Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 15
- Федір Достоєвський -Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.
Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом з дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть на дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.
— Здрастуйте, Альоно Іванівно,— почав він скільки міг невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався,— я вам... річ приніс... та ось краще ходімо сюди... до світла...— І залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв´язався.
— Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?
— Та що це ви, Альоно Іванівно... знайомий ваш... Раскольников... ось заставу приніс, що обіцяв недавно...— І він простягнув їй заставу.
Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минув якийсь час: йому привиділося навіть в її очах щось подібне до насміщ. ки, немовби вона вже про все догадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.
— Та чого ви так дивитесь, наче не пізнали? — промовив він раптом теж із злістю.— Хочете — беріть, а ні — я до інших піду, мені ніколи.
Він і не думав це сказати, а так, само зненацька вихопилося. Стара схаменулась, і рішучий тон гостя її, видно, заспокоїв.
— Та чого ж ти, голубе, так раптом... що це? — спитала вона, дивлячись на заставу.
— Срібна цигарниця: адже я говорив минулого разу. Вона простягнула руку.
— Та що це ви такий блідий? Он і руки трусяться. Викупався, чи що, голубе?
— Пропасниця,— відповів він уривчасто.— І не схочеш, та будеш блідий... коли їсти нема чого,— додав він, ледве вимовляючи слова.
Сили знову зраджували його. Але відповідь здалася правдоподібною, стара взяла заставу.
— Що це? — спитала вона, ще раз пильно оглянувши Раскольникова і зважуючи заставу на руці.
— Річ... цигарниця... срібна... подивіться.
— Та щось наче й не срібна... Ач накрутив як. Силкуючись розв´язати шнурок і обернувшись до вікна, до світла (всі вікна в неї були зачинені, незважаючи на задуху), вона на якийсь час зовсім його залишила і стала до нього спиною. Він розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони, з кожною миттю, щодалі більше терпли і дерев´яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.
— Та що він тут накрутив! — з досадою вигукнула стара і зробила рух у його бік.
І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім, замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голову обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й взялася в ньому сила.
Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, ріденьке волосся її, як звичайно густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшо— вся в самісіньке тім´я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала "заставу". Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім´ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судорогою.
Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй в ки— діеню, стараючись не забруднитися кров´ю,— в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не наморочилося в голові, але руки все ще дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись... Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в´язці, на одному сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни — комод. Дивна річ: як тільки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судорога пройшла по тілу. Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива й ще може прийти до пам´яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений і навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але відсмикнув руку, і так було видно. Крові тимчасом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його, але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. Він спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло. В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху, але не посмів, і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, не торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився — гаманець. На шнурку були два хрестики, кипарисовий і мідний, і, крім того, фініфтяний образок; і тут— таки разом з ними висів невеликий замшевий засмальцьований гаманець з сталевим обідком і колечком. Гаманець був дуже туго напханий; Раскольников сунув його в кишеню, не одкриваючи, хрестик кинув старій на груди і, захопивши цього разу й сокиру, подався назад у спальню.
Він поспішав страшенно, вхопив ключі і знову почав возитися з ними. Але все якось невдало: не входили вони в замки. Не те щоб руки його так дрижали, але він все помилявся: хоч бачить, наприклад, що ключ не той, не підходить, а все-таки встромляє. Раптом він пригадав і зміркував, що цей великий ключ із зубчастою борідкою, який тут же начеплений серед інших маленьких, певна річ, зовсім не від комода (як і минулого разу йому спало на думку), а від якої-небудь скриньки і що в цій саме скриньці, може, все й сховано. Він облишив комод і зараз же поліз під ліжко, знаючи, що скриньки старі жінки звичайно ставлять під ліжка. Так і є: стояла чимала скринька, більш аршина завдовжки, з випуклим віком, оббита червоним сап´яном, з сталевими цвяшками по ньому. Зубчастий ключ прийшовся і відімкнув. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним гарнітуром, під нею була шовкова сукня, потім шаль, а далі, вглиб, здавалося, лежало саме ганчір´я. Насамперед він заходився витирати об червоний гарнітур свої замащені в кров руки. "Червоне, ну а на червоному кров непримітна",— зміркував він і раптом схаменувся, подумав злякано: "Господи! Божеволію я, чи що?"
Але тільки поворушив це ганчір´я, як раптом з-під шубки вислизнув золотий годинник. Він кинувся все перегортати. Дійсно, між ганчір´Ям були перемішані золоті речі — певно, все застави, здані й не викуплені браслети, ланцюжки, сережки, шпильки тощо. Деякі були у футлярах інші просто загорнуті в газетний папір, але акуратно й дбайливо, в подвійні аркуші, і кругом обв´язані тасьмою. Не гаючись, він почав напихати ними кишені штанів і пальта, не розглядаючи і не розкриваючи згортків і футлярів; але він не встиг багато набрати...
Раптом йому почулося, що в кімнаті, де лежала стара, ходять. Він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно, здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо і уривисте простогнав і замовк. Потім знову мертва тиша, хвилину або дві. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг із спальні.
Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках, і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче не маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судороги, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім´я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у передпокій.
Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв.