Зима-чарівниця - Сторінка 7

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Дуже корисна риса і для нього, і для тебе. Спробуй поставитися до цього розважливо…

Мумі-троль мовчки кивнув.

Якусь мить він розмірковував, а потім заповз у нагромадження ветхих меблів, порожніх шухляд, рибацьких неводів, сувоїв паперу, старих кошиків та садового реманенту. Невдовзі Мумі-троль змушений був визнати, що там дуже затишно. Постановив собі, що спатиме у кошику з тирсою під поламаним кріслом-гойдалкою.

Правду кажучи, Мумі-троль ніколи не почувався по-справжньому в безпеці у напівтемній вітальні з порожніми очницями вікон. А сонна родина навівала на нього сум. Зате тепер, у вузькому закапелку між скринею, кріслом-гойдалкою та спинкою дивана, йому було дуже затишно й анітрохи не самотньо. Звідси він міг бачити крізь прочинені дверцята шмат темного простору всередині печі. Мумі-троль намагався не порушувати спокою свого пращура і мостити стіни своєї нової оселі дуже-дуже тихо.

Увечері він взяв до закапелка гасову лампу, лежав і прислухався, як вовтузиться у печі родич.

"Мабуть, отак мешкали наші предки тисячі років тому", – захоплено міркував собі Мумі-троль.

На якусь мить завагався, чи не гукнути у комин щось таке, що послужило би знаком таємного порозуміння з тролем, але згодом передумав, загасив лампу й скрутився клубочком, глибоко зарившись у тирсу.

Розділ п’ятий

Самотні гості

З кожним днем сонце чимраз вище підбивалося на небі. Зрештою воно зіп’ялося так високо, що його перші скрадливі промінчики сягнули Долини. То був дуже важливий день. Ще й тому, що після обіду в Долину прибув чужак.

Ним виявився маленький худющий песик у зачовганій вовняній шапці, насуненій на самі очі. Він стверджував, що називається Бідась і що в сусідніх долинах вже вичерпалися усі запаси харчів. Після відвідин Крижаної Пані стало майже неможливо роздобути щось їстівне. Подейкують, один доведений до розпачу гемуль з’їв власну колекцію жуків, але то, напевно, лише плітки. А перед тим він зжер колекцію свого колеги. У кожному разі юрби мешканців з околиць рушили в Долину Мумі-тролів. Хтось пустив поголос, що в Долині є горобина і льох з варенням. Хоча чутки про льох з варенням, мабуть, чутками і є…

Бідась сів у сніг на свого чахлого хвоста, мордочка його геть поморщилася від важкої задуми.

– Ми живемо рибною юшкою, – мовила Вітрогонка. – Про жодний льох з варенням я навіть ніколи не чула.

Мумі-троль мимохідь кинув погляд на снігову кучугуру за дровітнею.

– Льох там! – повідомила Маленька Мю. – Там стільки варення, що можна об’їстися до нудоти. На кожному слоїку написано рік виготовлення, а покришки обв’язані червоними нитками!

– Я, до речі, оберігаю запаси родини, доки усі сплять, – зашарівся Мумі-троль.

– Ясна річ, звичайно, – запобігливо пробурмотів Бідась.

Мумі-троль глянув на ґанок, потім перевів погляд на зморщену мордочку Бідася.

– Любиш варення? – запитав він сердито.

– Не знаю…

Мумі-троль важко зітхнув:

– Гаразд… Тільки ж беріть насамперед слоїки з найдавнішим варенням…

Не минуло й кількох годин, як на містку з’явився гурт звіряток-маляток; якась розгублена чепуруля метушилася по садку і жалілася на життя кожному стрічному. Її вазони позмерзали. Хтось повиїдав усі її харчі. А по дорозі до Долини їй трапилася нахабна Капаруля, яка раз у раз повчала, що зима, мовляв, – це зима, і подбати про її прихід варто заздалегідь.

