Зниклий Безвісти - Сторінка 24

Вона була, зрозуміло, менша, ніж будь-яка з надкухарчиних кімнат, ті кілька предметів, які там були, розташувалися певною мірою лише коло вікна, та зі свого досвіду спальної зали Карл уже зрозумів вартість власної, відносно тихої кімнати, і навіть якщо й не наголошував на цьому виразно, Тереза все ж помітила, як йому подобається її кімната. Від нього в неї не було таємниць, та й неможливо вже було мати перед ним таємниці після тих відвідин першого вечора. Вона була позашлюбна дитина, її батько був розпорядником на будівництві й звелів матері з дитиною поїхати за ним із Померанії до Америки, але, так ніби виконавши тим усі свої обов'язки або чекаючи на інших людей, без зайвих пояснень виїхав до Канади незабаром після приїзду спрацьованої жінки та виснаженої дитини, яких він зустрів на причалі, а їм не послав ані листа, ані якоїсь вісточки, що почасти й не мало дивувати, оскільки вони безслідно канули в кварталах бідоти на сході Нью-Йорка.

Якось Тереза — Карл стояв коло неї при вікні й дивився на вулицю — розповіла про смерть своєї матері. Як вона з мамою — а було їй тоді десь зо п'ять років — одного зимового вечора, кожна зі своїм клунком за плечима, поспішали вулицями, щоби знайти якийсь нічліг. Як мама спершу вела її за руку, була віхола, а йти назустріч вітрові ой як нелегко, а потім рука ослабла, і вона, навіть не озирнувшись, випустила Терезу, якій доводилося докладати зусиль самій втриматися за мамині спідниці. Часто Тереза перечіплювалася, навіть падала, але мама була як навіжена і не зупинялася. А ці сніговії в довгих, прямих нью-йоркських вулицях! Карл іще не застав жодної зими в Нью-Йорку. Якщо йти проти вітру, а той крутиться вихором, годі навіть на мить розтулити очі, вітер невпинно розтирає тобі на лиці сніг, ти йдеш, але не просуваєшся ані на крок, просто розпач. Дитина тут, звісно, має перевагу перед дорослим, вона проходить під вітром, та ще й тішиться трохи. Так і Тереза не могла тоді до кінця зрозуміти маму, вона була твердо переконана, що якби того вечора поводилася з мамою розумніше, — вона ж була іще зовсім маленька, — та не загинула би такою страшною смертю. Мама тоді вже другий день була без роботи, в них не залишилося навіть найдрібнішої монетки, цілісінький день вони провели надворі без ріски в роті, а в клунках волочили за собою сам непотріб, лахи, які, мабуть із забобону, не наважувалися викинути. Наступного ранку матері обіцяли якусь працю на будові, але вона, як увесь день намагалася розтлумачити Терезі, боялася, що не зможе скористатися такою доброю нагодою, бо почувалася смертельно втомленою, ще зранку, на превеликий жах перехожих, викашляла на хідник багато крові, і єдиним її бажанням було знайти десь теплу місцинку і перепочити. А саме того вечора неможливо було знайти бодай одне-однісіньке місце. Там, де їх не виганяв із брами, в якій, як-не-як, можна було би хоч трохи сховатися від негоди, розпорядник, вони крокували вузькими крижаними коридорами, блукали високими поверхами, кружляли вузькими терасами внутрішніх подвір'їв, стукали до всіх без винятку дверей, то не наважувалися ні з ким заговорити, то просилися до кожного, хто йшов назустріч, а раз чи два мама раптом бездиханно осідала на низенькому східці безгомінних сходів, притискала до себе Терезу, що мало не пручалася, і цілувала її болісним притисканням уст. Коли вже потім знаєш, що то були останні поцілунки, не розумієш, як можна було, хай навіть ти малий хробачок, бути таким сліпим, аби цього не помітити. В деяких кімнатах, повз які вони проходили, були відчинені двері, аби випустити сперте повітря, і з чадної завіси, що, ніби на пожежі, заповнювала кімнату, виходила чиясь постать, застигала в дверях, і або самою своєю німою присутністю, або скупим словом давала зрозуміти неможливість знайти притулок у цій кімнаті. Тепер уже, озираючись назад, Терезі здавалося, що мама лише в перші години по-справжньому шукала місця, бо щойно минула північ, вона перестала до будь-кого звертатися, хоч аж до самого світанку не припиняла, з невеличкими перервами, ходити й ходити містом, попри те, що в цих будинках, у яких ніколи не замикалися ні вхідні брами, ні двері до помешкань, все-таки є якесь життя, і люди трапляються на кожному кроці. Звичайно, то було не ходіння, яке могло швидко до чогось привести, а тільки межове зусилля, на яке вони були здатні, і цілком можливо, що насправді то було безцільне сновигання. Тереза вже не пригадувала, чи між північчю і п'ятою ранку вони побували в двадцятьох будинках, чи в двох, а чи тільки в одному. Коридори цих будинків сплановані з міркувань найкращого використання простору, але аж ніяк не з розрахунку на легку орієнтацію, скільки ж вони, мабуть, находилися тими самими коридорами! Тереза непевно пригадувала, як вони виходять із брами одного будинку, в якому прошукали місця цілу вічність, але так само їй здавалося, що в завулку вони тут-таки повернули і знову кинулися в той дім. Для дитини все це було якимось просто-таки незбагненним стражданням, коли мама то тримала її, то сама за неї трималася, то тягнула кудись без слова потішання, і в усій цій незбагненності вона знайшла собі одне-єдине пояснення: а саме те, що мама хоче втекти від неї. Тому й трималася, навіть якщо мама вела її за руку, для надійності: тим міцніше ще й за мамині спідниці і раз по раз ревла. Вона не хотіла, аби її тут лишали, серед цих людей, які, важко гупаючи, піднімалися сходами перед ними, які за ними, ще не видні, наближалися із-за закруту сходів, які сварилися перед дверима в коридорах, заштовхуючи одні одних до кімнати. Із глухим співом будинком вешталися п'яниці, щастя іще, що мамі якось щоразу вдавалося прошмигнути з Терезою попри та-кий-от гурток, що зараз за ними змикався. Звісно, пізньої ночі, коли вже не так пильнували і ніхто вже аж так не наполягав на своєму праві, вони могли би протиснутися до котроїсь із загальних спальних зал, що їх здавали у винайм підприємці, повз кілька з них вони пройшли, але Тереза того не розуміла, а мама вже не хотіла спокою. Вранці, на початку гарної зимової днини, вони притулилися до якогось муру, можливо, трохи поспали там, а може, просто постояли з витріщеними очима. Виявилося, що Тереза загубила свій клунок, мама кинулася лупцювати її за таку неуважність, але Тереза ні не чула, ні не відчувала жодного удару. А тоді вони рушили далі вуличками, що потрохи оживали, — мама, тримаючись за стіни, перейшли через якийсь міст, де мама долонею згрібала з поруччя іній, і врешті-решт вийшли, тоді Тереза сприйняла це як належне, а тепер не розуміла, як таке можливо, просто до будови, на якій мама того ранку мала отримати роботу. Вона не сказала Терезі, чи та має чекати, чи йти кудись, і Тереза сприйняла це як наказ чекати, бо це найбільше відповідало її бажанням. Отож вона сіла на купу цегли і дивилася, як мама розв'язує клунок, витягає звідти якусь картату шмату і обмотує нею хустку, яку носила цілу ніч. Тереза була надто втомлена, щоби навіть подумати, чи не помогти бува мамі. Не зголошуючись до розпорядника будівлі, як то було заведено, нікого ні про що не питаючи, мама полізла кудись драбиною, так ніби й сама знала, яку роботу їй призначили. Тереза здивувалася, бо помічниць задіювали зазвичай лише внизу, для гасіння вапна, подавання цегли і подібних простих робіт. Тому й подумала, що сьогодні мама хоче виконувати якусь краще оплачувану роботу, і заспано їй всміхнулася. Будівництво було ще не високе, ледь сягало першого поверху, хоча високі палі, виставлені для подальшого риштування, але ще без поперечок, уже стриміли в блакить неба. Нагорі мама спритно обійшла мулярів, що клали цеглина на цеглину і якимось незрозумілим робом не зажадали від неї пояснень, тендітною рукою обережно взялася за дошку, яка правила за поруччя, а Тереза внизу, зі своєї дрімоти, подивляла цю вправність, сподіваючись, що мама приязно гляне на неї. Однак та рушила до невеличкої купки цегли, перед якою закінчувалося поруччя та й, мабуть, і сам шлях, але вона не зважала, пішла просто на ту купку, вправність, здається, покинула її, вона перекинула купку цегли і сама, зашпортавшись, перелетіла через неї і впала вниз. За нею загуркотіло декілька цеглин, а за якийсь час звідкись відірвалася важеленна дошка і гримнула просто на неї. Останнім Терезиним спогадом про матір було, як вона з розчепіреними ногами лежить у своїй картатій спідниці, привезеній іще з Померанії, як та дошка майже накрила її всю, як зусібіч збігаються люди, а зверху щось гнівно кричить якийсь чоловік.

