Зірка КЕЦ - Сторінка 3

Вода завирувала, заклекотіла, зашипіла. Пара оповила ракету. Вибухи припинились. Серед пари й диму з'явився верхній гострий кінець ракети і опустився вниз. Важкий сплеск води. Велика хвиля, гойдаючи на своєму гребені катери і глісери, пішла по озеру. Ракети не було видно. Аж ось вона блиснула в промінні прожектора і загойдалась на поверхні води. Натовп дружними криками привітав її благополучний спуск.

Флотилія катерів накинулась на плаваючу ракету, мов акули на кита. Маленький чорний катер узяв її на буксир і відвів у гавань. Два потужні трактори витягли ракету по спеціальному помосту на берег. Нарешті відкрився люк, і з ракети вийшли міжпланетні мандрівники.

Перший з них, тільки-но вийшов, почав гучно чхати. З натовпу відповіли сміхом і вигуками: "Здорові чхнувши!"

— Щоразу така історія! — сказав чоловік, що прилетів з неба. — Як тільки потраплю на землю — нежить, кашель.

Я з цікавістю і повагою дивився на людину, яка щойно побувала в безкраїх просторах неба. Є ж такі сміливі люди! Я нізащо не зважився б полетіти на ракеті.

Прибулих зустрічали радісно, без кінця розпитували, потискали руки. Але ось вони сіли в автомобіль і поїхали. Натовп швидко зменшився. Вогні погасли. Я раптом відчув, як задерев'яніли мої ноги. Мене морозило і нудило.

— Ви зовсім посиніли! — зглянулась, нарешті, Тоня. — Ходімте додому!

У вестибюлі готелю мене зустрів товстенький лисий чоловік. Похитавши головою, він сказав:

— А на вас, юначе, погано впливають гори.

— Змерз, — відповів я.

У затишній їдальні ми розговорилися з товстеньким чоловіком, що, як виявилось, був лікарем. Сьорбаючи гарячий чай, я розпитував його, чому їхнє місто і ракета, яка прилетіла, називаються Кец.

— І Зірка також, — відповів лікар, — Зірка Кец. Чули? В ній, власне, вся суть. Вона створила це місто. А чому Кец? Невже не догадуєтесь? Чиєї системи був стратоплан, на якому ви сюди летіли?

— Здається, Ціолковського, — відповів я.

— Здається… — незадоволено сказав лікар. — Не здається, а так воно і є. Ракету, яку ви бачили, теж за його планом зроблено, і Зірку теж. Ось чому і Кец: Костянтин Едуардович Ціолковський. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів я. — А що це за Зірка Кец?

— Штучний супутник Землі. Надземна станція-лабораторія і ракетодром для ракет далекого міжпланетного сполучення.

IV. НЕВДАЛА ПОГОНЯ

Вже давно я не спав так міцно, як цієї ночі. І проспав би до дванадцятої години дня, якби Тоня не розбудила мене о шостій ранку.

— Швидше на вулицю, — сказала вона. — Зараз робітники й службовці йдуть на роботу.

І знову я рано-вранці взявся за свою роль шукача.

— А чи не краще нам у довідковому бюро запитати, чи проживає тут Палій?

— Наївне питання, — відповіла Тоня. — Я ще з Ленінграда запитувала про це.

Ми йшли монолітним бруком. Сонце вже піднялося над горами, але мене морозило, і дихати все ще було важко. Льодовики нестерпно блищали.

Показався невеликий садок — наслідок роботи місцевих садівників над акліматизацією рослин. До побудови міста Кец тут, на висоті кількох тисяч метрів, не було ніякої зелені, ні рослин, ні злаків.

Ходіння стомило мене. Я запропонував посидіти. Тоня згодилась.

Повз нас рухався людський потік. Люди голосно розмовляли, сміялись — словом, почували себе цілком нормально.

— Це він! — крикнув я.

Тоня рвучко підвелася, схопила мене за руку, і ми чимдуж пустилися доганяти машину. Машина летіла прямим, як стріла, проспектом, що йшов на ракетодром.

