Знедолені - Сторінка 128

Вони їздили у Вернон. Маріус возив Козетту на могилу свого батька.

Потроху Маріус відвертав Козеттині думки від Жана Вальжана. І Козетта не опиралася.

Зрештою, так звана невдячність дітей не завжди заслуговує суворого осуду. Це невдячність самої природи. Природа ділить живі істоти на тих, хто приходить, і тих, хто відходить. Молодість поспішає до радості, до світла й кохання. Старість іде до могили. Вони не гублять одне одного з виду, але їхні обійми вже розімкнулися. Молоді переймаються байдужістю життя, старі — байдужістю смерті. Не звинувачуймо ж бідолашних дітей.

2. Останні спалахи світильника, в якому вичерпалась олія

Одного дня Жан Вальжан спустився сходами, ступив кілька кроків по вулиці, потім посидів на тій самій тумбі, де побачив його Гаврош у ніч з 5 на 6 червня, і знову піднявся до себе. То було останнє коливання маятника. Назавтра він не підвівся з ліжка.

Воротарка, що готувала йому скромний сніданок — трохи капусти або кілька картоплин, помащених салом, — заглянула в череп’яну миску й вигукнула:

— Таж ви не їли вчора, бідолашний чоловіче!

— Зате гляньте на глек для води. Він порожній.

— Якщо вам хочеться пити й не хочеться їсти, у вас гарячка. Навіть не торкнулись моєї страви — а я ж так старалася!

Жан Вальжан узяв стареньку за руку.

— Я неодмінно попробую, — пообіцяв він.

Крім цієї доброї жінки, Жан Вальжан не бачив жодної живої душі. Є в Парижі вулиці, де ніхто не проходить, і будинки, в яких ніхто не буває. Жан Вальжан якраз і жив на такій вулиці й у такому домі.

Минув тиждень, а Жан Вальжан усе не підводився з ліжка.

Якось воротарка побачила в кінці вулиці лікаря, що обслуговував мешканців кварталу, й попросила його піднятись до хворого.

Лікар навідав Жана Вальжана й поговорив із ним.

— Ну що, докторе? — спитала воротарка, коли він спустився.

— Вашому хворому дуже погано.

— А що з ним таке?

— Усе й нічого. Він, здається, втратив дорогу істоту. Від цього помирають.

— Ви ще прийдете, докторе?

— Прийду. Але треба, щоб до нього прийшов хтось

інший.

Якось увечері Жан Вальжан відчув, що йому важко підвестись на лікті; він помацав собі зап’ясток і не знайшов пульсу; дихання було нерівне, уривчасте; він почував себе зовсім кволим. Чимось дуже стривожений, він через силу спустив ноги з ліжка й натягнув на себе свою стару одежу робітника. Не виходячи більше з дому, він віддавав перевагу їй. Одягаючись, він мусив кілька разів перепочивати; тільки просунути руки в рукави куртки коштувало йому таких зусиль, що на чолі виступив піт.

Відколи Жан Вальжан залишився сам, він поставив своє ліжко в передпокої, щоб якомога менше бувати у спорожнілих кімнатах.

Він відкрив валізку й дістав дитяче вбрання Козетти.

Він розклав його на ліжку.

Єпископові свічники досі стояли на каміні. Жан Вальжан узяв у шухляді дві воскові свічки, поставив їх у свічники й запалив, хоч було ще видно. Запалені серед білого дня свічки горять звичайно в домах, де є покійник.

Кожен крок, яким Жан Вальжан ступав по кімнаті, виснажував його, і він змушений був сідати й перепочивати. То була не просто втома від затрати сил, які потім поновлюються; то були останні можливі для нього рухи; то згасало його життя, вичерпуючись у тяжких передсмертних зусиллях.