Присмеркова Долина повнилася крихітними істотами, котрі протоптали стежечку до льоху з варенням. Ті, що не цілком підупали на силі, подалися униз, до берега моря, знайшовши собі притулок у купальні. Зате до печери не впустили нікого. Маленька Мю наполягала, що ніхто не сміє турбувати сон Мюмлі.

Перед будинком Мумі-тролів лементували найбезталанніші. Мумі-троль виліз через слухове віконце на горищі з гасовою лампою в лапках і присвітив їм.

– Заходьте досередини на нічліг, – запропонував він прибульцям. – Небезпечно зоставатися надворі, коли навколо швендяє Мара та ще маразна-хто.

– Нізащо не полізу на мотузяну драбину! – раптом запротестував один старий мудрик.

Довелося Мумі-тролеві вигрібати у снігу лаз до вхідних дверей. Він порпав, відгортав, працював без спочинку – викопав довгий вузький лаз, а коли врешті дістався до стіни будинку, дверима там і не пахло… Лише темніло замерзле вікно.

– Мабуть, почав копати не там, де слід, – буркнув сам до себе. – Але якщо почну рити новий тунель, то можу промахнутися повз будинок.

Недовго вагаючись, Мумі-троль надзвичайно обережно висадив віконну шибку, і гості залізли досередини.

– Не розбудіть моїх родичів, – попросив Мумі-троль. – Тут спить Мама, а там – Тато, далі – Хропся. Мій пращур вибрав собі місце для сну в кахляній печі. Розташовуйтеся, загортайтеся в килими, бо все інше уже позичене.

Гості вклонилися сплячим господарям, а тоді позагорталися у килими та скатертини, щонайменші заснули в шапках, пантофлях – хто що знайшов.

Дехто з гостей застудився, дехто вже встиг затужити за домівкою.

"Який жах! – думав собі Мумі-троль. – Льох невдовзі спорожніє… Що я скажу татові з мамою, коли вони прокинуться навесні? Картини висять догори ногами, а у будинку стільки люду, що й кроку годі ступити!"

Він поповз назад тунелем, щоб подивитися, чи нікого, бува, не забули надворі.

Там сидів самотній Бідась і, задерши голову до голубуватого місяця, завивав якусь безкінечну тужну пісню.

– Чому ти не підеш поспати до будинку? – запитав Мумі-троль.

Бідась глипнув на нього позеленілими від місячного сяйва очицями. Одне вухо у нього стирчало догори, а інше звисало набік. Він усім своїм єством до чогось прислухався.

Десь з далекої далини долинало вовче виття. Бідась похмуро кивнув головою і знову натягнув шапку.

– То мої старші сильні брати, – прошепотів він. – Якби ти знав, як мені хочеться бути з ними!

– І ти їх не боїшся? – здивувався Мумі-троль.

– Боюся. У тому ж вся біда…

З тими словами Бідась подався витоптаною стежкою до купальні. Мумі-троль повернувся до вітальні.

Якась крихітка-кузька, налякана дзеркалом, хлипала, сидячи у трамвайчику з морської шумки.

Лише її схлипування порушували суцільну тишу.

"Як нелегко декому живеться, – подумав Мумі-троль. – Може, не аж так зле, що я дозволив їм попоїсти варення? Слоїк для недільного почастунку завжди можна приховати… Отой з полуничним варенням… А там побачимо…"

На світанку Долина прокинулася від пронизливо дзвінкого звуку горна. Маленька Мю, прокинувшись у печері, сіла й заходилася притупувати у такт ніжками. Вітрогонка нашорошила вушка, а пес Бідась, скулившись, забився під лавку. Пращур Мумі-троля роздратовано забряжчав заслінкою печі, побудилися й гості.

Мумі-троль кинувся до вікна й поквапився сніговим лазом надвір.

У променях блідого зимового сонця котився схилом гори величезний Гемуль. Він дув у блискучий мідний горн і здавався надзвичайно життєрадісним.

"Отой неодмінно спорожнить більшу частину запасів варення, – подумалося враз Мумі-тролеві. – А що це в нього на ногах?"

