Знак чотирьох - Сторінка 15

Ми залишили позаду Пул, проминули Вест-Індійські доки, обігнули довгу Дептфордську косу і Собачий острів. Темна пляма попереду знов почала набувати витончених обрисів "Аврори". Джонс увімкнув прожектор, і ми виразно побачили на її палубі людей. Один чоловік на кормі стояв на колінах, нахилившися до якогось чорного предмета. Біля нього лежала якась темна купа, схожа на ньюфаундлендського собаку. Хлопець тримав румпель; червоне полум’я кочегарки осявало старшого Сміта, голого до пояса, що механічно підкидав у топку вугілля. Вони не одразу зрозуміли, що ми наздоганяємо їх, але, побачивши, що ми йдемо просто за ними, повторюючи всі їхні повороти, відкинули всілякі сумніви. Біля Ґринвіча нас розділяло десь із триста ярдів. Біля Блеквела відстань скоротилася до двох із половиною сотень ярдів. За час своєї військової кар’єри я пережив чимало гонитв у багатьох країнах, але жодного разу не відчував такого запалу й хвилювання, як у цій шаленій гонитві на Темзі. Ярд за ярдом ми наближалися до них. У нічній тиші ми чули стукіт та пихкотіння їхньої машини. Чоловік на кормі й досі стояв навколішки, нахилившись над якоюсь річчю; руки його без упину ворушилися, голова щохвилини підводилася, щоб зміряти відстань між нашими суднами. Ми підпливали все ближче й ближче. "Зупиніться!" — заволав Джонс. Нас розділяли десь із чотири корпуси; обидва катери летіли, мов на крилах. Ця ділянка річки була безлюдною; з одного боку пролягала долина Баркінґ-Левел, з іншого — похмурі Пламстедські болота. Почувши наш крик, чоловік на кормі підскочив, замахав над головою кулаками й почав лаяти нас хрипким, грубим голосом. То був дужий велетень; він стояв на палубі, розставивши ноги, і я побачив, що замість правої ноги у нього дерев’янка. Почувши його різкий, хрипкий крик, темна купа на палубі заворушилася й перетворилася на чорного чоловічка — таких маленьких людей я ще не бачив — із великою потворною головою та копицею скуйовдженого волосся. Холмс витяг револьвер; я теж ухопився за свій, коли побачив це дике, бридке чудовисько. Воно було загорнуте в якусь темну ряднину; відкритим залишалося тільки обличчя, що може примаритись хіба в страшному сні. Ніколи ще я не бачив обличчя, позначеного такою злобою. Його очиці блищали й горіли лиховісним вогнем, а товсті губи вигиналися в жорстокій посмішці, оголивши зуби, що клацали із звірячою люттю.

— Коли він підніме руку, стріляйте, — спокійно промовив Холмс.

"Аврора" була вже на відстані простягнутої руки. Я добре бачив їх обох — високого білого чоловіка, що стояв, розставивши ноги, й сипав прокльонами, і страшного карлика з огидним обличчям та міцними жовтими зубами, які блищали в світлі нашого ліхтаря.

Добре, що ми встигли підійти так близько. Хоч як пильно ми дивилися на нього, він швидко витяг зі своєї ряднини дерев’яну трубочку завдовжки з шкільну лінійку й притулив її до уст. Наші револьвери гримнули водночас. Карлик обернувся, розкинув руки і, захлинаючись кашлем, упав у воду. На мить у спінених хвилях я побачив його сповнені ненависті очі. Тієї самої миті чоловік на дерев’янці щосили наляг на стерно і "Аврора" повернула просто до південного берега; ми вистрелили, але кулі пролетіли за кілька футів од катера. Ми теж повернули, але пізно; "Аврора" вже підходила до берега. То була дика, безлюдна місцина; місяць мертвотним світлом осявав широку болотисту долину з калюжами стоячої води та острівцями гнилої трави. Катер, глухо вдарившись об берег, міцно застряг у мулі; ніс його задерся вгору, а корма занурилась у воду. Втікач вискочив на берег, і його дерев’янка одразу загрузла аж по пах у болоті. Він силкувався виборсатись, але марно — більше не зміг зробити жодного кроку ні вперед, ні назад. У безсилій злобі він завив і люто затупцяв другою ногою по болоті, але дерев’янка далі вгрузала в трясовину. Коли наш катер підійшов до нього, він уже так міцно став на якір, що ми змогли його витягти, лише обв’язавши йому плечі мотузком; ми довго тягли його, наче велику хижу рибину. Обидва Сміти, батько й син, понуро сиділи в "Аврорі", але потім, за нашим наказом, покірно перейшли до нас. Визволивши "Аврору", ми міцно прив’язали її до своєї корми. На палубі катера стояла залізна скринька індійської роботи. У ній, поза всяким сумнівом, лежали закляті скарби родини Шолто. Ключа не було, і ми обережно віднесли її, хоч вона була досить важкою, до нашої маленької каюти. Ми поволі поверталися назад і освітлювали прожектором і річку, й береги, але ніде не знайшли навіть сліду карлика-остров’янина. Десь у мулі, на дні Темзи, до кінця світу лежатимуть кістки цього дивного гостя наших берегів.

— Погляньте-но, — мовив Холмс, показуючи на дерев’яні двері. — Він усе-таки вистрелив першим.

Справді, в дереві, якраз проти того місця, де ми стояли, стирчав один з тих смертельних шпичаків, які ми вже добре знали. Він, напевно, пролетів між нами тієї самої миті, коли ми вистрелили. Холмс усміхнувсь і безтурботно знизав плечима; але я аж затремтів, коли уявив собі, яка страшна смерть чатувала на нас цієї ночі.