Він важко опустився на стілець перед дзеркалом, таким фатальним для нього і таким рятівним для Маріуса дзеркалом, у якому він прочитав перекинутий відбиток листа на Козеттиному бюварі. Жан Вальжан побачив себе в дзеркалі й не впізнав. Він виглядав на вісімдесят років; перед одруженням Козетти йому давали п’ятдесят; за один рік він постарів на тридцять. Зморшки на його чолі вже не були ознакою старості, а здавалися таємничою печаттю смерті. Щоки запали, обличчя прибрало землистого кольору; кутики рота опустилися, очі дивилися в порожнечу з німим докором.

Він був у тому стані, коли скорбота вже не шукає виходу, а застигає в душі твердим згустком розпачу.

Настала ніч. Через силу він пересунув до каміна стіл і старе крісло. Поставив на стіл чорнильницю, поклав перо й папір.

І тут він зомлів. Коли опритомнів, йому захотілося пити. Не маючи сили підняти глечик, він нахилив його до рота й відпив ковток.

Потім обернувся до ліжка і втупив погляд у чорне платтячко, у всі свої неоціненні скарби. Час наче зупинився для нього.

Аж раптом він здригнувся, відчувши холод; тоді сперся ліктями на стіл і взявся за перо.

Тремтячою рукою Жан Вальжан вивів кілька рядків. Ось вони:

"Козетто! Благословляю тебе. Я все тобі поясню. Твій чоловік учинив слушно, коли дав мені зрозуміти, що я повинен піти з вашого життя; правда, він трохи помилився у своїх припущеннях, та однаково він мав рацію. Він чудова людина. Люби його міцно й після моєї смерті. Пане Понмерсі! Любіть завжди моє кохане дитя! Козетто! Тут знайдуть цього листа, й ось що я хочу тобі сказати: якщо в мене стане сили пригадати всі розрахунки, ти зрозумієш, що ті гроші справді твої. Ось у чім справа: білий гагат привозять із Норвегії, чорний — з Англії, чорний стеклярус — із Німеччини. Гагат цінніший і дорожчий. Але у Франції можна успішно виготовляти штучний гагат, як і в Німеччині. Для цього потрібне невелике ковадло, у два квадратні дюйми, і спиртівка, щоб плавити віск. Колись віск виготовляли зі смоли та сажі, й він коштував чотири франки за фунт. Я став виготовляти його з камеді й скипидару. Так він виходить багато кращий і обходиться лише в тридцять су…"

Тут перо випало у нього з рук, і розпачливе ридання вихопилося з самої глибини душі. Бідолаха обхопив голову руками й замислився.

"О, горе мені! — вигукнув він подумки (то був жалібний зойк, почутий лише Богом). — Усьому кінець. Я не побачу її більше. Це була усмішка, яка на мить осяяла моє життя. Я провалюсь у вічну ніч, навіть не глянувши востаннє на Козетту. О, якби хоч на мить почути її голос, торкнутись її вбрання, подивитися на неї, на мого янгола, а тоді можна й умерти! Смерті я не боюсь, але як страшно піти в небуття, так і не побачивши Козетти! Вона усміхнулася б мені, сказала ласкаве слово. Невже це кому-небудь зашкодило б? Але ні, всьому кінець, навіки. Я сам-один. О Господи! Я вже не побачу її ніколи!"

У цю мить у двері постукали.

3. Цебро багна, що тільки обілило

Того самого дня, — а точніше, вечора, — коли Маріус, підвівшись із-за столу, рушив до свого кабінету, збираючись зайнятися вивченням якоїсь судової справи, Баск подав йому листа і сказав:

— Добродій, що приніс цього листа, чекає в передпокої.

Козетта прогулювалася з дідом у саду.

Лист, як і людина, може мати непривабливий вигляд. Один погляд на грубий папір, на неакуратно складені сторінки — і ти вже відчуваєш неприязнь. Саме такого листа приніс Баск.

