Злодіїв у селі нема - Сторінка 2

На недільний базар із сіл понаїжджали люди. Вони напинали тенти над ятками, ставили столики для лотереї, смажили м'ясо. Як тільки почало смеркатися, вони поснули на майдані. Друзів Дамасо обходило не так пограбування більярдної, як те, що салон зачинено і ніде слухати радіопередачі про чемпіонат з бейсболу.

Так, розмовляючи про бейсбол, усі рушили в кіно.

Йшов фільм із знаменитим Кантифлясом[29]. Дамасо весело сміявся, сидячи в першому ряду гальорки. Докори сумління зовсім його не мучили, він ніби забув про всі свої турботи. Червнева ніч була тепла. Коли змовкав гучномовець і тільки вузенький промінь апарата прорізував темряву літнього кінотеатру, можна було дослухатися до одвічної тиші всесвіту. Над кінотеатром мерехтіло глибоке зоряне небо.

Раптом зображення на екрані зблідло, в глибині партеру почувся галас. В раптовому світлі Дамасо відчув себе викритим і вже був кинувся бігти. Але одразу ж побачив переляканих людей у партері й жандарма, який люто бив мідною пряжкою накрученого на руку ременя якусь людину. То був здоровенний негр. Жінки верещали, але це не могло заглушити лютого реву жандарма, що бив негра: "Злодюга! Злодюга!" Негр звивався між двома рядами стільців, ще два жандарми, нарешті, схопили його за плечі; потім перший, що бив пряжкою, заломив негрові руки назад, зв'язав ременем, і всі троє почали штовхати заарештованого до дверей. Це відбулося так швидко, що Дамасо усвідомив, що сталося, лише коли негр проходив повз нього: сорочка на ньому була подерта, обличчя заюшене кров'ю. Негр, схлипуючи, повторював: "Убивці, убивці". Потім погасло світло, і фільм продовжувався.

Дамасо більше не сміявся. Він бачив тільки уривки якоїсь безладної історії, палив цигарку за цигаркою, аж поки світло не спалахнуло знову. Глядачі перелякано перезиралися, згадуючи все, що сталося.

Гарна картина, — озвався хтось поруч із ним.

Кантифляс був чудовий, — згодився Дамасо.

Людський потік поніс його до дверей.

Було вже десь по одинадцятій, але на вулиці юрмились люди, очікуючи тих, хто був в кіно, щоб дізнатися подробиці арешту.

Тієї ночі Дамасо зайшов до хати так нечутно, що, коли Ана спросоння побачила його, він палив уже другу цигарку, випроставшись на ліжку.

Вечеря на столі, —сказала вона.

Я не голодний, — відповів Дамасо.

Ана зітхнула.

Мені снилося, ніби Нора ліпить ляльок із масла, — бурмотіла вона, напівсонна. Раптом, протерши очі, Ана повернулась до Дамасо, все ще збираючись із думками.

Спіймали чужинця.

Дамасо вдав здивованого.

Хто тобі сказав?

Його схопили в кіно, —мовила Ана. —Туди зараз усі пішли.

Вона переказала йому все, що чула про арешт негра. Дамасо не перебивав її.

Бідний, — зітхнула Ана.

Чому бідний? — збуджено заперечив Дамасо. — Може, ти хотіла, щоб я опинився на його місці?

Вона добре знала його й не суперечила. Прислухалась до його нерівного, важкого дихання, аж поки не заспівали перші півні. Потім він устав, ходив по кімнаті, щось навпомацки робив у передранковій імлі. Вона чула, як Дамасо розгрібав землю під ліжком, потім обережно роздягся. Щось пробудилось в її душі. Ана зрозуміла, що чоловік був у кіно, зрозуміла й те, чому він щойно закопав більярдні кулі під ліжко.

Салон відчинили в понеділок, його одразу ж заповнили збуджені відвідувачі. Більярдний стіл був накритий бузковою тканиною, від чого весь зал набув похоронного вигляду. На стіні висів напис: "Не обслуговується через брак більярдних куль".

