Знедолені - Сторінка 116

Що ж це таке?

Він підвів погляд.

Перед ним стояв якийсь чоловік.

Той чоловік був у блузі й босий. Черевики він тримав у руці — певне, роззувся, щоб нечутно підійти до Жана Вальжана.

Хоч якою несподіваною була зустріч, Жан Вальжан із першого ж погляду впізнав чоловіка в блузі. Перед ним стояв Тенардьє.

Жан Вальжан звик до несподіванок; навіть захоплений зненацька, він миттю опанував себе. До того ж він був у такому розпачі, що й сам Тенардьє не міг згустити морок його безнадії.

Якусь хвилину обидва вичікували.

Тенардьє приставив долоню дашком до лоба і примружив очі, намагаючись краще розгледіти незнайомця. Та це йому не вдалося. Жан Вальжан сидів спиною до світла і був так заляпаний нечистотами та забризканий кров’ю, що навіть серед білого дня навряд чи хто зміг би впізнати його. Тенардьє ж, навпаки, стояв обличчям до світла. Це надавало Жанові Вальжану деяку перевагу в тому таємничому двобої, який мав відбутися між цими двома людьми.

Тенардьє виходив на двобій із відкритим обличчям, а Жан Вальжан наче в масці.

Жан Вальжан відразу зрозумів, що Тенардьє його не впізнав.

— Як ти думаєш звідси вибратися? — першим озвався Тенардьє.

Жан Вальжан нічого не відповів.

— Відмичка тут не допоможе. А вийти тобі треба.

— Авжеж, треба, — погодився Жан Вальжан.

— Так от: половину здобичі — мені.

— Що ти хочеш сказати?

— Ти вбив людину. Діло твоє. Але ключ у мене. — Тенардьє вказав пальцем на Маріуса й провадив: — Я тебе не знаю, але хочу допомогти тобі. Ти, я бачу, свій хлопець.

Жан Вальжан почав розуміти. Тенардьє прийняв його за вбивцю.

— Послухай, приятелю, — знову заговорив Тенардьє. — Ти ж не для розваги порішив цього молодика. Віддай мені половину здобичі. А я відчиню тобі двері.

І, наполовину витягши з-під блузи важкого ключа, додав:

— Хочеш глянути, який він — ключ від волі? На, подивись.

Тенардьє сунув руку в простору кишеню, пришиту під блузою, дістав звідти мотузку й простяг Жанові Вальжану.

— Бери, — сказав він. — Ось тобі ще мотузка, на додачу.

— Навіщо мені мотузка?

— Ну, а камінь знайдеш надворі. Там ціла купа щебеню.

— Навіщо мені камінь?

— Ото йолоп! Якщо ти кинеш труп у річку без каменя, він плаватиме на воді.

Жан Вальжан чисто машинальним рухом узяв мотузку.

Тенардьє клацнув пальцями, начебто його вразила несподівана думка:

— До речі, приятелю, як ти вибрався з трясовини? Я туди не зважився полізти. Пхе! Ну й смердить від тебе!

Помовчавши, він провадив:

— Ти не відповідаєш — що ж, діло твоє. Мені байдуже. Хоч я не знаю, як тебе звати, я зразу бачу, що ти за один. Ти пристукнув хлопця і хочеш спекатися тіла. Тобі треба вибратися до річки, яка все ховає. Я виручу тебе з халепи. Чом би не допомогти добрій людині в скруті?

Чим більше базікав Тенардьє, тим упертіше мовчав Жан Вальжан. Тенардьє труснув його за плече.

— То як, домовились? Ти мені гроші, я тобі — ключ.

Вигляд у Тенардьє був дикий, відлюдькуватий, недовірливий, погрозливий, і разом з тим він поводився по-приятельському.

Правда, в його поведінці відчувалося щось дивне: говорив він тихо, раз у раз прикладав до губів пальця й шепотів: "Тс-с!" Важко було вгадати, в чому тут причина. Жан Вальжан подумав, що, може, неподалік у якомусь закутні ховаються інші бандити, і Тенардьє не хоче ділити з ними здобич.

— Кінчаймо, — сказав Тенардьє. — Скільки ти нашкріб у цього розтелепи в кишенях?