11. Великі скарби Аґри

Наш полонений сидів у каюті навпроти залізної скриньки, якою він так прагнув заволодіти й заради якої стільки зробив. То був засмаглий чоловік із зухвалими очима й немовби вирізьбленим із червоного дерева обличчям, помережаним сіткою великих і малих зморщок, які свідчили про його нелегке життя просто неба. Його густо заросле підборіддя випиналося вперед, як у впертої, незгідливої людини. Років він мав десь із п’ятдесят; кучеряве чорне волосся вже помітно взялося сивиною. Лице його, коли він сидів спокійно, здавалося навіть приємним, але варто було йому розлютитись, як ми це щойно бачили, — і воно ставало жорстоким, похмурим через насуплені брови й гостре підборіддя. Він сидів нерухомо, поклавши руки в наручниках на коліна й схиливши голову на груди; часом він позирав пильними, блискучими очима на скриньку, що була причиною всіх лихих його пригод. Мені здалося, що в цьому суворому, холодному обличчі було більше суму, аніж злоби. Один раз він звів очі вгору, і я ніби побачив у них посмішку.

— Чуєте, Джонатане Смоле, — сказав Холмс, запаливши сигару, — мені шкода, що все це так обернулося.

— Мені теж, сер, — щиро обізвався він. — Але я певен, що на шибеницю не піду. Я на Біблії ладен заприсягтися, що не здіймав руки на містера Шолто. Це малий Тонґа, оте бісеня, стрелив у нього своїм клятим шпичаком. Я тут не винен, сер. Мені шкода того Шолто, наче рідного брата. Я добряче відлупцював Тонґу вільним кінцем мотузка, та вже було запізно.

— Беріть сигару, — мовив Холмс, — і ковтніть із моєї фляги: ви зовсім змокли. Але як ви могли сподіватися, що такий маленький, немічний чоловічок упорається з містером Шолто та ще й триматиме його, поки ви лізтимете нагору?

— Та ви, здається, знаєте все, ніби самі були там, сер. Правду кажучи, я сподівався, що в кімнаті нікого не буде. Я добре знаю їхні звички: тієї години містер Шолто звичайно йшов вечеряти. Я тепер нічого не таїтиму. Найкращий захист для мене — говорити правду. Якби то був старий майор, я спокійно пішов би за нього на шибеницю. Заколоти його — для мене все одно, що викурити оцю сигару. Але така вже моя клята доля, що я піду на каторгу через молодого Шолто, з яким ми навіть не посварилися.

— Ви в руках містера Етелні Джонса із Скотленд-Ярду, — перервав його Холмс. — Він обіцяв привезти вас до мене, і я хочу, щоб там ви розповіли мені всю правду. Ви повинні говорити все, як було, і тоді, сподіваюся, я зумію допомогти вам. Гадаю, я зможу довести, що ця отрута діє так швидко, що містер Шолто, коли ви з’явилися в кімнаті, був уже мертвий.

— Так воно й було, сер. Коли я проліз у вікно і вздрів його вишкірену пику, мене мало грець не побив. Я ладен був задавити Тонґу, але він утік на горище, забув там свій кийок і загубив оті кляті шпичаки, як потім сказав мені; вони, мабуть, і навели вас на слід, хоча я досі не доберу, як вам це вдалося. Я не маю злоби на вас, — він гірко всміхнувся. — Я лише помітив одну дивну річ. Той, хто має законне право на півмільйона фунтів, мусив першу половину життя будувати моли на Андаманських островах, а другу проведе в копальнях Дартмуру. В недобру днину зустрів я купця Ахмета й довідався про скарби Аґри, які всім своїм господарям приносили тільки лихо. Ахмета вбили через них, майор Шолто все життя трусився й каявся, а я піду на довічну каторгу.

Тієї миті до каюти просунув своє широке обличчя й могутні плечі Етелні Джонс.

— Справжнісінька сімейна прогулянка, — зауважив він. — Дозвольте-но ковтнути з вашої фляги, Холмсе. Що ж, гадаю, нам зостається лише привітати один одного. Шкода, що другого не пощастило взяти живим, але вибору тут не було. А вам слід признатися, Холмсе, що ви надто вже ризикували. Бо що, якби ми не наздогнали їх?

— Усе добре, що на добре виходить, — відказав Холмс. — Але я справді не думав, що "Аврора" — таке швидке судно.

— Сміт каже, що це один з найшвидших катерів на Темзі; якби він мав ще одного кочегара, ми нізащо б не наздогнали його. Він присягається, що нічого не знав про пригоду в Норвуді.

— Нічогісінько! — вигукнув наш полонений. — Ані слова! Я вибрав цей катер, бо чув про його швидкість. Ми нічого не сказали Смітові, але добре заплатили й пообіцяли заплатити ще більше на "Есмеральді", що вирушає з Ґрейвсенда до Бразилії.

— Ну, якщо Сміт не скоїв нічого лихого, то й ми не завдамо йому лиха. Ми швидко ловимо кого треба, але не квапимось із звинуваченням!

Було смішно дивитися на Джонса, переповненого пихою, — авжеж, зловити таку пташку! Легенька посмішка, що грала на обличчі Шерлока Холмса, свідчила про те, що його теж потішила хвальковитість детектива.

— Скоро ми будемо біля Воксхолського мосту, — мовив до мене Джонс. — Там ми висадимо вас, докторе Ватсоне, разом із скринькою. Навряд чи треба розтлумачувати вам, що я беру на себе дуже сувору відповідальність. Це — найнедозволеніша річ, але обіцянка є обіцянка. Проте я мушу відрядити з вами полісмена, оскільки ви везтимете такі коштовні речі. Ви, звичайно, наймете кеб?

— Так, найму.

— Шкода, що нема ключа, а то ми оглянули б їх уже тут. Вам доведеться зламати замок.