Бігти було важко. Я задихався. Мене нудило. Паморочилось у голові, ноги й руки тремтіли. На цей раз і Тоня почувала себе погано, але все-таки вперто бігла.

Так ми бігли хвилин з десять. Попереду ще видно було автомобіль з чорнобородим. Раптом Тоня вибігла на проспект і, розставивши руки, загородила дорогу зустрічному автомобілеві. Машина круто спинилась. Тоня швидко вскочила в кабінку і втягла мене.

Шофер дивився на нас з непорозумінням.

— Летіть стрілою он за тією машиною! — наказала Тоня таким владним тоном, що шофер, не кажучи й слова, повернув назад і дав повний газ.

Дорога була чудова. Ми швидко залишили за собою останні будинки. І перед нами, як на долоні, розкинувся ракетодром. На широкій "залізничній" колії лежала ракета, схожа на велетенського сома. Біля ракети поралися люди. Раптом завила сирена. Люди поспішно відбігли вбік. Ракета рушила рейками, набираючи швидкості і, нарешті, побігла з неймовірною швидкістю. Дорога здіймалася вгору градусів на тридцять. Коли до кінця колії лишилось не більше як кілометр, з хвоста ракети вихопився величезний сніп полум'я. Клуби диму обгорнули ракету. Слідом за тим долетів звук оглушливого вибуху. Ще через кілька секунд нас обдало сильною хвилею повітря, — ми похитнулися. Ракета, залишаючи за собою довгу низку димових клубів, знялася до неба, швидко зменшилася до чорної цяточки і зникла. Ми під'їхали до ракетодрому. На жаль, чорнобородого серед тих, що залишились, не було…

V. КАНДИДАТ У НЕБОЖИТЕЛІ

Тоня кинулась у натовп і почала розпитувати всіх: чи не бачив хто чоловіка з чорною бородою?

Люди перезирались, пригадували, і, нарешті, чоловік у білому шоломі і білому шкіряному костюмі сказав:

— Це, мабуть, Євгеньєв.

— Звичайно, Євгеньєв. Іншого чорнобородого у нас сьогодні не було, — підтвердив другий.

— Де ж він? — схвильовано спитала Тоня.

Чоловік підняв руку вгору.

— Там. Перетинає стратосферу. По дорозі до Зірки Кец.

Тоня зблідла. Я підхопив її під руку і відвів до таксі.

— Ми їдемо в готель, — сказав я.

Тоня мовчала всю дорогу. Покірно спираючись на мою руку, вона зійшла сходами. Я відвів її в номер і посадив у крісло. Поклавши голову на спинку, вона сиділа з заплющеними очима. Бідна Тоня! Як гостро вона переживала свою невдачу! Але принаймні тепер усьому кінець. Не будемо ж ми сидіти в місті Кец, поки чорнобородий повернеться з міжпланетної подорожі.

Поволі обличчя Тоні почало оживати. Ще не розплющуючи очей, вона раптом посміхнулась:

— Чорнобородий полетів на Зірку Кец. Ну, що ж, ми полетимо за ним!

Від цих слів я мало не впав з крісла.

— Летіти на ракеті! В чорні безодні неба!..

Я сказав це таким трагічним тоном і з таким переляком, що Тоня розсміялась.

— Я думала, ви хоробріші й рішучіші, — сказала вона вже серйозно і навіть трохи сумно. — А втім, коли не хочете супроводити мене, можете їхати в Ленінград або у Вірменію, — куди вам заманеться. Тепер я знаю прізвище чорнобородого і можу обійтися без вас. А зараз ідіть у свій номер і лягайте в ліжко. У вас дуже поганий вигляд. Гірські висоти і зоряні світи не про вас.

Так, я справді почував себе дуже погано і охоче виконав би наказ Тоні. Але моє самолюбство було вражене. В той момент я найбільше на світі хотів залишитися на землі і найбільше боявся втратити Тоню. Що сильніше? Поки я вагався, за мене вирішив мій язик.

