Жовтий "Ягуар" - Сторінка 2

Затятий, дуже ретельний, він буквально нюхом відчував злочин і міг вирізнити шахрая або вбивцю в найгустішій юрбі.

— Його сподіваються врятувати?

— Хірург у Біша дає йому три шанси на десять… Для людини, 'що заслужила прізвисько інспектор Невдаха, це було не дуже багато.

— Він щось говорив?

Мегре з дружиною та Лапуент ласували свіжими булочками, що їх щойно залишив під дверима розсильний із булочної.

— Його колеги нічого мені про це не сказали, а мені було незручно допитуватися…

Серед районних інспекторів не тільки Лоньйон був уражений комплексом неповноцінності. Мало не всі його колеги так само заздрісно косилися на "велику хату", як прозвали вони Управління карного розшуку, і, натрапивши на цікаву справу, варту великих заголовків у газетах, дуже неохоче випускали її з рук.

— Ну, гайда! — зітхнув Мегре, натягуючи на себе вологого ще з учорашнього вечора плаща.

Його очі нараз зустрілися з очима дружини, і Мегре зрозумів, що вона хоче щось йому сказати, і навіть здогадався, що саме.

— Ти обідатимеш удома?

— Навряд…

— У такому разі я б, може…

Вона думала про пані Лоньйон, недужу і самотню в своїй квартирі.

— Тоді мерщій одягайся! Ми висадимо тебе на майдані Константен-Пекер.

Лоньйони вже мешкали там років з двадцять у червоному цегляному будинку з вікнами, обрамленими жовтою цеглею. Мегре ніяк не міг запам'ятати номер того будинку.

Лапуент сів до керма невеличкої "сімки". Відколи пані Мегре знала свого чоловіка, лише вдруге їй доводилося їхати з ним у поліційній машині.

Вони випередили кілька переповнених автобусів. Тротуарами швидко йшли люди, нахилившись уперед і ледве втримуючи парасольки, які вітер виривав з їхніх рук.

Ось уже й Монмартр, вулиця Коленкур.

— Виходь…

Посеред скверу бовваніла скульптурна пара, чорна від дощу з навітряного боку. З-під зборок сукні у жінки виступала оголена гранітна грудь.

— Подзвони мені на службу, я сподіваюсь там бути близько полудня…

Ледве скінчилась одна справа, як уже починалася друга, про яку він ще нічого не знав. Комісарові подобався Лоньйон. Не раз в офіційних донесеннях він підкреслював його заслуги, частенько приписуючи йому навіть свої особисті успіхи. Та й це не допомагало. Невдаха завжди лишається невдахою!

— А тепер до лікарні…

Сходи. Коридори. Довгі ряди ліжок за кожними з відчинених дверей. Їх супроводили цікаві погляди хворих.

У приймальні їх послали не туди, куди слід, і їм довелося знову спускатися на подвір'я, підійматися іншими сходами, аж поки вони не опинилися перед дверима з написом "Операційна". Там побачили знайомого-інспектора з вісімнадцятої округи на прізвище Креак з незапаленою сигаретою в зубах.

— По-моєму, вам краще погасити люльку, пане комісар. Тут ходить одна мадам, справжня мегера. Тільки-но я хотів запалити сигарету, а вона вже тут як уродилася…

Коридором проходили медсестри з мисками, дзбанами, пляшечками, нікельованими інструментами.

— Він досі там?

Годинник показував за чверть дев'яту.

— Його оперують з четвертої ранку…

— І ніяких звісток?

— Ніяких… Я пробував був запитати в тому кабінеті ліворуч, але стара відьма…

Він показав на кабінет старшої сестри — мегери і відьми. Комісар постукав.

— Заходьте, — пролунав у відповідь не дуже люб'язний голос. — У чому річ?

— Даруйте, мадам, що я вас потурбував. Я начальник бригади карного розшуку.

