Знахідка у бібліотеці - Сторінка 21

— Флоренс заплакала. — Я повинна була зупинити її! Повинна була! Я мала знати, що це неправда! Я мала сказати... О господи, краще б я сама вмерла була! — Ну ж бо, ну! — Міс Марші погладила її по плечу. — Все гаразд. Ніхто тебе не звинуватить, Флоренс. Ти дуже добре зробила, що мені про це розповіла.

Якийсь час вона ще втішала дівчину, а через п'ять хвилин переповіла все Гарперові. Той був дуже засмучений.

— Розумний гад! — заявив він. — Ну постривай же, попадешся ти мені! Це відкриває справу зовсім з іншого боку.

— Так.

Гарпер подивився скоса на міс Марпл.

— Вас це не дивує? — Я щось таке передбачала.

Старший поліційний офіцер не без цікавості запитав:

— А чому ви вибрали саме цю дівчину? Всі вони були смертельно перелякані, і як на мене, поводились однаковісінько.

— У вас немає досвіду вислуховувати, як брешуть дівчата. А в мене є.

Пригадайте, Флоренс як і решта дивилася вам просто в очі, стояла серйозна і тільки переступала з ноги на ногу? Але ви не бачили, як вона виходила за двері. Я одразу ж здогадалась: дівчина щось приховує. В таких випадках людина вмить розслаблюється. Так завжди робить моя молоденька покоївка Дженет. Вона переконливо доводить, що край пирога обгризли миші, а як тільки вийде за двері, одразу ж видає себе самовдоволеною усмішкою.

— Я вам дуже вдячний, — сказав Гарпер і замислено додав: — Ленвілльська студія, так? Міс Марпл підвелась.

— Боюсь, мені треба поспішати, — відповіла вона. — Рада була допомогти вам.

— Ви назад до готелю? — Так, спаковувати речі. Треба швиденько повертатися до Сент-Мері-Міда. У мене там багато справ.

18 Міс Марпл вийшла на терасу, попростувала доглянутою стежкою в своєму садку за ворота, завернула до вікарія, перетнула садок і, підступивши до вітальні, легенько постукала у віконницю. Вікарій саме готував недільну проповідь. Його молода гарненька дружина втішалася успіхами свого малесенького нащадка, що бавився на килимку біля каміна.

— Можна до вас, Грізельдо? — О прошу, міс Марші! Ви тільки погляньте на Девіда! Він сердиться, що вміє повзати тільки задки. Щоразу поривається вперед, а рачкує задки до коробки з вугіллям! — Він такий славний, Грізельдо! — Правда ж, нівроку? — хвалилася молода мати, намагаючись бути безсторонньою.

— Я не дуже ним клопочуся. Всі книжки кажуть, що дитину якомога довше слід залишати саму.

— Це дуже розумно, люба, — підтвердила міс Марпл. — Гм... Я прийшла спитати, чи ви не збираєте часом на щось гроші? Вікарієва дружина здивовано подивилась на міс Марпл.

— Та зборів ціла купа! — І вона почала перелічувати їх на пальцях.

— Мене влаштує будь-що, — сказала міс Марпл. — Я могла б обійти людей... із записником, якщо ви даєте мені таке повноваження.

— Щось розслідуєте? Розумію... Звичайно ж, я дам вам повноваження. Зберіть пожертвування на добродійні заходи. Гроші дуже потрібні, — розповідала Грізельда, проводжаючи гостю до дверей. — А може, ви скажете мені, що там таке? — уже на прощання спитала вона.

— Потім, люба, — відказала міс Марпл, поспішаючи.

Із записником у руці міс Марпл швидко крокувала за село до перехрестя. Тут вона повернула ліворуч, поминула "Блу Боар" і вийшла до Четсворта, більше відомого як "Новий будинок містера Букера". Завернула у ворота, підійшла до дверей і рішуче постукала. Відчинила молода блондинка на ім'я Діна Лі.

Косметики на ній було менше ніж звичайно, але сама дівчина мала якийсь брудний вигляд. Вона була в сірих штанях і яскраво-зеленому джемпері.

