порошок! Нащо він потрапив мені до рук? Адже все з нього і почалося…"

Урфінові стало дещо легше, коли він нарешті дійшов до дороги, викладеної жовтою цеглою. Вона привітно світліла перед ним, ніби запрошувала йти далі вперед. Наближались рідні місця, і навіть повітря тут здавалося Джюсу свіжішим і запашнішим, ніж на чужині. Та і м'якосерді Жувани, що зустрічалися по дорозі, ставилися до колишнього короля зовсім непогано.

Маленькі люди, одягнуті в голубе, в голубих гостроверхих капелюхах з дзвіночками, не раз запрошували втомленого подорожнього до своїх голубих хатин за голубими огорожами. На столику, накритому голубою скатеркою, в голубих тарілках з'являлись смачні наїдки, і усміхнена господиня щедро пригощала зголоднілого гостя.