Знедолені - Сторінка 76

Він уже бачив, як крізь темну завісу майбутнього пробивається сяйво повстання. Хто знає? Можливо, наближається вирішальна мить. Народ знову заявить про свої права — яке величне видовище! Революція знову запанує над Францією і провістить світові: "Продовження завтра!" Анжольрас був задоволений. Горно пашіло жаром. У цю мить за Анжольрасом тяглася довга порохова доріжка у вигляді його друзів, розсіяних по всьому Парижу. Він уявив собі мудру красномовність Комбефера, захопленість Фейї, — цього друга поневолених народів усього світу, — дотепність Курфейрака, сміхотливість Баореля, меланхолійну замріяність Жана Прувера, наукову ерудицію Жолі, гострий язик Боссюе, — усе це разом спричиняло ніби електричне потріскування, від якого бризкали іскри. Усі вони при ділі, їхні зусилля не повинні пропасти марно. І тут Анжольрас згадав про Грантера. "Менська застава — це мені майже по дорозі, — подумав він. — А що як я загляну до Рішфе? Подивимось, як там Грантер і чого йому вдалося досягти".

На дзвіниці Вожирар пробило першу годину, коли Анжольрас штовхнув двері й увійшов до курильні Рішфе, заповненої столами, людьми й тютюновим димом.

У цьому тумані гримів чийсь голос, раз у раз уриваний іншим голосом. То Грантер сперечався зі своїм супротивником.

Ті двоє сиділи за мармуровим столиком, усіяним сузір’ями кісточок доміно. Грантер бив по столику кулаком, і ось що почув Анжольрас:

— Двічі по шість.

— Четвірка.

— Свиня! У мене таких нема.

— Ти пропав. Двійка.

— Шість.

— Очко.

— Я зробив дурницю.

— Ти правильно пішов.

— У мене п’ятнадцять.

— Ще сім.

— Отже, двадцять два. (Замислено.) Двадцять два!

— Ти не чекав подвійної шістки. Якби я пішов нею зразу, це змінило б усю гру.

— Авжеж, хай тобі чорт!

Книга друга

Епоніна

1. Жайворонкове поле

Маріус спостерігав за несподіваною розв’язкою подій у барлозі Тенардьє. Але тільки-но Жавер покинув халабуду, посадивши своїх бранців у три фіакри, як Маріус теж вислизнув із дому. Була ще тільки дев’ята година вечора. Маріус пішов до Курфейрака. Курфейрак уже не був старожилом Латинського кварталу, з "політичних міркувань" він переселився на Склодувну вулицю, бо у тому кварталі відразу знаходило підтримку будь-яке народне заворушення. Маріус сказав Курфейракові: "Я заночую в тебе". Курфейрак стягнув із ліжка матрац — у нього їх було два — і сказав: "Лягай".

Наступного дня о сьомій ранку Маріус повернувся до халабуди Горбо, заплатив за помешкання і те, що заборгував тітці Бурчусі, повантажив на ручний візок книжки, ліжко, стіл, комод та двоє стільців і подався геть, не залишивши своєї адреси. Отож коли Жавер з’явився, щоб допитати Маріуса про вчорашні події, він знайшов тільки тітку Бурчуху, яка відповіла на його запитання:

— Виселився!

Маріус мав дві причини для такого негайного переселення. По-перше, його жахав тепер цей будинок, де він побачив у своїй нещадній наготі суспільну виразку, мабуть, іще огиднішу, ніж злочинець-багатій: він побачив злочинця-бідняка. По-друге, він не хотів брати участі в судовому процесі, де йому довелося б свідчити проти Тенардьє.

Жавер подумав, що молодик, чийого прізвища він не здогадався записати, злякався й утік, а можливо, навіть не повертався додому на той час, коли там улаштували пастку. Він пробував розшукати його, але марно.

Успіх Жавера в халабуді Горбо тільки здавався повним.