— Доброго ранку! — весело привіталася міс Марпл. — Можна до вас на хвилинку? — Розмовляючи, вона ступила в дім, і Діна, захоплена зненацька, не встигла й отямитись. — Дякую, — мовила міс Марпл, привітно всміхаючись і обережно вмощуючись на старовинний бамбуковий стілець. — Досить тепло як на цю пору року, еге ж? — торохтіла міс Марпл, випромінюючи добродушність.

— Так, справді... — відказала міс Лі. Не знаючи, як бути в такій ситуації, вона розпечатала коробку сигарет і запропонувала гості: — Може, закурите? — Спасибі, я не курю. Я зайшла спитати, чи не змогли б ви щось пожертвувати для нашого добродійного розпродажу наступного тижня? — Для добродійного розпродажу? — повторила Діна Лі так, ніби проказувала іноземні слова.

— У будинку вікарія, — уточнила міс Марпл. — Наступної середи.

— О! — щелепа в міс Лі відвисла. — Боюся, що не зможу...

— Зовсім нічого? Навіть півкрони? — Міс Марпл показала свого записника.

— О... е-е... Ну гаразд. Стільки, мабуть, зможу. — Дівчині полегшало, і вона закопирсалась у сумочці.

Міс Марпл окинула гострим оком кімнату і відразу ж зауважила:

— Я бачу, у вас немає килимка перед каміном. Діна Лі озирнулась, потім втупилася в гостю. Вона не могла помітити, що стара леді дуже уважно її вивчає, та, крім легенького роздратування, це не викликало в дівчини ніяких емоцій. Міс Марпл завважила це й сказала:

— Так воно й небезпечно, скажу вам. Жарини, буває, випадають і псують килимок.

"Дивна стара пліткарка", — подумала Діна, але відказала досить приязно, хоч і непевно:

— Колись він тут був. Але я не знаю, де він дівся.

— Певне, такий пухнастий, вовняний? — поцікавилася міс Марпл.

— З овечої шкури, — аж сама дивуючись, пояснила Діна. "От стара шкапа!" Вона дістала півкрони: — Ось, візьміть.

— О, спасибі, люба! — Міс Марпл узяла гроші й розгорнула записника. — Е-е...

як мені записати ваше прізвище? Погляд у Діни відразу став важкий, зневажливий. "Ти ба, носата стара видра! — подумала вона. — То ось чого ти прийшла, шукаєш, де пахне скандалом!" І дівчина чітко, вочевидь задоволене відповіла:

— Міс Діна Лі.

Міс Марпл спокійно глянула на неї і сказала:

— Цей котедж належить містерові Безілу Блейку, так? — Так, а я — міс Діна Лі! — Голос її пролунав задирливо, голова відкинулася назад, блакитні очі спалахнули.

Міс Марпл подивилася на неї ще спокійніше й промовила:

— Дозвольте дати пораду, хай навіть вона здається вам зухвалою.

— Вона вже здається мені зухвалою. Краще нічого не кажіть.

— І все ж таки, — мовила міс Марпл, — я скажу. Хочу порадити вам, і то неодмінно: перестаньте називати себе в селі своїм дівочим прізвищем.

Діна вирячила на неї очі й спитала:

— Що... що ви маєте на увазі? — Дуже скоро, — щиро мовила міс Марпл, — вам, певне, знадобиться людське співчуття і добра воля. Вашому чоловікові теж. У старомодній провінції упереджено дивляться на людей, які живуть разом неодружені. Вас обох, либонь, тішить удавати з себе таку парочку й відштовхувати людей, отих "старих зануд", як ви їх називаєте. Але й від старих зануд буває користь.

— Звідки ви знаєте, що ми одружені? — спитала Діна.

— О люба моя! — ухильно відказала міс Марпл і всміхнулася.

— І все ж таки, — наполягала Діна, — як ви дізнались? Ви що... були в Сомерсет-Хаусі? — У Сомерсет-Хаусі? О ні! Про це не важко було здогадатися. В селі, знаєте, чутки розходяться дуже швидко. Скажімо, про ваші сварки... У молодят таке трапляється частенько. А от коли люди живуть разом неодружені, цього не буває.