Маріус узяв його в руки. Лист пахнув тютюном. Ніщо так не пробуджує спогадів, як запах. Маріус подивився на адресу: "Ласкавому панові, барону Понмерсі. У власний дім". Знайомий запах тютюну допоміг йому згадати й почерк. Наче в осяянні перед ним постало лігво Жондрета.

Яка дивна примха долі — один із двох людей, що їх він так уперто й довго розшукував, прийшов до нього власною охотою.

Маріус нетерпляче розпечатав листа й прочитав:

"Пане барон!

Якби Всивишній Володар обдарував мене талантами, я міг би стати бароном Тентом, членом Академії наук, але я не барон. Я тільки ношу таке саме прізвище і буду щасливий, коли цей збіг допоможе мені здабути вашу прихильність. Ваше добродіяння буде винагороджино позаяк я володію таємницею щодо аднієї особи, яка обманом утерлась у вашу довіру, тому що пані баронеса шляхетного паходження. Святилище чеснот не повинне асквернятися злочином.

Я чикаю в пиридпокої розпоряджень пана барона.

З пошаною".

Листа було підписано "Тенар".

Підпис був не вигаданий. Тільки трохи вкорочений.

Закручені фрази та орфографічні помилки теж незаперечно підтверджували Маріусів здогад.

Він був глибоко схвильований. Тепер тільки знайти б того другого — свого рятівника, — і більш йому немає чого бажати.

Маріус узяв із шухляди письмового столу кілька банкових білетів, поклав їх до кишені й подзвонив. Баск прочинив двері.

— Просіть, — наказав Маріус.

— Пан Тенар, — оголосив Баск.

До кабінету ввійшов чоловік.

На превеликий подив Маріуса, гість був зовсім йому незнайомий.

Уже немолодий, він мав великого носа, підборіддя його тонуло в нашийній хустці, очі ховалися за зеленими окулярами, пряме волосся спадало на лоба. На ньому був чорний, досить-таки потертий, але охайний костюм; з жилетної кишені звисав цілий жмут брелоків, указуючи, що там сховано годинник. У руці відвідувач тримав старого капелюха. Він горбився і чим нижче кланявся, тим круглішою ставала його спина.

Але особливо впадало у вічі те, що костюм цього чоловіка, хоч і дбайливо застебнутий, був явно завеликий на нього.

Тут потрібен короткий відступ.

У ті часи жив у Парижі, у старому похмурому домі на вулиці Ботрельї, поблизу Арсеналу, один хитрий єврей, котрий заробляв собі на прожиток тим, що перетворював будь-якого пройдисвіта на порядного чоловіка. Перетворення відбувалося за допомогою костюма, який мав більш-менш пристойний вигляд і коштував тридцять су на день. Того чоловіка, що давав напрокат одяг, паризькі злодії називали Міняйлом — його справжнього імені ніхто не знав. У розпорядженні Міняйла була досить велика гардеробна, клієнти могли вибрати тут одежу на всякий смак. На окремих цвяхах у нього висіли суддівська мантія, сутана священика, сурдут банкіра, мундир відставного військового, костюм письменника і костюм урядовця. Обшарпаний шахрай заходив у цю гардеробну, викладав тридцять су, підбирав собі одяг згідно з тією роллю, яку збирався ґрати, і спускався сходами вже не бандюгою, а добропристойним громадянином. Наступного дня лахи повертали Міняйлові; єврей виявляв цілковиту довіру злодіям, і його ніколи не обкрадали. Ті костюми мали одну тільки ваду: вони "погано сиділи", тому що були пошиті не на тих, хто їх носив.

Якби Маріус був знайомий із таємними закладами Парижа, він би відразу впізнав на відвідувачі, якого впустив до нього Баск, костюм "урядовця", позичений у кублі Міняйла.

Розчарований тим, що побачив не того, кого сподівався побачити, Маріус сухо запитав:

— Чого вам треба?

— Пане барон, будьте ласкаві вислухати мене.