Насамперед — і це найдужче непокоїло Жавера — від нього вислизнув бранець бандитів. Коли жертва втікає, вона викликає навіть більшу підозру, ніж сам убивця.

Можливо, той чоловік, що так цікавив бандитів, не менше зацікавив би й поліцію.

Потім — Чепурунчик теж вислизнув із Жаверових лабет.

Отже, доведеться чекати іншої нагоди, щоб схопити "бісового дженджика". Річ у тім, що Чепурунчик, зустрівши Епоніну, яка стояла на чатах під деревами бульвару, повів її з собою, завдяки чому обоє уникнули арешту. Правда, пізніше Жавер "накрив" Епоніну. Досить-таки слабка втіха.

І нарешті, під час переїзду від халабуди Горбо до в’язниці Форс зник один із головних бандитів — Хапнигріш. Ніхто не знав, як це сталося, він наче просочився крізь якусь щілину — а вони були в старому фіакрі. Ніхто нічого не міг збагнути, і ясно було тільки одне: коли приїхали до в’язниці, Хапнигроша у фіакрі не виявилося. Ішлося або про чари, або про втручання поліції. Чи не був той чоловік пов’язаний з подвійною загадкою — беззаконня й закону? Сам Жавер обурився б на думку про таку угоду, але дехто з його підлеглих був більше обізнаний, ніж він, із таємницями префектури, а Хапнигріш був такий злочинець, з якого міг вийти чудовий агент. Уміти розчинятись у нічній темряві — це зручно і для бандитів, і для поліції. Негідники з такими подвійними личинами існують. Хай там як, а Хапнигріш мов під землю пішов, і знайти його не пощастило.

Що ж до Маріуса, цього "розтелепи адвоката, який, мабуть, перелякався", то Жавер забув його прізвище, але надто цим не переймався.

Минув місяць, минув і другий. Маріус і далі жив у Курфейрака. Через одного адвоката-початківця, завсідника судів, він довідався, що Тенардьє в одиночному ув’язненні, і щопонеділка передавав для нього в канцелярію в’язниці Форс п’ять франків.

Маріус, у якого грошей більше не було, позичав ці п’ять франків у Курфейрака.

Одначе Маріус глибоко страждав. Його життя знову огорнув густий морок. На мить він був побачив зовсім близько від себе кохану дівчину й старого, що здавався її батьком, побачив людей, які становили для нього єдиний інтерес і єдину надію на цьому світі. Та коли він уже повірив, що нарешті знайшов їх, налетів вітер і розвіяв ці тіні. Раніше йому хоч здавалося, що він знає її ім’я, — тепер він утратив і цю втіху. Нема сумніву, що звуть її не Урсулою. А Жайворонок — тільки прізвисько. А що думати про старого? Чи справді він ховається від поліції? Маріус згадав про сивого робітника, якого колись перестрів біля Будинку Інвалідів. Либонь, то був таки пан Білий. Отже, він умисне перевдягався? У цьому чоловікові було щось героїчне і щось сумнівне. Чому він не кликав на допомогу? Чому він утік? Батько він дівчині чи не батько? І чи справді він той, кого нібито впізнав Тенардьє? Хіба Тенардьє не міг помилитися? Стільки запитань — і всі без відповіді. Проте ці загадки анітрохи не розвіювали янгольських чарів дівчини з Люксембурзького саду. Маріуса опанувала гнітюча туга, пристрасть палахкотіла у нього в серці, а перед очима стояла ніч. Він не мав найменшого уявлення, де тепер шукати ту, кого він не міг більше називати Урсулою. Побачити її, побачити! Він не переставав жадати цього, але вже не сподівався ні на що.

На довершення, його знову обсіли злидні. Охоплений розпачем, він занедбав свою роботу, а нема нічого більш небезпечного, як урвати працю. Неробство стає звичкою, яку значно легше набути, ніж потім спекатися її.