Коли шлюб незаконний, люди куди обережніші. Їм треба враховувати одне одного і взагалі краще не сваритися. Одружені, я помітила, дістають насолоду від сімейних баталій і, е-е... взаємовигідного примирення. — Вона замовкла, лагідно кліпаючи очима.

— Ну, я... — Діна загнулась і засміялась. Потім сіла й закурила. — Ви просто чудо! — сказала вона. — Але чому ви хочете, щоб ми чесно призналися, хто ми насправді? Міс Марпл спохмуріла й промовила:

— Бо вашого чоловіка щохвилини можуть заарештувати за вбивство.

19 Якусь мить Діна вражено дивилася на міс Марпл, потім недовірливо спитала:

— Безіла? За вбивство? Ви жартуєте? — Анітрохи. Ви хіба не читали в газетах? Діна перевела дух.

— Ви маєте на увазі ту дівчину з готелю "Меджестік"? Ви хочете сказати, що Безіла підозрюють у вбивстві? — Так.

— Але ж це дурниця! Знадвору долинуло гудіння автомобіля, грюкнули ворота. Безіл Блейк розчахнув двері й переступив поріг, тримаючи в руках пляшки.

— Джин і вермут. Ти... — почав він і затнувся, перевівши погляд на сувору, випростану гостю. Задихаючись, Діна заголосила:

— Вона, мабуть, збожеволіла! Каже, що тебе заарештують за вбивство Рубі Кіні.

— О господи! — вихопилось у Безіла Блейка. Пляшки попадали у нього з рук на канапу. Похитуючись, він дістався до крісла і впав у нього. Затуливши обличчя долонями, чоловік усе проказував: — О господи! О господи! Діна кинулася до нього, вхопила його за плечі:

— Безіле, подивись на мене! Це неправда! Я знаю, це неправда! Я не вірю! Він обійняв її і промовив:

— Господь з тобою, мила! — То чому ж вони кажуть... Ти ж її навіть не знав, правда? — Чого ж, він її знав, — озвалася міс Марпл.

— Заткни рога, стара відьмо! — люто кинув Безіл. — Послухай, Діно, люба моя. Я її майже не знав! Випадково зустрівся з нею раз чи два в готелі "Меджесгік".

Оце й усе — їй-Богу, це все! — Нічого не розумію, — спантеличено промовила Діна. — Чому ж тоді тебе мають підозрювати? Безіл застогнав. Він затулив долонями обличчя й сидів, похитуючись уперед і назад.

— Що ви зробили з килимком? — спитала міс Марпл.

— Викинув його на смітник, — машинально відказав Блейк.

Міс Марпл гірко прицмокнула язиком.

— Ви вчинили безглуздо, дуже безглуздо. Добрі підстилки на смітник не викидають. У ній, певне, заплуталися блищики з її сукні? — Так, я не міг їх повибирати.

— Що ти кажеш? — закричала Діна.

— Спитай її. Вона, здається, знає все.

— Коли хочете, я можу розповісти, як усе було, — промовила міс Марпл. — Містере Блейк, поправите мене, якщо я казатиму не те. Думаю, після гострої сварки з дружиною на вечірці та чималої дози... спиртного, ви приїхали сюди. Я не знаю, о котрій це було.

— Близько другої ночі, — сумно мовив Безіл Блейк. — Я хотів був податися до міста, та, коли виїхав на околицю, передумав. Гадав, що Діна поїде туди вслід за мною. І повернув сюди. У будинку було темно. Я ввійшов, ввімкнув світло й побачив... я побачив... — Йому перехопило в горлі, і він замовк.

Міс Марпл почала розповідати далі:

— Ви побачили, що на підстилці перед каміном лежить дівчина. Дівчина в білій вечірній сукні, задушена. Не знаю, чи ви впізнали її тоді...

Безіл Блейк похитав головою:

— Я не міг на неї дивитись. Я тільки помітив її синє, опухле обличчя.