Зниклий Безвісти - Сторінка 10

- Франц Кафка -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Бо навіть якщо справа, про яку ще слід було поговорити, і була особливо пильна, то принаймні найважливіше можна було обговорити сьогодні в місті, а другорядніше залишити на завтра чи ще колись. А так він справді начебто був у пана Полюндера ще задовго до кінця робочого дня, проте не застав його, тож був змушений зателефонувати додому, що не ночуватиме там, і виїхати сюди. "В такому разі я змушений попросити вибачення, — сказав Карл голосно, заки в когось з'явився час відповісти, — бо це я завинив у тому, що пан Полюндер покинув сьогодні свої справи раніше, тому мені дуже прикро". Пан Полюндер прикрив велику частину лиця серветкою, а Клара хоч і усміхалася, однак то не був співчутливий усміх, а такий, що мав намір якось на нього вплинути. "Не треба жодних перепросин, — сказав пан Ґрін, що гострими розтинами саме розбирав на частини голуба, — навпаки, я тільки радий провести вечір у такому приємному товаристві, замість самотньо споживати вечерю вдома, де мене обслуговує домогосподарка, така стара, що вже навіть шлях від дверей до мого столу дається їй важко, і я надовго можу відкинутися на кріслі, спостерігаючи за нею на цьому шляху. Тільки недавно я домігся, щоби страви до дверей їдальні підносив служник, але шлях від дверей до мого столу належить винятково їй, якщо я добре все розумію". "Господи милосердний, — вигукнула Клара, — оце так вірність!" "Так, є ще вірність на світі", — сказав пан Ґрін, підносячи шматок до рота, де страву, як Карл випадково помітив, одним махом підхопив язик. Його мало не знудило, і він підвівся. Майже водночас пан Полюндер і Клара схопили його за руки. "Сидіть ще", — сказала Клара. А коли він знову сів, прошепотіла йому на вухо: "Незабаром ми разом зникнемо. Потерпіть". Тим часом пан Ґрін преспокійно віддавався своїй їжі, так ніби заспокоювати Карла було найприроднішим завданням пана Полюндера і Клари, коли він викликав у нього нудоту.

Вечеря особливо затягалася через докладність, із якою пан Ґрін обходився з кожною стравою, навіть будучи готовий невтомно приймати все нові й нові; виглядало на те, що йому справді хочеться добряче відпочити від своєї старої розпорядниці. Вряди-годи він нахваляв мистецтво панни Клари вести господарство, і це їй явно лестило, в той час як Карл постійно норовив захищати її від нього, ніби то були якісь напади. Втім, пан Ґрін навіть не думав удовольнитися самою нею, а знай висловлював жаль, не підводячи погляду від тарілки, через вражаючу відсутність апетиту в Карла. Пан Полюндер узяв Карлів апетит під свій захист, хоча на правах господаря мав би також заохочувати Карла їсти. І справді, цей примус, від якого він потерпав упродовж усієї вечері, був такий дошкульний, що, проти власного доброго наміру, Карл витлумачив це висловлювання пана Полюндера як недоброзичливе. Його станові тільки відповідало те, що він то раптом геть недоречно швидко і багато кидався їсти, то за якийсь час знову втомлено опускав виделку і ніж, перетворюючись на наинеповороткішого в цьому товаристві, і служник, що подавав страви, часто не знав, як до нього ставитися.

"Таки завтра ж я розповім панові сенатору, як Ви своїм неїдженням скривдили панну Клару, — сказав пан Ґрін, обмежившись тим, що підкреслив жартівливий тон цих слів лише способом орудувати ножем і виделкою. — Ви тільки-но гляньте на бідну дівчину, яка вона засмучена", — продовжував він і взяв Клару за підборіддя. Вона дозволила на це й зімкнула очі. "Ах ти, штучко!" — вигукнув він, відкинувся на кріслі й розреготався, весь буряковий на лиці, із силою насиченого. Марно намагався Карл пояснити собі поведінку пана Полюндера. Той сидів перед своєю тарілкою і дивився в неї, немовби насправді найважливіше відбувалося саме там. Він не притягнув Карлового крісла ближче до себе, а коли зрідка говорив, то промовляв до всіх, а Карлові не мав нічого особливого сказати. Натомість терпів, що пан Ґрін, цей запеклий нью-йоркський парубок, торкається Клари з цілком відвертими намірами, що ображає Карла, Полюндерового гостя, чи принаймні обходиться з ним, ніби з дитиною, та й хтозна, до яких там іще дій підкріпляється і лаштується.

