Зойка і Валерія - Сторінка 2

День і ніч він думав одне й те саме: навіщо, навіщо так швидко і безжалісно наблизила вона його до себе, зробила чи то своїм другом, чи то рабом, потім коханцем, який повинен був задовольнятися не частим і завжди несподіваним щастям тільки поцілунків, навіщо говорила йому то "ти", то "ви", і як у неї вистачило жорстокості так просто, так легко раптом перестати навіть помічати його у перший же день знайомства з Титовим? Він соромився і від свого безсовісного знаходження у садибі. Завтра ж треба зникнути, потайки втекти у Москву, сховатися від усіх з цим ганебним нещастям обманутої дачної любові, таким очевидним навіть для прислуги в домі! Але при цій думці його так пронизувала згадка про оксамит її вишневих губ, що віднімалися руки і ноги. Якщо він сидів на балконі один і вона випадково проходила поруч, вона з надмірною простотою говорила йому на ходу що-небудь особливо незначне – "а де ж це тьотя? ви її не бачили?", — і він поспішав відповісти їй в тон, готовий заридати від болю. Якось, проходячи, вона побачила у нього на колінах Зойку, — яке їй було до цього діло? Та вона раптом шалено зблиснула очима, крикнула: "Не смій, гидке дівчисько, лазити на коліна чоловікам!" — і його охопила радість: це ревнощі, ревнощі! А Зойка не втрачала жодної нагоди, коли можна було десь у порожній кімнаті на бігу схопити його за шию і зашепотіти, виблискуючи очима і облизуючи губи: "Миленький, миленький, миленький!" Вона так спритно спіймала якось його губи своїм вологим ротом, що він цілий день не міг згадати її без хтивого здригання – і жаху: що ж це таке зі мною! як мені тепер дивитися в очі Миколі Григоровичу і Клавдії Олександрівні!

Двір дачі, схожої на садибу, був великий. Праворуч від в'їзду стояла порожня стара конюшня з сінником в надбудові, потім довгий флігель для слуг, з'єднаний з кухнею, з-за якої дивились берези і липи, ліворуч, на твердій, горбкуватій землі, просторо росли старі сосни, на галявинах між ними підіймались гігантські кроки і гойдалка, далі, вже під стіною лісу, був рівний крокетний майданчик. Дім, теж великий, стояв якраз навпроти в'їзду, за ним великий простір займала мішанина лісу і саду з похмуро-величною алеєю древніх ялин, що проходила серед цієї суміші від заднього балкону до купальні на ставку. І господарі, одні чи з гостями, завжди сиділи на передньому балконі, що вдавався в дім і був захищений від сонця. В той недільний гарячий ранок на цьому балконі сиділи тільки хазяйка і Левицький. Ранок, як завжди при гостях, здавався особливо святковим, а гостей приїхало багато, і покоївки, виблискуючи новими сукнями, раз-у-раз пробігали двором з кухні в дім і з дому в кухню, де поспіхом готувався сніданок. Приїхало п'ятеро: темноликий, жовчний письменник, завжди над міру серйозний і суворий, але пристрасний прихильник всіляких ігор; коротконогий і схожий на Сократа професор, що в п'ятдесят років щойно женився на своїй двадцятилітній учениці і приїхав разом з нею, тоненькою блондинкою; дуже ошатна маленька дама, прозвана Осою за свій зріст і худорлявість, злість і образливість, і Титов, якого Данилевський прозвав нахабним джентльменом. Тепер усі гості, Валерія і сам Данилевський були під соснами біля лісу, у їх прозорій тіні, — Данилевський курив у кріслі сигару, діти з письменником і дружиною професора носились на гігантських кроках, а професор, Титов, Валерія і Оса бігали, стукали молотками у крокетні кулі, перекликались, сперечались, сварились. І Левицький з хазяйкою слухали їх. Левицький пішов був туди – Валерія негайно прогнала його: "Тьотя одна чистить вишні, підіть допоможіть їй!" Він ніяково посміхнувся, постояв, подивився, як вона, з молотком в руках, нагинається до крокетної кулі, як висить її чесучева спідниця над тугими литками в тонких панчохах палевого шовку, як повно і важко натягують її груди прозору блузку, під якою проглядає засмагле тіло круглих плечей, що здається рожевуватим від рожевих бретельок сорочки, — і побрів на балкон. Він був особливо безпорадним цього ранку, і хазяйка, як завжди, рівна, спокійна, ясна моложавим лицем і поглядом чистих очей, теж слухаючи з таємним болем серця голоси під соснами, скоса поглядала на нього.

