Знедолені - Сторінка 32

Ось тобі п’ятнадцять су. Коли повертатимешся, візьми в пекарні велику хлібину.

Козетта мовчки взяла монету й поклала у велику кишеню на своєму фартушку.

І застигла з відром у руці, дивлячись на відчинені двері. Здавалося, дитина чекала, що хтось прийде їй на допомогу.

— Ану, марш! — крикнула Тенардьє.

Козетта вийшла. Двері зачинились за нею.

4. На сцені з’являється лялька

З нагоди Різдва група мандрівних торговців поставила свої рундуки біля церкви й по вулиці Пекарській, де була корчма Тенардьє. А що незабаром жителі Монфермея мали йти на всенічну, всі рундуки були яскраво освітлені свічками в паперових лійках — "чарівне видовище", за словами шкільного вчителя, який того вечора сидів у корчмі Тенардьє. Зате в небі не сяяла жодна зірка.

У цій крамниці, яка стояла навпроти корчми Тенардьє, продавали дитячі іграшки. Усе в ній блищало сухозліткою, скляними бусинками та чудовими виробами з жерсті. У вітрині на тлі білих серветок крамар поставив величезну ляльку футів два заввишки, в рожевій шовковій сукні, зі справжнім волоссям і емалевими очима. Із самого ранку це чудо стояло на вітрині, викликаючи захват усіх перехожих віком до десяти років, проте в Монфермеї не знайшлося жодної настільки багатої або марнотратної матері, яка подарувала б ту ляльку своїй дитині. Епоніна й Азельма милувалися нею годинами, та й Козетта осмілювалася нишком позирати на те диво.

Навіть коли Козетта вийшла на вулицю з відром у руці, сумна й пригнічена, вона не змогла втриматися, щоб не глянути на чудесну ляльку, на "даму" — так вона називала її. Бідолашна дитина спинилася як укопана. Невеличка крамниця видавалася їй казковим палацом, а лялька — чарівним видінням. То були радощі, розкіш і щастя, які сяяли перед очима бідолашної дитини, загрузлої в похмурій і холодній нужді. З наївною й сумною мудрістю дитинства Козетта усвідомлювала, яке провалля відокремлює її від цієї ляльки. Напевне, тільки королева або принцеса могла б дозволити собі отаке чудо. Козетта милувалася прегарною рожевою сукнею, гладенько причесаним волоссям і думала: "Яка вона, мабуть, щаслива, ця лялька!" Очі дитини не могли відірватися від казкової крамнички. Що довше вона дивилась, то дужче була засліплена, їй здавалося, вона бачить рай. За великою лялькою виднілися менші — вони були для Козетти феями й духами. Крамар, що ходив у глибині крамнички, уявлявся їй самим Господом Богом.

У своєму захваті Козетта забула про все, навіть про те, куди її послано. Зненацька грубий голос хазяйки повернув дівчинку до реальності.

— Ти й досі тут, ледацюго? Ось я тобі покажу! Ви тільки гляньте на неї! Чого їй там треба? Іди, погань, куди тебе послано — і то швидше! — кричала Тенардьє, яка мимохідь виглянула на вулицю й побачила застиглу в захваті Козетту.

Козетта схопила відро і чимдуж кинулася геть.

5. Дівчинка сама-одна

Корчма Тенардьє стояла з того краю села, де церква, тож Козетті треба було йти по воду до лісової криниці.

Більш вона не заглядалась на жодну вітрину. Поки вона йшла Пекарською вулицею та побіля церкви, ятки освітлювали їй дорогу, але незабаром остання з них лишилася позаду. Бідолашна дитина опинилася в темряві й потонула в ній. Від страху Козетта почала брязкотіти дужкою відра — так їй здавалося, що вона не зовсім одна.

Що далі вона йшла, то чорнішою ставала пітьма. Людей на вулицях не було. Козетті стрілася тільки одна жінка, яка обернулася їй услід і пробурмотіла крізь зуби:

— Куди воно йде, отаке мале? Чортеня то якесь, чи що?

І тут жінка впізнала Козетту.

— А, так це Жайворонок! — вигукнула вона.

Отак Козетта пройшла крізь лабіринт покручених, безлюдних вулиць і дісталася до околиці села. Поки дівчинка бачила навколо будинки чи бодай мури або паркани, вона йшла досить сміливо. Коли-не-коли крізь щілину віконниці зблискував вогник свічки, вона знала, що там люди, і це заспокоювало її. Та хода Козетти робилася все повільнішою, а проминувши останній будинок, вона зупинилася. Їй нелегко було залишити позаду останню освітлену ятку; ну а вийти за село і взагалі здалося неможливим. Вона поставила відро на землю, занурила пальці у волосся і стала шкрябати собі голову — так роблять діти, коли вони чимось дуже налякані, і їх опановує нерішучість. Перед нею чорніла ніч. Дитина в розпачі втупилась у цю пітьму, в якій не було людей, у якій причаїлися люті звірі, а може, й привиди. Раптом вона виразно почула, як шелестять у траві звірі, й чітко розгледіла привидів, що сновигали між деревами. Тоді дівчинка схопила відро, страх додав їй сміливості: "Я скажу, що води в криниці не було!" І Козетта рішуче повернула назад, у Монфермей.

Та не ступила вона й сотні кроків, як зупинилась і знову стала шкрябати собі голову. Тепер вона виразно бачила свою господиню — жахливу мегеру з пащею гієни і палахкотючими від люті очима. Козетта жалібно подивилась перед собою, потім — назад. Що робити? Куди йти? Попереду — жахлива примара пані Тенардьє; позаду — всі нічні й лісові жахіття. І страшнішою дитині видалася Тенардьє. Козетта обернулась і побігла в напрямку криниці. Бігцем вона проминула останній будинок, бігцем заглибилась у ліс, уже не дивлячись навколо себе і нічого не слухаючи. Їй перехопило дух, але вона не спинилась і тупо бігла й бігла вперед.