Жан Вальжан став нишпорити у власних кишенях. Але вчора він був у такому пригніченому настрої, що, перевдягаючись у мундир національного гвардійця, забув узяти гаман. Отож тільки в жилетній кишені йому пощастило знайти такий-сякий дріб’язок: один луїдор, дві п’ятифранкові монети й кілька мідяків по два су.

Тенардьє закопилив губу, промовисто покрутивши головою.

— Та ти ж пристукнув його за марничку, — сказав він.

І безцеремонно заходився обшукувати кишені Жана Вальжана та Маріусові. Жан Вальжан не перешкоджав йому, дбаючи тільки про те, щоб його обличчя залишалося в тіні. Обмацуючи Маріусову одіж, Тенардьє зі спритністю фокусника непомітно відірвав від його сюртука клапоть і сховав у себе під блузою, певне, сподіваючись, що цей шматочок матерії згодом допоможе йому впізнати вбитого й вистежити вбивцю. Одначе, крім уже викладених Жаном Вальжаном тридцяти франків, він не знайшов нічого.

— Що правда, то правда, — сказав Тенардьє. — Більш у вас обох нічого нема.

І, забувши, що вимагав "половину", забрав усі гроші собі.

— Порішив хлопця за такий дріб’язок! — пробурчав він.

Потім дістав із-під блузи ключ.

— А зараз, приятелю, йди собі. Тут, як на ярмарку, платять на виході. Заплатив — забирайся геть!

І він засміявся.

Тенардьє допоміг Жанові Вальжану завдати Маріуса на плечі й навшпиньки рушив до ґрат, подавши тому знак іти слідом. Він визирнув назовні, притулив пальця до губів і якийсь час ніби дослухався. Потім устромив ключ у шпарку. Язичок замка ковзнув убік, і двері відчинилися, навіть не скрипнувши. Очевидно, завіси були дбайливо змащені — певне, клоака правила за притулок для цілої банди злочинців.

Тенардьє прочинив дверці саме настільки, щоб пропустити Жана Вальжана, знову їх зачинив, двічі обернув у замку ключ і нечутно пірнув у темряву.

7. Чоловік, що добре на цьому знається, приймає Маріуса за мертвого

Жан Вальжан опустив Маріуса на берег.

Вони були на волі!

Сморід, темрява, жах лишилися позаду. Жан Вальжан глибоко вдихав запашне, живлюще повітря. Навкруги стояла чудова тиша безхмарного ясного вечора. Сутеніло. Надходила ніч — подруга всім, хто прагне сховатися під її чорним плащем. Небо дихало спокоєм, лагідно плюскотіла річка. В гіллі в’язів на Єлисейських Полях перегукувались у гніздах пташки, бажаючи одна одній доброї ночі. В голубому небі уже блимали іскорки перших зірок.

Стояла та непевна година, яку не можна назвати ні днем, ні ніччю. Було досить темно, щоб загубитись на відстані, і досить ясно, щоб бачити одне одного зблизька.

Жан Вальжан у якомусь молитовному екстазі споглядав неозору мерехтливу імлу в себе над головою. Потім, немов почуття обов’язку пробудило його з мрійливої задуми, він нахилився над Маріусом, зачерпнув долонею води і бризнув юнакові на обличчя. Маріусові повіки не розплющились, але напіврозтулений рот іще дихав.

Жан Вальжан знову хотів зачерпнути води, коли раптом відчув невиразну тривогу — так буває, коли хтось стоїть у нас за спиною.

Він обернувся.

За кілька кроків від схиленого над Маріусом Жана Вальжана стояв високий чоловік у довгому рединготі. Руки його були схрещені на грудях, і права стискала кий зі свинцевою головкою.

У сутінках той чоловік здавався привидом.

Жан Вальжан упізнав Жавера.