В її холодному погляді він немов прочитав запитання: "Ну й що з того?"

— Мене цікавить, як там справи з інспектором, що його зараз оце оперують…

— Я це знатиму після операції… Можу лише сказати, що він ще не вмер, бо професор іще не виходив…

— Коли його сюди привезли, він міг розмовляти? Вона зневажливо зиркнула на нього, немов вважала запитання дуже дурним.

— Коли його сюди привезли, у нього не залишилося й половини крові. Довелося відразу робити переливання.

— Як на вашу думку, коли він може опритомніти?

— Запитайте в професора Менго.

— Якщо у вас є окрема палата, прошу вас покласти його туди. Це дуже важливо! Біля нього чергуватиме наш інспектор…

Вона нашорошила вуха, бо двері операційної відчинилися і в коридорі з'явився лікар у білій шапочці. На фартусі та білому халаті темніли плями крові.

— Пане професор, вас. хоче бачити цей…

— Комісар Мегре…

— Дуже приємно.

— Він живий?

— Поки що живий… Коли не буде ускладнень, гадаю, що його пощастить врятувати…

З професорового чола градом котився піт, очі виказували неабияку втому.

— Ще два слова… Його треба перевести до окремої палати…

— Потурбуйтеся про це, пані Драсс… А тепер, з вашого дозволу…

І широкими кроками він попрямував до свого кабінету. Двері операційної знову відчинилися, і санітар викотив довгий вузький стіл на коліщатах. Під простирадлом виступали контури людського тіла. Потім комісар побачив прикрите до половини бліде й нерухоме обличчя Лоньйона.

— Одвезіть його до двісті вісімнадцятої, Бернаре…

— Гаразд, мадам.

Вона пішла за санітаром. Слідом за нею рушили й троє поліцаїв. З високих вікон падало бліде світло, безсиле розігнати морок, що стояв у коридорі. Похмура процесія, немов у химерному сні, мовчки минала палати з рядами ліжок за відчиненими дверима. Позад усіх плентався асистент, що останнім вийшов з операційної.

— Ви його родичі?

— Ні… Я комісар Мегре…

— А! Он ви який!

І медик зацікавлено зиркнув на нього, немов порівнював з тим образом комісара Мегре, який створив у своїй уяві.

— Професор сказав, що він сподівається його врятувати…

Це був відособлений світ, де належало говорити лише пошепки і де необов'язково було відповідати на запитання.

— Якщо він сам так сказав…

— Ви не знаєте, коли він опритомніє?

Невже це комісарове запитання було таке безглузде, щоб на нього так дивитися? Перед одними з дверей старша сестра зупинила процесію.

— Ні! Зараз не можна.

Треба було вкласти хворого в ліжко, певно, знову перебинтувати його, бо дві сестри принесли медикаменти, бинти, а також кисневу подушку.

— Коли хочете, почекайте у коридорі, хоча це мені не подобається. Для відвідин є свій час.

Мегре глянув на годинника.

— Я, мабуть, вас залишу. Креак. Бажано, щоб ви були тут, коли він опритомніє. Якщо він зможе говорити, занотуйте все, що він скаже… Якнайретельніше.

Не можна сказати, що він образився, ні, але йому було ніяково: комісар не звик, щоб його приймали так холодно. Та в цьому місці його слава не справляла жодного враження на людей, для яких поняття життя і смерті мали інший зміст, ніж для простих смертних.

Він з неабияким полегшенням спустився на подвір'я, де вже міг закурити люльку. Лапуент і собі запалив сигарету.

— А ти краще йди спати. Тільки підкинь мене до ратуші.

— Дозвольте мені залишитися з вами, патроне.

— Але ж ти цілу ніч…

— Знаєте, у моєму віці…

До районного комісаріату вісімнадцятої округи було близенько. В інспекторській вони застали трьох сіроштаньків, що писали звіти. Схилившись кожен над друкарською машинкою, вони скидалися на сумлінних чиновників.