— Тепер руки і не відмиєш, — говорила вона, запускаючи скривавленими пальцями золочену виделку у вишню, — а ви, Жорже, завжди вмієте якось особливо замазуритися… Милий, чому ви весь час у кітелі, адже гаряче, могли б ходити в одній сорочці з поясом. І не голились днів зо десять…

Він знав, що його запалі щоки заросли червонявою щетиною, що він жахливо затаскав свій єдиний білий кітель, що студентські штани його лисняться і черевики не чищені, знав, як сутуло він сидить зі своїми вузькими грудьми і запалим животом, і відповідав, червоніючи:

— Правда, правда, Клавдіє Олександрівно, я неголений, як збіглий каторжник, взагалі зовсім опустився, безсовісно користуючись вашою добротою, пробачте, заради бога. Нині ж приведу себе до порядку, тим більше що давно пора мені в Москву, я вже так загостювався у вас, що всім очі намозолив. Я твердо вирішив завтра ж їхати. Мене один товариш кличе до себе у Могильов, — пише, дивовижно живописне місто…

І нагнувся ще нижче над столом, почувши з крокету владний крик Титова на Валерію:

— Ні, ні, панянко, це не за правилами! Не вмієте ніжку на кулю ставити, б'єте по ній молотком – ваша провина. А двічі крокірувати не дозволяється…

За сніданком йому здавалось, що всі, хто сиділи за столом, вселились в нього – їдять, говорять, жартують і регочуть в ньому. Після сніданку всі пішли відпочивати в тіні ялинової алеї, густо всипаній слизькою глицею, покоївки потягнули туди килими і подушки. Він пройшов по гарячому двору до порожньої конюшні, піднявся стінною драбиною на її напівтемне горище, де лежало старе сіно, і впав у нього, намагаючись щось вирішити, став пильно дивитись, лежачи на животі, на муху, яка сиділа на сіні перед самісінькими його очима і спершу швидко рухала хрест-навхрест передніми ніжками, ніби вмивалась, а потім якось неприродно, із зусиллям почала задирати задні. Раптом хтось швидко вбіг на горище, відчинив і зачинив двері, — і, озирнувшись, він побачив у світлі слухового вікна Зойку. Вона стрибнула до нього, потонула в сіні і, задихаючись, зашепотіла, теж лежачи на животі і ніби злякано дивлячись йому в очі:

— Жоржику, миленький, я щось повинна вам сказати – жахливо для вас цікаве, надзвичайне!

— Що таке, Зоєчко? – спитав він, сідаючи.

— А ось побачите! Тільки спочатку поцілуйте мене за це – неодмінно!

І забила ногами по сіну, оголюючи повні стегна.

— Зоєчко, — почав він, не маючи сили від змученості душі стримати своє болісне розчулення, — Зоєчко, ви одна мене любите, і я вас теж дуже люблю… Але не треба, не треба…

Вона ще дужче забила ногами:

— Треба, треба, неодмінно!

І впала головою йому на груди. Він побачив над червоним бантом молодий блиск її горіхового волосся, відчув його запах і притиснувся до нього лицем. Раптом вона тихо і пронизливо скрикнула "ой!" і схопила себе ззаду за спідничку. Він скочив: — Що таке?