Читач, звичайно, вже здогадався, що Тенардьє переслідував не хто інший, як Жавер. Несподівано вийшовши живим із барикади, Жавер відразу попрямував до префектури, доповів префектові про все бачене й негайно приступив до виконання своїх обов’язків, куди входило, як ми пам’ятаємо, спостереження за правим берегом Сени поблизу Єлисейських Полів — від недавнього часу та місцевість привернула до себе увагу поліції. Там Жавер помітив Тенардьє й пішов за ним. Решту ми знаємо. Очевидно також, що готовність, із якою Тенардьє відчинив перед Жаном Вальжаном двері, була хитрістю з його боку. Тенардьє відчував, що Жавер чатує десь поблизу; треба було кинути цьому гончакові кістку. Вбивця — яка знахідка! Випустивши з клоаки Жана Вальжана, Тенардьє відвертав Жаверову увагу на небезпечнішого звіра, а сам за допомогою цього маневру сподівався вислизнути з лабет поліції з тридцятьма дармовими франками на додачу.

Жан Вальжан потрапив із вогню та в полум’я.

Перенести дві такі зустрічі одну за одною, після Тенардьє наскочити на Жавера — то був тяжкий удар.

Жавер не впізнав Жана Вальжана: адже той, як ми згадували, став несхожий на себе. Невловним рухом зручніше перехопивши палицю, він запитав уривчасто і спокійно:

— Хто ви такий?

— Я.

— Хто це ви?

— Жан Вальжан.

Жавер схопив кийка в зуби, поклав свої дужі руки на плечі Жана Вальжана, стиснувши їх, мов лещатами, пильно придивився і впізнав його. Погляд Жавера був страшний.

Жан Вальжан наче й не відчув Жаверової хватки; так лев не звернув би уваги на пазурі рисі.

– Інспекторе Жавер, — сказав він, — я у вашій владі. Зрештою, я дав вам сьогодні свою адресу не для того, щоб ховатися від вас. Прошу тільки про одне…

Жавер, здавалося, не чув його слів. Він уп’явся в нього пронизливим поглядом і закопилив губи — ознака лютої замисленості. Нарешті він випустив Жана Вальжана, випростався, знову взяв кийок у руки і, наче в забутті, радше пробурмотів, ніж промовив:

— Що ви тут робите? Хто цей чоловік?

Він і далі звертався до Жана Вальжана на "ви".

— Якраз про нього я й хотів поговорити з вами, — сказав Жан Вальжан. — Розпоряджайтеся мною, як хочете, але спершу допоможіть мені доставити його додому. Тільки про це я й прошу вас.

Жаверове обличчя скривилося, як було завжди, коли від нього чекали якоїсь поступки. Одначе він не сказав "ні".

Він дістав із кишені хусточку, намочив її в річці й витер закривавлений лоб пораненого.

— Він був на барикаді, — сказав Жавер півголосом, ніби говорячи сам до себе. — Його там називали Маріусом.

Навіть за кілька хвилин до смерті цей першокласний шпиг усе оглянув, усе підслухав, усе почув і все запам’ятав; уже стоячи однією ногою в могилі, він здійснював спостереження.

Жавер схопив Маріуса за руку, шукаючи пульс.

— Він поранений, — сказав Жан Вальжан.

— Він мертвий, — не погодився з ним Жавер.

Жан Вальжан заперечив:

— Ні, ще живий.

— То ви принесли його сюди з барикади? — запитав Жавер.

Либонь, він був аж надто стурбований, бо не став допитувати Жана Вальжана про підозрілу втечу крізь підземелля клоаки і навіть не зауважив, що той промовчав у відповідь на його запитання.

Жан Вальжан думав тільки про своє. Він провадив:

— Він мешкає в Маре, на вулиці Сестер Голгофи, у свого діда…

Жан Вальжан понишпорив у кишенях Маріусового сурдута, дістав записник, розкрив його на першій сторінці й подав Жаверові.

З вечірнього неба ще струменіло досить світла, крім того, Жаверові очі бачили в темряві, як очі сови. Він розібрав нашкрябані Маріусом рядки й пробурчав:

— Жільнорман, вулиця Сестер Голгофи, номер шість…

Потім крикнув:

— Візник!

Читач пам’ятає, що вгорі стояв напоготові фіакр.

Через хвилину екіпаж з’їхав по спуску до водопою, Маріуса поклали на заднє сидіння, а Жавер із Жаном Вальжаном умостилися на передньому.

Дверцята зачинились, і фіакр швидко покотив по набережній.

Звернувши з набережної, поїхали вулицями.