Люди заходили, щоб прочитати напис. Дехто побожно перечитував об'яву кілька разів. Дамасо був серед перших відвідувачів. Половина його життя минула на лавах для більярдних глядачів, і, природно, він знову опинився там, тільки-но відчинилися двері салону.

Трохи перехилившись через стойку, він поплескав по плечі хазяїна. Той, сумовито посміхаючись, кивнув головою й зітхнув:

Отаке-то, — й заходився далі обслуговувати відвідувачів. А Дамасо, примостившись на одній з лав біля стойки, дивився на стіл-привид під бузковим сукном.

От дивина, — тільки й мовив він.

Еге ж, — озвався чоловік, який сидів поруч, —так, ніби оце свята неділя.

Коли майже всі відвідувачі пішли обідати, Дамасо кинув монету в автоматичний програвач, вибравши мексиканську народну пісню, яку знав напам'ять. Дон Роке переносив стільці та столики в глиб залу.

Для чого це? — запитав Дамасо.

Щоб грати в карти, — відповів дон Роке. — Треба щось робити, поки привезуть кулі.

Він рухався поволі, ніби заблукав, тримаючи в кожній руці по стільцеві.

Коли їх мають привезти? — поцікавився Дамасо.

Гадаю, через місяць.

До того часу знайдуться старі, — припустив Дамасо.

Дон Роке задоволено оглянув столики.

Не знайдуться, — відповів він, витираючи піт рукавом. — Вони тримають негра без їжі ще з суботи, і він не каже, де вони. — Він пильно подивився на Дамасо крізь запітнілі окуляри. —Я впевнений, що він кинув їх у річку.

Дамасо закусив губу.

А двісті песо?

І тих нема, — сказав дон Роке. — У нього знайшли лише тридцять.

їхні погляди зустрілися. Дамасо не зміг би пояснити свого відчуття, так ніби він і дон Роке — спільники.

Того вечора, перучи білизну, Ана здалеку побачила, як він вертається додому, по-боксерськи підстрибуючи. Слідом за чоловіком вона зайшла до хати.

Все в порядку, — сказав Дамасо. — Старий зовсім змирився, навіть замовив нові більярдні кулі. Головне зараз — перечекати, щоб усі заспокоїлись.

А негр?

Ет, дурне, — відказав Дамасо, здвигнувши плечима. — Якщо у нього не знайдуть більярдних куль, то відпустять.

Після вечері, сидячи на ослінчику біля хвіртки, Ана й Дамасо гомоніли з сусідами, поки не стих гучномовець кінотеатру. Як вкладалися спати, Дамасо збуджено заговорив:

Обміркував я ще одну річ. Будуть у нас грошенята.

Ана зрозуміла, що думку цю він плекав іще з вечора.

Ходитиму по селах, — продовжував Дамасо. — Крастиму кулі в одному залі і продаватиму в іншому. По селах скрізь є більярдні зали.

Доки тобі не заженуть кулю в лоб.

Ет, дурне, — сказав він. — Так буває тільки в кіно. — Він стояв посеред хати, захлинаючись своїми планами. Ана з байдужим виглядом роздягалась. їй було шкода чоловіка.

Куплю собі от стільки одягу, — Дамасо окреслив пальцем у повітрі уявну шафу, — на всю стіну. А крім того, ще й п'ятдесят пар взуття.

Хай тебе бог почує, — мовила Ана.

Дамасо серйозно глянув на неї.

Бачу, тобі наплювати на мої справи.

Мені вони далекі, — одмовила Ана. Погасивши лампу, вона лягла обличчям до стіни і додала не без гіркоти: — Коли тобі буде тридцять років, мені сповниться сорок сім.

Не кажи дурниць.

Він став шукати сірники по кишенях.

Ти більше не пратимеш чуже ганчір'я, — говорив він.

Ана подала йому вогню. Лежачи, Дамасо провадив

далі:

Знаєш, із чого роблять більярдні кулі?

Ана не озивалася.

Із слонової кістки. їх дуже важко дістати. Цілий місяць треба чекати! Здорово, га?

Спи, — урвала його Ана. — Мені вставати о п'ятій.