— Антоніно Іванівно! Тоню! — сказав я. — Я особливо щасливий, що ви запрошуєте мене супроводити вас тепер, коли я вам більше непотрібний для розшуків чорнобородого. Я полечу!

Вона ледве помітно посміхнулась і простягла мені руку.

— Спасибі, Леоніде Васильовичу. Тепер я повинна розповісти вам усе. Адже я бачила, як вас мучив Палій, якого я шукаю так наполегливо. Признайтеся, вам не раз спадало на думку, що Палій утік від мене, а я, вперта закохана дівчина, ганяюсь за ним по світу, сподіваючись повернути кохання.

Я мимоволі почервонів.

— Ви були настільки тактовні, що не ставили мені таких запитань. Ну, то знайте: Палій — мій друг і товариш по університету. Це дуже талановитий молодий учений, винахідник. Натура, схильна захоплюватися, непостійна. Ми з ним ще на останньому курсі університету почали одну наукову роботу, яка мала зробити переворот в електромеханіці. Роботу ми розподілили нарівно і йшли до однієї мети, мов робітники, які копають тунель з двох боків, щоб зустрітися в одній точці. Ми були вже недалеко від мети. Всі записи вів Палій у своїй записній книжці. Несподівано його командирували в Свердловськ. Він виїхав так поспішно, що не залишив мені книжки. Він завжди був неуважний. Я писала йому в Свердловськ, але не дістала відповіді. Відтоді він як у воду пірнув. У Свердловську я дізналась, що його переведено у Владивосток, але там сліди губляться. Я пробувала сама продовжувати роботу. Але мені бракувало цілого ряду формул та розрахунків, зроблених Палієм. Колись я докладно розповім вам про цю роботу. Вона стала моєю нав'язливою ідеєю, моїм кошмаром. Вона заважала мені займатися іншими роботами. Кинути на півдорозі таку багатонадійну проблему — я й зараз не розумію цієї легковажності Палія. Тепер ви зрозумієте, чому звістка про нього так схвилювала мене. От і все… У вас і справді препоганий вигляд. Ідіть і лягайте.

— А ви?

— Я теж відпочину трохи.

Але Тоня не відпочивала. Вона пішла у відділ кадрів головного управління Кец і там дізналася, що на Зірку Кец можна потрапити тільки законтрактувавшись на роботу. Фізики і біологи були потрібні. І Тоня, недовго думаючи, законтрактовує себе і мене на рік.

Вона радісно вбігла до мене в кімнату і жваво почала розповідати про свої пригоди. Потім вийняла з бузкового шкіряного портфеля бланки, самописне перо і простягнула мені.

— Ось ваша заява. Підпишіть.

— Так, але… цілий рік…

— Не турбуйтесь. Я з'ясувала, що управління не дуже строго додержується цього контракту. Незвичайність обстановки, умов існування, клімату взято до уваги. І хто буде переносити погано…

— Клімат? Який же там клімат?

— Я маю на увазі житлові приміщення Кец. Там можна зробити всякий клімат, з якою завгодно температурою і вологістю повітря.

— Значить, там така ж розріджена атмосфера, як тут, на висоті Паміру?

— Так, приблизно така, — невпевнено відповіла Тоня і додала скоромовкою: — Або трошки менша. В цьому, мабуть, головна перешкода для вас. Кандидати на Зірку проходять строгий фізичний відбір. Тих, хто легко занедужує на гірську хворобу, бракують.

Я, правда, дуже зрадів, дізнавшись, що у мене є ще шлях до почесного відступу. Проте Тоня відразу ж заспокоїла мене:

— Але ми якось це влаштуємо! Я чула, там є кімнати з звичайним тиском атмосфери. Тиск зменшується поступово, і приїжджі швидко звикають. Я поговорю про вас з лікарем.

Мені стало погано, і я з розпачем ухопився за останній доказ:

— А як же з роботою на Землі? У Тоні вже була готова відповідь:

— Нема нічого простішого.