Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Сторінка 22

Зосимов і Разуміхін ще з більшою цікавістю почали його розглядати, і він, видимо, нарешті, сконфузивея.

— Я гадав і сподівався,— замимрив він,— що лист, пущений уже з лишком десять днів тому, навіть замалим не два тижні...

— Слухайте-но, чого ж вам весь час стояти отак біля порога? — перебив раптом Разуміхін,— коли маєте що сповістити, то сідайте, а обом вам, з Настею, там тісно. Настенько, уступися трохи, дай пройти! Проходьте, ось вам стілець, сюди! Пролазьте ж!

Він одсунув свій стілець від стола, звільнив невеликий простір між столом і своїми коліньми і чекав в трохи напруженій позі, щоб гість "проліз" у цю щілину. Момент був обраний так, що ніяк не можна було відмовитись, і гість поліз через вузький прохід, кваплячись і спотикаючись. Добравшись до стільця, він сів і недовірливо подивився на Разуміхіна.

— Ви не конфузьтесь,— бовкнув той,— Родя п´ятий день уже хворий і три дні марив, а тепер опритомнів і навіть їв з апетитом. Це ось його лікар сидить, тільки що його оглянув, а я Родьчин товариш, теж колишній студент, і тепер от доглядаю його, так що ви на нас не зважайте і не соромтесь, а кажіть далі, що вам там потрібно.

— Дякую. Та чи не потурбую я хворого своєю присутністю і розмовами? — звернувся Петро Петрович до Зосимова.

— Н-ні,— промимрив Зосимов,— навіть розважити можете,— і знову позіхнув.

— О, він давно вже при пам´яті, з ранку! — провадив далі Разуміхін, фамільярність якого мала вигляд такої невдаваної простодушності, що Петро Петрович подумав і відчув себе бадьоріше, можливо почасти й тому, що цей обідранець і нахаба встиг-таки відрекомендуватись студентом.

— Ваша матуся...— почав Лужин.

— Гм! — голосно зробив Разуміхін. Лужин подивився на нього запитально.

— Нічого, я так; говоріть...

Лужин знизав плечима.

— ...Ваша матуся, ще коли я був з ними, почала до вас листа. Приїхавши сюди, я навмисно переждав кілька днів і не приходив до вас, щоб уже бути цілком певним, що ви повідомлені про все, але тепер, на мій подив...

— Знаю, знаю! — промовив раптом Раскольников з виразом найнетер— пеливішої досади.— Це ви? Жених? Ну, знаю... і годі!..

Петро Петрович остаточно образився, але змовчав. Він намагався якнайшвидше збагнути, що все це означає? На хвилину запанувала мовчанка.

Тимчасом Раскольников, що, відповідаючи, трохи повернувся до нього, почав раптом знову його розглядати, пильно і з якоюсь особливою цікавістю, наче до цього не встиг роздивитись його або наче його вразило в цьому добродії щось нове: навіть підвівся для цього навмисно з подушки. Справді, в загальному вигляді Петра Петровича вражало щось начебто особливе, завдяки чому назва "жених", так безцеремонно дана йому оце тільки, справді пасувала йому. По-перше, було видно і навіть дуже, що, чекаючи наречену, Петро Петрович поспішив скористатися з кількох днів, проведених у столиці, щоб нарядніше одягтися і причепуритись, що, проте, було річчю зовсім невинною і дозволенною. Навіть власне, може, трохи надмірне самовдоволення від усвідомлення приємної зміни в своїй зовнішності можна було зрозуміти заради такої нагоди, бо ж Петро Петрович стояв на лінії жениха. Весь одяг його був тільки що від кравця, і все було добре, крім хіба що того тільки, що все було занадто нове і занадто виказувало певну мету. Навіть елегантний новісінький круглий капелюх цю мету підкреслював: Петро Петрович якось уже надто шанобливо з ним поводився і надто обережно тримав його в руках. Навіть чудова пара справжніх женевських, бузкового кольору рукавичок свідчила про те ж саме, хоча б тільки тим, що їх не надівали, а тільки носили в руках для параду. В убранні ж Петра Петровича переважали кольори світлі, такі, що молодять. На ньому був гарненький літній піджак ясно— коричневого відтінку, світлі легкі брюки, така ж жилетка, тільки що куплена тонка білизна, батистовий, дуже легкий галстучок з рожевими смужками, і що найкраще: все це навіть личило Петрові Петровичу. Обличчя його, дуже свіже і навіть гарне, і без того здавалося дуже молодим як на сорок п´ять років. Темні бакенбарди, у вигляді двох котлет, приємно прикрашали його, і дуже гарно згущалися коло щойно виголеного до блиску підборіддя. І навіть те, що його волосся, в якому, правда, де— не-де вже проступала сивизна, було розчесане й завите у перукаря, не надавало йому смішного або дурного вигляду, що звичайно буває завжди, коли завивають волосся, бо це неминуче робить мужчину схожим на німця, який іде під вінець. Коли ж і було щось у цій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне, відразливе, то до цього спричинялося вже інше. Роздивившись без церемонії п. Лужина, Раскольников ущипливо посміхнувся, знову опустив голову на подушку і почав, як і перед тим, дивитись на стелю.

