Зникнення леді Френсіс Карфакс - Сторінка 4

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Чи можна тут до чогось причепитися, містере Холмсе? Доброго ви дурня вдали, еге ж! Я чимало дав би дещицю за фотографію вашого обличчя в момент, коли ви кинулися до труни й замість леді Френсіс Карфакс побачили в ній бідолашну дев’яносторічну бабусю!

Холмс, як і завжди, незворушно слухав кпини свого супротивника, лише кулаки його люто стиснулись.

— Я продовжую обшук, — сказав він.

— Подивимося! — скрикнув Пітерс, почувши жіночий голос і важкий тупіт на сходах. — Сюди, джентльмени! Ці люди силоміць вдерлися до мого дому, і я не можу випровадити їх. Допоможіть мені, будь ласка.

Сержант із констеблем зупинилися на порозі. Холмс дістав свою візитну картку.

— Ось моє ім’я та адреса. А це мій друг, доктор Ватсон.

— Та що ви, сер, ми ж чудово вас знаємо, — мовив сержант, — але без ордера вам тут залишатись не можна.

— Звичайно. Я розумію це.

— Заарештуйте його! — вигукнув Пітерс.

— Ми знаємо, де шукати цього джентльмена, якщо він знадобиться нам, — гордовито сказав сержант. — Але вам усе-таки доведеться звідси піти, містере Холмсе.

— Так, Ватсоне, нам доведеться піти.

За хвилину ми знов опинились на вулиці. Холмс, як і завжди, був спокійний, а я весь палав від образи й гніву. Сержант пішов з нами.

— Пробачте, містере Холмсе, але закон є закон.

— Так, так, сержанте, ви й не могли вчинити інакше.

— Я розумію, що ви недаремно прийшли туди. Якщо я можу стати вам у пригоді...

— Пропала жінка, сержанте, й ми гадаємо, що її переховують у цьому будинку. Щохвилини може надійти ордер.

— То я їх так просто не випущу, містере Холмсе. Як щось трапиться, одразу дам вам знати.

Була лише дев’ята година, й ми з Холмсом, не марнуючи ні хвилини, вирушили в дорогу. Спершу ми поїхали до Брікстонського притулку, де дізналися, що справді кілька днів тому туди прийшло якесь добросердне подружжя, що побажало взяти до себе немічну стару жінку, яка колись була в них служницею. Діставши дозвіл, вони відвезли її додому. Ніхто не здивувався з того, що вона врешті померла.

Наступний наш візит був до лікаря. Він розповів, що напередодні його покликали до немічної старої жінки; на його очах вона померла, й він одразу склав і підписав свідоцтво. "Можу вас запевнити, що смерть цієї жінки була цілком природна, тож будь-які підозри не мають підстав", — сказав він. Нічого незвичайного в домі він не помітив, хіба те, що такі заможні люди живуть без прислуги. Це було все, про що ми довідались від лікаря.

Нарешті ми подалися до Скотленд-Ярду. Виявилось, що під час оформлення ордера виникли деякі труднощі. Справа затримувалася. Підпис судді можна було одержати не раніше, ніж завтра вранці. "Якщо містер Холмс прийде завтра о дев’ятій, він зможе поїхати з інспектором Лестрейдом і бути присутнім під час арешту". Так скінчився цей день, якщо не брати до уваги нічного візиту нашого приятеля-сержанта, який розповів нам, що в темних вікнах будинку на площі Полтні кілька разів блимало світло, але ніхто туди не входив і звідти не виходив. Нам залишалось хіба що набратись терпіння й чекати до ранку.

Шерлок Холмс був надто засмучений, щоб розмовляти, й надто схвильований, щоб спати. Я залишив його у вітальні, коли він смалив сигарету за сигаретою, сидячи в кріслі, насупивши густі чорні брови й нервово тарабанячи пальцями по бильцях, — мій друг, як тільки міг, шукав ключ до таємниці. Кілька разів уночі я чув, як він ходить кімнатою. Нарешті, вранці, коли я вже прокинувся, Холмс вбіг до мене. Він був у халаті, але його бліде обличчя з запалими щоками промовисто свідчило, що ця ніч була для нього безсонною.

— На котру годину призначено похорон? На восьму, так?! — нервово заговорив він. — Зараз уже двадцять хвилин на восьму. О Боже! Ватсоне, де той розум, який Господь дав мені? Мерщій, друже, мерщій! Ідеться про життя або смерть — і сотня проти одного на користь смерті! Якщо ми спізнимось, я ніколи собі цього не подарую!

Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже мчали в кебі по Бейкер-стрит. Але коли ми проїхали Біг-Бен, було вже тридцять п’ять хвилин на восьму, а на розі Брикстон-Роуд вибила восьма. Проте ми були не єдині з тих, хто запізнився. Десять хвилин на дев’яту наш візник зупинив змиленого коня біля будинку, з дверей якого троє чоловіків виносили труну. Холмс кинувся вперед і перетнув їм шлях.

— Назад! — вигукнув він, упершись рукою в груди одного з носіїв. — Негайно несіть це назад!

— Якого дідька вам тут треба? Де ваш ордер? Покажіть негайно! — розлючено заревів Пітерс, чиє розчервоніле обличчя виднілося з-за труни.

— Ордер уже підписано. Поки його не принесуть, труна стоятиме тут!

Владний Холмсів голос справив на носіїв належне враження. Пітерс миттю зник у домі, і носії понесли труну назад.

— Швидше, Ватсоне, швидше! Ось викрутка! — командував Холмс, коли труну знов поставили на стіл. — А ви візьміть іще одну! Якщо знімете віко за хвилину, дістанете соверен. Жодних запитань — мерщій! Добре! Ще один гвинт! Ще один! А тепер — усі разом! Пішло, пішло!.. Нарешті!

Ми спільними зусиллями вп’ятьох зірвали віко. Зсередини відразу повіяло важким, в’язким запахом хлороформу. Тіло лежало в труні, голову було щільно огорнуто ватою. Холмс розкидав її й відкрив мармурове обличчя красуні років сорока. Він миттю вхопив її за плечі й посадив.

— Ватсоне, вона жива? Чи є хоч іскра життя? Невже ми спізнились?

Ще з півгодини мені здавалося, що це справді кінець. Я боявся, що нестача повітря та отруйні випари хлороформу задушили в леді Френсіс останній подих. Але нарешті, — після впорскування ефіру, штучного дихання і всього іншого, що радить медична наука, — її повіки затремтіли, піднесене до уст дзеркало затуманилось, — життя поволі поверталося.

Біля будинку зупинився кеб, і Холмс, піднявши завісу, визирнув з вікна.

— Це Лестрейд зі своїм ордером, — сказав він. — От тільки пташки вже випурхнули... А ось, — додав він, почувши на сходах важкі кроки, — іде людина, що допоможе цій леді краще за нас. Доброго ранку, містере Ґріне! Гадаю, чим скоріше ми заберемо звідси леді Френсіс, тим буде краще. А похорон нехай тим часом триває, тільки тепер ця сердешна бабуся, що й досі лежить у труні, вирушить у свою останню дорогу сама.

* * *

— Якщо ви захочете додати до своєї хроніки цю пригоду, любий Ватсоне, — сказав мені Холмс того вечора, — то хіба що як приклад тимчасового затьмарення, що вражає навіть найясніший розум. Кожен смертний може припуститись такої помилки, але гідний хвали той, хто зуміє вчасно усвідомити й виправити її. Мені здається, що я маю право зарахувати себе до таких людей. Цілу ніч мені не давала спокою думка, що тут був якийсь ключ, якісь дивні слова, що пройшли повз мою увагу... Уже на світанку я згадав ці слова. То була відповідь трунарки, яку передав нам Філіп Ґрін. Вона сказала: "Довелося майструвати за особливою міркою, тож і не встигли". Ішлося про труну. Труну робили за особливою міркою. Але навіщо? Навіщо? Мені знову пригадалося глибоке дно труни й на ньому — мала жалюгідна постать. Навіщо для такого маленького тіла така велика труна? Щоб залишилося місце для другого тіла! Двох поховають за одним свідоцтвом. Усе було зрозуміло одразу, тільки я був неначе сліпий. О восьмій леді Френсіс мали поховати. Єдиною нашою надією було зупинити похорон, поки труну ще не винесли з будинку.

Думка про те, що вона ще жива, була божевільна, але це божевілля врятувало все. Як мені відомо, ці люди ніколи нікого не вбивали. Я підозрював, що вони не зважаться на це й тепер. Вони її поховають без жодних слідів, за якими можна буде встановити причину смерті, і якщо навіть тіло ексгумують, вони матимуть змогу викрутитись. Я сподівався, що саме так вони й міркували. Що було далі, ви пам’ятаєте. Ви бачили те страхітливе горище, де вони тримали нещасну леді. Сьогодні вранці вони увійшли до неї, приспали її, знесли вниз, поклали до труни вату з хлороформом, щоб вона не прокинулась, і закрутили віко. Хитромудрий задум, Ватсоне! В історії злочинів, принаймні для мене, це щось нове. Якщо нашим приятелям — подружжю колишніх місіонерів — пощастить вислизнути з Лестрейдових лабет, то їхню майбутню кар’єру, гадаю, прикрасять не менш блискучі справи.