Коли вечеря скінчилася, — вловивши загальний настрій, Ґрін перший підвівся і якоюсь мірою підвів за собою решту, — Карл підійшов осторонь до одного з великих, переділених тоненькими поперечками вікон, що виходили на терасу, а насправді, як він, придивившись докладніше, помітив, справжніх дверей. Що залишилося від нехоті, яку пан Полюндер і його донька на початку відчували до пана Ґріна і яка здалася тоді Карлові трохи незрозумілою? Тепер вони стояли собі любесенько з Ґріном і кивали головами. Дим від сиґари пана Ґріна, подарунка пана Полюндера, тієї товщини, про яку батько вряди-годи розповідав удома як про факт, що він його, правдоподібно, так ніколи на власні очі й не побачив, поширювався на всю залу і розносив вплив пана Ґріна навіть у такі закамарки та ніші, куди той сам нізащо не проник би. Хоч як далеко Карл стояв, навіть у нього залоскотало в носі, а поведінка пана Ґріна, на якого він лише раз крадькома зиркнув зі свого місця, здалася йому мерзенною. Тепер він навіть не виключав, що вуйко тому так довго не давав згоди на ці відвідини, бо знав слабкий характер пана Полюндера, а відтак якщо не напевно передбачав Карлову образу при цьому візиті, то принаймні не виключав такої можливости. Та й це американське дівчисько не сподобалося йому, хоча він і не малював її собі набагато гарнішою. Відколи пан Ґрін нею зайнявся, він був навіть вражений красою, на яку було здатне її обличчя, а особливо блиском її нестримно рухливих очей. Він іще ніколи не бачив, щоби сукня так тісно облягала тіло, невеличкі зморшки на жовтавій, ніжній і цупкій матерії зраджували силу цієї напруги. І все одно Карлові нічого в ній не було до вподоби, і він би радо відмовився від відвідин її кімнати, якби замість цього міг відчинити двері, на клямку яких він про всяк випадок поклав руки, сісти в автомобіль, а якщо водій уже спить, самому пішки пройтися до Нью-Йорка. Ясна ніч із прихильною до нього повнею була відкрита кожному, і забоятися там, надворі, Карлові здалося безглуздим. Він уявив собі, — і вперше йому стало в цій залі добре, — як зранку, бо пішки він ледве чи дістанеться додому раніше, зробить вуйкові несподіванку. Щоправда, він іще ніколи не бував у його спальні, та й узагалі не знав, де вона, але якось уже випитає. А тоді постукає і на формальне: "Увійдіть!" — забіжить до кімнати і застане зненацька коханого вуйка, якого досі бачив лише повністю вбраним і застібнутим на всі ґудзики, в ліжку, з очима, здивовано зверненими до дверей, у самій нічній сорочці. Саме по собі це, можливо, й не було би нічим надзвичайним, але варто собі тільки уявити, які могло мати наслідки! Може, тоді він уперше поснідає разом зі своїм небожем, вуйко в ліжку, він, сидячи на фотелі, сніданок на столику між ними, можливо, цей спільний сніданок перетвориться на постійну звичку, може, внаслідок такого виду сніданку, чого навіть важко було уникнути, вони частіше, ніж як це було досі, раз на день, зустрічатимуться, а тоді, звісно, відкритіше один із одним розмовлятимуть. Бо ж уся справа була тільки в бракові цього відкритого спілкування, що сьогодні він був трохи неуважний до вуйка чи, краще сказати, непоступливий. А якщо вже йому доведеться залишитися тут на ніч, — на жаль, на це заповідалося, попри те, що його тут покинули стояти коло вікна і розважатися, як сам уміє, — можливо, ці нещасливі відвідини стануть поворотним пунктом на краще в їхніх стосунках із вуйком, та, може, й сам вуйко сьогодні ввечері в спальні має подібні думки.

Трохи втішений, він обернувся. Перед ним стояла Клара і казала: "Невже Вам анітрохи не подобається в нас? Невже Ви не можете почуватися хоч трохи як вдома? Ходімо, я зроблю останню спробу". Вона повела його навскоси крізь залу до дверей. За одним із бічних столів сиділи обоє панове з якимись ледь шумкими, налитими у високі склянки напоями, невідомими Карлові, що їх він і сам не відмовився би скуштувати. Пан Ґрін виставив один лікоть на стіл, а лице якомога більше наблизив до пана Полюндера; якби хтось не знав пана Полюндера, цілком можна було би подумати, що тут замишляють якийсь злочин, а не обговорюють справи. В той час як пан Полюндер приязним поглядом проводив Карла до дверей, пан Ґрін, хоча люди зазвичай навіть мимохіть дивляться туди, куди й співрозмовник, навіть не думав роззирнутися за Карлом, якому здалося, що в цій поведінці він бачить вираз певного Ґрінового переконання; кожен, Карл для себе, а Ґрін для себе, тут мусив намагатися давати собі раду власними здібностями, необхідний товариський зв'язок із часом і сам встановиться внаслідок перемоги чи знищення одного з них. "Якщо він має на увазі це, — сказав собі Карл, — то він просто дурень. Я справді нічого від нього не хочу, тож хай і він дасть мені спокій". Тільки-но він вийшов у коридор, як йому тут-таки спало на думку, що він, либонь, нечемно повівся, бо Кларі довелося мало не виволікти його, що втупився у Ґріна, з кімнати. Тим слухняніше йшов він за нею тепер. На шляху крізь коридори він спершу не повірив власним очам, коли через кожні двадцять кроків побачив безліч ліврованих лакеїв зі свічниками, що їх товстий стовбур кожен міцно стискав обіруч. "Новий електричний дріт наразі доведено лише до їдальні, — пояснила Клара. — Ми лишень недавно купили цей дім і вирішили повністю його перебудувати, наскільки взагалі можна перебудувати старий дім такої химерної побудови". "То, виявляється, навіть в Америці вже є старі доми", — сказав Карл. "Ну, звичайно, — сказала Клара, сміючись, і потягла його далі. — Але ж у Вас дивні уявлення про Америку". "Не кепкуйте з мене", — сказав він роздратовано. Врешті-решт, він знав і Европу, й Америку, а вона лишень Америку.

Мимохідь вона ледь витягненою рукою штовхнула якісь двері й сказала, не зупиняючись: "Тут Ви будете спати". Карлові, зрозуміло, хотілося тут-таки оглянути кімнату, але Клара нетерпляче, майже криком пояснила, що з цим можна й зачекати, а наразі хай просто йде з нею. Вони трохи потупцювали в коридорі, врешті, вирішив Карл, він не мусить конче в усьому коритися Кларі, вирвався від неї і увійшов до кімнати.