Йому лишалася одна тільки втіха — надія, що вона все ж таки кохає його, що він прочитав любов у її погляді, що, хоч вона й не знає його імені, але вона заглянула йому в душу й, можливо, в тому таємничому місці, де вона тепер перебуває, вона досі пам’ятає й любить його.

А може, навіть думає про нього не менше, ніж він про неї? Іноді, у хвилини найнестерпнішої туги, Маріус раптом відчував непоясненну радість і казав собі: "Це її думи знайшли мене!" А тоді додавав: "А може, й мої думи доходять до неї!"

Якщо піднятися по вулиці Сен-Жак, залишивши збоку заставу, і йти по колишньому внутрішньому бульвару, то проминаєш вулицю Санте, потім Гласьєр і, не доходячи до струмка Гобелен, бачиш таке собі невеличке поле.

Те місце сповнене дивного чару: зелений лужок, де на натягнутих мотузках сушиться на вітрі всяке лахміття; стара ферма, збудована в часи Людовика XIII, з великим дахом, примхливо прорізаними мансардами; напіврозвалені загорожі, струмочок під тополями, жінки сміх, голоси; а на обрії Пантеон, дерево біля Школи глухонімих, церква Валь-де-Грас, чорна, приземкувата фантастична, химерна, чудова, а в глибині — суворі прямокутні вежі собору Паризької Богоматері.

А що та місцина справді дуже приваблива, ніхто туди не приходить. Хіба за чверть години проїде якийсь візник.

Якось під час однієї зі своїх прогулянок Маріус забрів на цей лужок біля річки. Того дня на бульварі трапилася рідкість — перехожий. Маріус, вражений майже дикою красою місцини, запитав у нього:

— Як називається це місце?

— Жайворонкове поле, — відповів перехожий.

Слід сказати, що в глибинах Маріусової журби слово "Жайворонок" віднедавна замінило ім’я "Урсула". "Он як, — сказав він, схвильований до глибини душі. — То це її поле. Тут я довідаюся, де вона живе".

Це було безглуздо, але він нічого не міг із собою вдіяти.

І Маріус став щодня приходити на Жайворонкове поле.

2. Старий Мабеф бачить видіння

Маріус більш нікого не навідував, і лише зрідка йому траплялося зустріти старого Мабефа.

Тоді як Маріус повільно спускався в темне й похмуре підземелля, де нещасний чує в себе над головою кроки щасливців, спускався туди й Мабеф.

"Флора Котере" більше не знаходила покупців. Досліди з вирощуванням індиго в маленькому й невдало розташованому Аустерліцькому садочку закінчилися невдачею. Панові Мабефу пощастило виростити там лише кілька рідкісних рослин, які люблять вологу й затінок. Але старий не впадав у розпач. Він виклопотав ділянку доброї землі в Ботанічному саду, на якій збирався своїм коштом провести досліди з вирощування індиго. Заради цього він заставив у ломбард кліше "Флори", обмежив свій сніданок двома яйцями, одне з яких віддавав старій служниці, що їй не платив уже п’ятнадцять місяців. І часто сніданок був його єдиною трапезою за цілий день. Він більше не сміявся своїм дитячим сміхом, став похмурий і не приймав гостей. Маріус робив правильно, що не з’являвся до нього. Та іноді, о тій годині, коли Мабеф ішов на свою ділянку в Ботанічному саду, старий і юнак зустрічалися на Госпітальному бульварі. Вони не розмовляли й тільки віталися сумним кивком.

Книгар Руайоль помер. Мабеф не знався більше ні з ким, крім своїх книжок, свого саду й свого індиго: у цих трьох формах являлися йому щастя, втіха й надія. Він казав собі: "Ось вирощу я свої сині кульки, стану багатий, викуплю з ломбарду кліше, надрукую в газетах оголошення про "Флору", і її знову почнуть купувати, а тоді придбаю, я вже знаю де, "Мистецтво навігації" П’єра де Медіна, з гравюрами на дереві, видання 1559 року".