Був пізній вечір, коли Тереза закінчила розповідь. Вона розказувала дуже докладно, не так як зазвичай, і чомусь саме на незначних місцях, як-от описуючи палі того риштування, кожна з яких зосібна стирчала в небо, була змушена зі сльозами на очах зупинятися. Минуло десять років, а вона все ще пам'ятала кожнісіньку дрібницю, як усе діялося, а оскільки вигляд матері нагорі, на недобудованому першому поверсі, був останнім її спогадом про живу маму, вона ніяк не могла виговоритися, так що, закінчивши розповідь, уже збиралася знову до неї повернутися, але раптом затнулася, затулила руками лице і не промовила більше ні слова.

Були, однак, у Терезиній кімнаті й веселіші речі. Одразу в перші відвідини Карл побачив там підручник із купецького листування і попросив його позичити. Водночас вони домовилися, що Карл виконуватиме завдання, що містилися в підручнику, а Тереза, яка вже вивчила книжку в обсязі, необхідному для її скромної праці, їх переглядатиме. Тож Карл цілими ночами, із затканими ватою вухами, лежав на своєму ліжку в спальній залі, міняючи задля різноманітности позу, читав ту книжку і писав у зошитку завдання ручкою, яку надкухарка подарувала йому за те, що він дуже практично уклав і чисто заповнив для неї інвентарний опис. Більшість завад із боку інших хлопців йому вдалося обернути собі на користь тим, що він усе питав і питав їхніх дрібних порад англійською мовою, аж поки вони втомилися і дали йому спокій. Нерідко він не міг надивуватися, як це інші цілком миряться зі своїм теперішнім становищем, геть не відчуваючи його тимчасового характеру, — старших за двадцятилітніх ліфтярів тут просто не терпіли, — не розуміють необхідности вибору майбутньої професії і, попри Карлів приклад, не читають нічого іншого, крім щонайбільше детективних історій, що їх засмальцьованими клаптями передавали від ліжка до ліжка.

При зустрічах Тереза з надмірною ретельністю перевіряла його роботи, траплялося, що вони були різної думки про те чи інше питання, Карл притягав у свідки свого великого нью-йоркського професора, але той значив для Терези не більше, ніж погляди ліфтярів на граматику.