— Добридень, панове… Кому з вас що-небудь відомо? Він знав їх усіх, якщо не на ім'я, то принаймні з вигляду. Всі троє підвелися.

— І всім, і нікому.

— Хтось уже пішов повідомити пані Лоньйон?

— Дюрантель узяв це на себе…

Підлога рябіла від мокрих слідів, у повітрі пахло застояним тютюновим димом.

— Лоньйон провадив якесь розслідування?

Вони нерішуче перезирнулися. Нарешті один із них, невеличкий на зріст опецьок, наважився розтулити рота.

— Ось цього ми й не можемо ніяк з'ясувати… Адже ви знаєте нашого Лоньйона, пане бригадний комісар… Варто йому натрапити на якийсь слід, як він одразу напускає на себе таємничий вигляд… Він, бувало, цілими тижнями провадить те чи те розслідування, і ні пари з уст…

— Бо бідолашний Лоньйон уже звик до того, що вся слава за його працю завжди дістається комусь іншому!

— Останніх тижнів зо два він ходив із страшенно загадковим обличчям… І зиркав на всіх так, наче готував нам усім великий сюрприз.

— І ні на що не натякав?

— Ні. Тільки весь час записувався чергувати вночі…

— А вам відомо, в якому саме районі він працював?

— Патрульні кілька разів бачили його на авеню Жюно, недалеко від того місця, де на нього напали… Але це було давненько… О дев'ятій вечора він виходив звідси і повертався о третій-четвертій годині ранку… А то, бувало, не з'являвся й зовсім…

— Він не подавав ніякого звіту?

— Я оце переглянув реєстр. Проти всіх його чергувань стоїть тільки одне: "Нічого не сталося".

— Ви когось послали на місце злочину?

— Трьох інспекторів на чолі з Шінк'є…

— А що журналісти?

— Від них важко приховати замах на інспектора… Ви, може, хотіли б поговорити з нашим шефом?

— Іншим разом…

Він знову сів у машину і звелів Лапуентові їхати на авеню Жюно. Дерева вже губили останні листочки, що прилипали до мокрої бруківки. Незважаючи на густий дощ, посеред вулиці юрмилося з півсотні людей.

Перед чотириповерховим будинком поліцейські в мундирах поставали високим живим муром, відгородивши від цікавих квадрат тротуару. Вийшовши з машини, комісар почав пробиратися крізь юрму, намагаючись не зачіпляти парасольок… Його відразу впізнали фоторепортери:

— Одну хвилину, пане комісар…

Він дивився на них приблизно так, як допіру старша сестра в лікарні Біша дивилася на нього самого. Посеред відгородженого прямокутника виднілася ще велика пляма крові, яку поступово змивав дощ. Тут же за допомогою гілок — замість звичайної крейди — було сяк-так вималювано контур людського тіла. Інспектор Дельйо, також із вісімнадцятого відділка, зняв свого мокрого капелюха і привітався з комісаром.

— Шінке зараз у консьєржки, пане начальник бригади! Він прибув сюди перший.

Будинок був старий, але добре доглянутий, ніде ні порошинки. Комісар попрямував до засклених дверей консьєржчиної квартири. Він зайшов, коли Шінк'е вже ховав до кишені свого записника.

— Я знав, що ви приїдете. Досі з управління нікого не було.

— Я їздив до лікарні.

— Як операція?

— Здається, успішно. Професор сподівається його врятувати.

Квартирка консьєржки теж була прибрана дуже охайно, навіть трохи кокетно. Господиня — приваблива молодичка років за сорок — показала на стільці.

— Сідайте, панове… Я щойно розповіла інспекторові все, що знала… Гляньте долі…

На зеленому лінолеумі валялися скалки шибки, якої бракувало у вікні.

— А ось…

І вона показала на дірку у стіні навпроти десь на метр вище від ліжка.

— Ви тут були самі?

— Так.