Вона, впавши головою в сіно, заридала:

— Мене щось страшно вкусило там… Подивіться, подивіться скоріше!

І, відкинувши спідничку на спину, спустила зі свого повного тіла панталончики:

— Що там? Кров?

— Та зовсім нічого немає, Зоєчко!

— Як немає? – крикнула вона, знову з риданням. – Подуйте, подуйте, мені дуже боляче!

І він, подувши, жадібно поцілував кілька раз ніжний холод широкої повноти її заду. Вона підскочила в божевільному захваті, виблискуючи очима і слізьми:

— Обдурила, обдурила, обдурила! І ось вам за це страшний секрет: Титов дав їй відставку! Повну відставку! Ми з Гришком все чули у вітальні: вони ідуть по балкону, ми сіли на підлогу за кріслами, а він їй і говорить, жахливо образливо: "Пані, я не з тих, кого можна водити за носа. І до того ж я вас не люблю. Полюблю, якщо заслужите, а доти ніяких пояснень". Здорово? Так їй і треба!

І, скочивши, кинулась у двері і вниз по драбині. Він подивився їй услід.

— Я негідник, якого мало повісити! – сказав він голосно, ще відчуваючи на своїх губах її тіло.

Ввечері у садибі було тихо, настало заспокоєння, почуття родинності, — гості у шість годин поїхали… Теплі сутінки, лікарняний запах розквітлих лип за кухнею. Солодкий запах диму і страв із кухні, де готують вечерю. І мирне щастя всього цього – сутінок, запахів – і мука її присутності, її існування біля нього, яка все ще щось обіцяє… мука любові до неї, що розриває душу, — і її безпощадна байдужість, відсутність… Де вона? Він зійшов з переднього балкону, слухаючи розмірений, з проміжками, виск і скрип гойдалки під соснами, пройшов туди – так, це вона. Він зупинився, дивлячись, як вона широко літає вгору і вниз, все тугіше натягуючи мотузки, силуючись злетіти до останньої висоти, і робить вигляд, що не помічає його. З виском кілець моторошно летить догори, зникає у гілках і, мов підстрелена, стрімко несеться вниз, присідаючи і розвіваючи поділ. От би спіймати! Спіймати і задушити, зґвалтувати!

— Валеріє Андріївно! Обережніше!

Ніби не чуючи, злітає ще вище…

За вечерею на балконі, під гарячою яскравою лампою, сміялись над гостями, сперечались про них. Неприродно і злісно сміялась і вона, жадібно їла сир зі сметаною, знову без жодного погляду в його бік. Одна Зойка мовчала і все скоса поглядала на нього, виблискуючи очима, що знали щось разом з ним одним.

Всі розійшлись і лягли рано, в домі не лишилось жодного вогню. Всюди стало темно і мертво. Непомітно прослизнувши відразу після вечері в свою кімнату, двері якої виходили на передній балкон, він почав складати свою білизну у заплічний мішок, думаючи: виведу тихо велосипед, сяду – і на станцію. Біля станції ляжу де-небудь на пісок до першого вранішнього поїзда… Хоча ні, так не можна. Вийде бозна-що, — втік, як хлопчисько, вночі, ні з ким не прощаючись! Треба чекати до завтра – і поїхати безтурботно, мов і не було нічого: "До побачення, дорогий Миколо Григоровичу, до побачення, дорога Клавдіє Олександрівно! Дякую, дякую за все! Так, так, у Могильов, дивовижно, кажуть, красиве місто… Зоєчко, бувайте здорові, мила, ростіть і веселіться! Гришо, дай потисну твою "чесну" руку! Валеріє Андріївно, всіх благ, не згадуйте лихом…" Ні, не згадуйте лихом ні до чого, нерозумно й безтактно, ніби якийсь натяк на щось…

Відчуваючи, що немає щонайменшої надії заснути, він тихо спустився з балкону, вирішивши вийти на дорогу до станції і розім'яти себе, пройшовши верст зо три.