Гемуль з’їхав униз, поклав трубу на дашок дровітні, а тоді зняв лижі.

– У вас тут гарні схили, – похвалив він. – А слалом маєте?

– Зараз запитаю, – запевнив Гемуля Мумі-троль. Він заповз до вітальні і гукнув: – Є тут хтось на ймення Слалом?

– Я називаюся Саломея, – прошепотіла крихітка, котру налякало дзеркало.

Мумі-троль повернувся до гостя:

– Не зовсім так, як ви кажете… Саломея є…

Але Гемуль його не слухав, він стояв посеред тютюнової грядки Мумі-тата і принюхувався.

– Гарне місце для житла, – мовив він. – Тут побудуємо снігову хатинку.

– Можете пожити у нас, – несміливо запропонував Мумі-троль.

– Ні, дякую, – відмовився Гемуль. – У вас там дуже застояне повітря, це шкідливо для здоров’я. А мені необхідне свіже повітря, багато свіжого повітря! Що ж, почнемо, аби не витрачати даремно часу.

Гості Мумі-троля одне по одному повиходили з будинку й спостерігали за тим, що відбувалося.

– Може, ви би ще щось заграли? – запитала крихітка Саломея.

– На все свій час, – бадьоро відказав Гемуль. – Зараз слід попрацювати…

І закипіла робота. Усі гості заходилися будувати снігову хатину на тютюновій грядці Мумі-тата, а сам Гемуль вирішив скупатися в річці на очах у посинілих від холоду і вражених таким видовищем лісових крихіток.

Мумі-троль помчав до купальні, що було духу.

– Вітрогонко! – репетував ще здалеку. – Якогось гемуля до нас наднесло… Він хоче будувати собі снігову хатинку, а саме зараз купається у річці!

– А-а, то з тих гемулів… – багатозначно мовила Вітрогонка. – Не буде нам тепер спокою!

Вона відклала набік вудочку і рушила услід за Мумі-тролем.

По дорозі їм стрінулася Маленька Мю, котра аж палахкотіла від збудження.

– Бачили, що у нього на лапах? – мало не репетувала вона. – Це називається лижі! Я мушу роздобути собі такі негайно!

Снігова хатка Гемуля поволі набирала виразних обрисів. Гості працювали без перепочинку, раз у раз кидаючи тужні погляди убік льоху з варенням. Гемуль виконував гімнастичні вправи на березі річки.

– Яке чудо – холоднеча, чи не так! – тішився він. – Ніколи не буваю у такій добрій фізичній формі, як взимку! А вам не кортить скупатися в ополонці для поліпшення апетиту?

Мумі-троль витріщався на Гемулеву куртку в чорну й цитриново-жовту смужку зиґзаґом, стурбовано розмірковуючи, чому йому не подобається бравада гостя. Ще зовсім недавно він так нестерпно тужив за такими, як Гемуль, веселими та привітними, на противагу отим усім істотам, що траплялися йому на кожному кроці, загадковим та неприступним. А зараз Гемуль видавався Мумі-тролеві ще чужішим, аніж сердите й незбагненне звірятко, що мешкає під посудним столиком.

Він безпорадно дивився на Вітрогонку. Звівши угору брови й відкопиливши нижню губу, вона уважно розглядала свою рукавичку. Мумі-троль одразу здогадався, що їй Гемуль також не сподобався. З силуваною ввічливістю Мумі-троль звернувся до Гемуля:

– Мабуть, то дуже добре любити холодну купіль!

– Нічого ліпшого у світі я не знаю! – запально вигукнув Гемуль, променіючи до нього усмішкою. – Зимна вода відганяє зайві думки та фантазії. Повірте мені, немає нічого небезпечнішого, як сидіти сиднем у чотирьох стінах…

– Справді? – здивувався Мумі-троль.

– Чистісінька правда! Не зчуєтесь, як дурні думки обсядуть вам голову, – переконував Гемуль. – Коли ви тут зазвичай трапезуєте?

– Коли я наловлю риби, – понуро буркнула Вітрогонка.

– О ні, риби я не їм.