Вона бігла, тамуючи в собі плач.

Тихо шелестів оповитий темрявою ліс. Козетта більш нічого не думала, нічого не бачила. Неозора ніч обступила дитину з усіх боків, чорнота поглинула порошинку.

Від узлісся до криниці було сім-вісім хвилин ходу. Козетта добре знала дорогу, адже вона часто ходила сюди вдень. Дивно, але й уночі дитина не заблудилася. Вона йшла, скоряючись тільки інстинкту, не дивилась ні праворуч, ні ліворуч зі страху побачити щось жахливе в гіллі або в чагарнику. Так Козетта дійшла до криниці.

То була вузька заглибина, вирита водою в глинястому ґрунті, обкладена великими замшілими каменями. Звідти з тихим дзюркотом витікав струмочок.

Козетта не стала навіть переводити дух. Було зовсім темно, але дівчинка звикла ходити до цієї криниці. Лівою рукою вона намацала в пітьмі молодий дубок, нахилений над джерелом, ухопилася за гілку, нагнулась і занурила відро у воду. Проте Козетта не помітила, що коли вона нахилилася, монета в п’ятнадцять су вислизнула з кишені її фартуха й упала в криницю.

Щоб набрати повне відро води, дитині довелося витратити останні сили. Козетта хотіла б якомога швидше піти звідси, але не могла. Вона безпорадно присіла навпочіпки на траву й заплющила очі. Потім розплющила їх, сама не знаючи навіщо.

Поруч неї розхвильована вода брижилася кільцями, схожими на білих вогняних змій. Угорі клубочилося великими чорними хмарами небо. Здавалося, трагічна маска темряви схилилася над цією дитиною.

У безмежній далечині сяяв Юпітер. Дитина злякано дивилася на цю велику зірку, якої вона не знала і яка навіювала їй страх. Планета о тій порі висіла низько над обрієм, і крізь товстий шар туману світилася жахливим червоним відблиском. Вона здавалася палахкотючою раною.

З рівнини налітав холодний вітер. Ліс стояв темний, не шелестіло в ньому листя, дерева не огортав м’який присмерк, як то буває влітку. Погрозливо стриміли товсті сучки. Ріденькі потворні кущі шаруділи на галявинах. Високі трави ворушилися під вітром, наче вугрі. Пагінці ожини витягувалися, немов довгі руки з гострими пазурами. Кілька гнаних вітром сухих кущиків вересу, здавалося, втікали від якогось страхіття. Похмура пустка оточувала дитину з усіх боків.

Не усвідомлюючи своїх відчуттів, Козетта тремтіла перед незглибимою чорнотою природи. Її мучив навіть не страх, а щось жахливіше. Лютий холод проникав у саме серце. Очі в дівчинки дивно заблищали, і їй раптом здалося, що завтра вночі вона не зможе утриматися, щоб знову не повернутись сюди.

Прагнучи вийти з цього дивного стану, якого Козетта не розуміла, але який лякав її, вона підсвідомо почала рахувати вголос: "Один, два, три…" Дійшовши до десятьох, вона почала спочатку. Це допомогло їй отямитись. Дівчинка відчула, як у неї мерзнуть мокрі руки, і звелась на ноги. Її знову опанував страх — страх цілком природний і неподоланний. Вона мала тепер одну тільки думку — втікати. Утікати щодуху — через ліс, через поля, утікати до будинків, до освітлених вікон. Але тут її погляд упав на відро. І такий жах навіювала Козетті Тенардьє, що дитина не зважилася втекти без відра. Схопившись обома руками за дужку, вона насилу його підняла.

Так Козетта пройшла з десяток кроків, але відро було повне й важке, і їй довелось опустити його на землю. Перевівши дух, вона вхопилася за дужку й цього разу пройшла трохи більше. Але мусила зупинитися. Перепочивши кілька секунд, дівчинка рушила далі. Вона йшла, згорбившись і опустивши голову, як старенька бабуся; важке відро витягувало худенькі руки; залізна дужка боляче врізалася в мокрі долоньки; знову й знову доводилося Козетті зупинятись, і щоразу, як вона опускала відро на землю, холодна вода хлюпала їй на голі ноги. Усе це відбувалося в гущавині лісу, зимової ночі; ніхто не бачив, як мучиться бідолашна дитина. Один Бог дивився з неба на те сумне видовище.

Бачила все це і Козеттина мати — на жаль!

Бо у світі відбуваються такі речі, які змушують мертвих пробуджуватися в могилах.

Козетта дихала з важким хрипом; ридання здавлювали їй горло, але дівчинка не зважувалася заплакати — так вона боялася пані Тенардьє навіть на відстані. Нещасній дитині завжди уявлялося, що хазяйка поруч.

Але йдучи дуже повільно й раз у раз зупиняючись, дівчинка мало просувалася вперед. Козетта була в розпачі, думаючи про те, що дорога до Монфермея забере в неї не менше години, і хазяйка знову поб’є її. Ця тривога домішувалася до страху від того, що вона сама-одна в темному лісі. Козетта падала з ніг від утоми. Дійшовши до старого каштана, який вона добре знала, дівчинка спинилася трохи надовше, щоб зібратися на силі, потім ухопилася за дужку відра й мужньо рушила вперед. Але водночас бідолашна дитина не змогла стриматись і простогнала в розпачі: "О Боже! О Боже мій!"

У цю мить Козетта відчула, що відро раптом зробилося дуже легким. Чиясь рука, яка здалася їй величезною, вхопилася за дужку. Дівчинка підвела голову і побачила поруч себе високу чорну постать.