Дамасо повернувся до свого звичного життя. Вранці

він валявся в ліжку, курив, після обіду чепурився і йшов гуляти.

Увечері в більярдному залі Дамасо слухав репортаж про бейсбол і одразу ж забував про всі тривоги.

У тебе є гроші? — запитав він у дружини в суботу.

Одинадцять песо, — відповіла вона. І зовсім лагідно: — Це гроші за квартиру.

Я пропоную одну справу.

Яку?

Позич мені ці гроші.

Треба заплатити за квартиру.

Потім заплатиш.

Ана заперечливо похитала головою.

Дамасо взяв її за руку, не випускаючи з-за обіднього столу.

Лише щ кілька днів, — просив він, з удаваною ніжністю гладячи їй руку. — Ось продам кулі, буде в нас досить грошей.

Ана не погодилась. Того вечора Дамасо в кіно не знімав руки з її плеча, навіть коли в перерві розмовляв з друзями. Картину він дивився неуважно, уривками, а під кінець фільму зовсім утратив терпіння.

Коли так, доведеться десь красти.

Ана змовчала.

Вдарю по голові першого-ліпшого, — шепотів Дамасо, проштовхуючи її між людей до виходу. — Заберуть тоді в тюрму, як убивцю.

Ана силувано усміхнулась, але була непохитна. Вранці Дамасо одягався удавано швидко, з загрозливим виглядом. Тільки й процідив крізь зуби:

Більше ти мене не побачиш.

Ана стрималась, хоч уся тремтіла.

Дуже налякав, — гукнула вслід.

Цілісінький день він просидів у більярдному залі. Якась компанія грала в карти. З ранку і до обіду ще сходилися люди. Та було ясно, що заклад цей утратив свою привабливість. І лише надвечір, коли почався репортаж, у залі заюрмилися слухачі. Аж ось замкнули й салон, і Дамасо незчувся, як опинився на безлюдному майдані. Він брів по вулиці, рівнобіжній пристані, приваблений здалеку веселою музикою. На другому кінці вулиці була величезна танцювальна площадка, прикрашена вицвілими гірляндами з кольорового паперу. В глибині, на дерев'яному помості, грав оркестр. Дамасо примостився біля стойки. Музика скінчилася, і хлопчик, що грав на тарілках в оркестрі, збирав гроші серед тих, які щойно танцювали. Якась дівчина покинула свого партнера в центрі залу й підійшла до Дамасо.

Як справи, Хорхе Негрете?

Дамасо запросив її сісти біля себе.

Напудрений бармен з гвоздикою за вухом запитав фальцетом:

Що будете пити?

Дівчина питально глянула на Дамасо:

Що будемо пити?

Нічого.

Я заплачу.

Не в тім річ, — сказав Дамасо. — Я голодний.

Шкода, — зітхнув бармен.

Вони пройшли до буфету. Дівчина була тендітна й видавалася зовсім молоденькою. Попоївши, Дамасо пішов слідом за дівчиною до її кімнати, що була десь у закутку подвір'я, коло стайні. На ліжку, сповите в строкате ганчір'я, лежало немовля. Дівчина взяла дерев'яний ящик, обережно переклала туди дитя й поставила ящик на підлогу.

Його з'їдять там пацюки, — сказав Дамасо.

Не з'їдять, — відповіла дівчина. Замість червоної сукні вона вдягла іншу, з глибоким вирізом.

Хто його тато? — поцікавився Дамасо.

їй-богу, не пам'ятаю, — мовила. І вже від дверей: — Я миттю повернуся.

Дамасо почув, як клацнув замок. Лежачи на спині, одягнений, він палив цигарки й незчувся, як заснув. Коли прокинувся, кімната, сповнена звуками музики, видалась більшою. Дівчина роздягалася, стоячи напроти ліжка.

Котра година?

Скоро четверта, — відповів Дамасо. Дівчина лягла, уважно дивлячись на нього; розстібуючи ґудзики, вона відводила очі. Дамасо зрозумів, що вона багато випила. Потягнувся був гасити лампу.

Нехай горить, — сказала вона.