Але пан Лужин зкріпився і, здається, вирішив поки що не помічати всіх цих химер.

— Шкодую вельми й вельми, що застаю вас у такому стані,— роблячи над собою зусилля, знову порушив він мовчанку.— Коли б знав про вашу недугу, зайшов би раніше. Та, знаєте, зайнятість!.. Маю я до того ж дуже важливу справу в сенаті, як адвокат. Не кажу вже про ті турботи, про які й ви вгадуєте. Ваших, тобто матусю і сестру, чекаю з години на годину.

Раскольников поворушився і хотів щось сказати, обличчя його відбило деяке хвилювання. Петро Петрович замовк, виждав, але оскільки той нічого не сказав, повів далі:

— ...З години на годину. Підшукав їм на перший час квартиру...

— Де? — слабо вимовив Раскольников.

— Зовсім недалеко звідси, будинок Бакалєєва...

— Це на Вознесенському,— перебив Разуміхін,— там два поверхи під номерами, купець Юшин держить; бував.

— Еге ж, номери...

— Погань страшенна: бруд, сморід та й підозріле місце; історії траплялися; та й чорт зна, хто тільки там не живе!.. Я й сам заходив через скандальний випадок. А втім, дешево.

— Я, звичайно, не міг зібрати стільки відомостей, бо й сам людина нова,— ображено сказав Петро Петрович,— але ж дві вельми й вельми чистенькі кімнатки, а тому що це на дуже короткий строк... Я підшукав уже справжню, тобто майбутню нашу квартиру,— звернувся він до Раскольникова,— і тепер її опоряджають, а поки що і сам тіснюся в номерах, за два кроки звідси, у пані Ліппевехзель; у квартирі одного мого молодого друга, Андрія Семеновича Лебезятникова; він ото ж мені й будинок Бакалєєва порадив...

— Лебезятникова? — повільно перепитав Раскольников, ніби щось пригадуючи.

— Атож, Андрій Семенович Лебезятников, служить у міністерстві. Може, знаєте?

— Та... ні...— відповів Раскольников.

— Даруйте, мені так здалося з вашого запитання. Я був колись опікуном його... дуже мила людина, молодий ще... і додержує... Я ж залюбки зустрічаюся з молоддю, по ній бачиш, що в нас є нового.— Петро Петрович з надією озирнув усіх присутніх.

— Це ж в якому відношенні? — спитав Разуміхін.

— В найсерйознішому, так би мовити, в самій суті справи,— підхопив Петро Петрович, немовби зрадівши запитанню. — Я, бачите, вже десять років не навідувався в Петербург. Всі ці наші новини, реформи, ідеї — все це і нас торкнулося в провінції, але щоб бачити ясніше, і до того ж бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну от, а моя думка така, що найбільше помітиш і дізнаєшся, спостерігаючи молоде покоління наше. І мушу признатись: порадувався...

— Чому саме?

— Запитання вайіе обширне. Можу помилитись, але, здається мені, знаходжу ясніший погляд, більше, так би мовити, критики, більше діловитості...

— Це правда,— процідив Зосимов.

— Брешеш ти, діловитості немає,— вчепився Разуміхін.— Діловитість здобувається важко, і з неба дурно не падає. А ми замалим не двісті років як від усякого діла відучені... щодо ідей, то, може, й бродять,— звернувся він до Петра Петровича,— і бажання добра є, хоч і дитиняче, і чесність навіть знайдеться, незважаючи на те, що тут сила-силенна насунуло шахраїв, а діловитості все-таки немає! Діловитість у чоботях ходить.

— Не погоджуюсь з вами,— з видимою насолодою заперечив Петро Петрович,— звичайно, є захоплення, неправильності, але не слід бути й надто суворим: захоплення свідчать про палке прагнення до дії і ще про те, що обставини несприятливі у нас. Якщо ж зроблено мало, то й часу ж було небагато. Про засоби я вже й не кажу. На мій же особистий погляд, коли хочете, навіть дещо й зроблено: поширено нові, корисні думки, поширено деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романтичних, література набирає більш зрілого відтінку, викорінено й осміяно багато шкідливих упереджень... Одно слово, ми безповоротно одрізали себе від минулого, а це, як на мене, вже дія...

— Розбалакався! Рекомендується,— промовив зненацька Раскольников.

— Що? — спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.

— Це все справедливо,— поспішив докинути Зосимов.

— Правда ж? — повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова.— Згодьтеся самі,— продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: "юначе",— досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім´я науки і економічної правди.

— Загальне місце!

— Ні, не загальне місце! Коли мені, наприклад, досі казали: "возлюби" і я возлюбляв, то що з того виходило? — продовжував Петро Петрович, можливо з надмірною поспішністю, — виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: "Хто два зайці гонить, жодного не догонить". А наука каже: возлюби, в першу чергу, самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід і каптан твій лишиться цілий. Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і виключно за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб догадатись...

— Пробачте, я теж не дуже великорозумний,— різко перебив Разуміхін,— а тому облишмо.