Золота вежа - Сторінка 2

Коли їм їхні колекції набридли, вони знесли їх до крамнички й виставили на продаж. Час од часу їм за них платили. А часом і ні. Скажімо, комплект краєвидів "Техас" вони продали в перший день, а от із триста чотирнадцяти порожніх сірникових коробок не продали жодної.

Покинувши колекціонувати, Маріанна віднесла свою колекцію до крамнички. їй там виділили персональну полицю з вивіскою, на якій було написано "МАРІАННИНІ ВИТРЕБЕНЬКИ".

Один день на тиждень вона проводила з батьками у крамничці. Сиділа собі за маленьким прилавком, якого змайстрував для неї Антон, і як могла продавала "Маріаннині витребеньки". Так вона продала кілька поштових марок, пару ґумок для волосся і кілька листівок, а от її хтоз-на-колишніх жуйок і пробок від лимонаду ніхто не купував. Зрештою на полиці лишилося тільки те, що ніяк не продавалося. Тоді Антон запропонував їй почати колекціонувати щось нове.

— Якщо тобі набридне те, що ти назбираєш, то виставиш усе на полиці, — сказав він.

Та його дочка втратила бажання колекціонувати. її це більше не цікавило. Правду кажучи, її вже більше багато що не цікавило.

До того, як Генрик утратив голос, Маріанна була звичайнісіньким дівчам.

Невеличка, чорнява, з гострими рисами обличчя, в круглих окулярах, вона мала карі очі, тонкі ноги й руки, гладенькі, не дуже довгі коси й маленькі, злегка настовбурчені вуха. З неї була не те щоб сумлінна й не те щоб нездала учениця. Вона сиділа в класі на останній парті, й на перервах, коли не було потреби, говорила небагато. Вона досить прудко бігала й плавала швидше за всіх інших дівчат. У неї було кілька гарних друзів і кілька таких собі. Вона нікого не дражнила, і її теж ніхто не дражнив. Вона була страшенно задоволена життям і понад усе хотіла стати дорослою. Після жовтих воріт усе полетіло шкереберть.

Більше її не захоплювали зустрічі з Генриком. Було б куди краще, якби він був такий же страхополох, як і вона. Тоді не сталося б ніякої біди, і все було б так, як і раніше. Вона більше не намагалася уподібнюватись до нього. Жодного разу відтоді не стрибала з п'ятиметрової вишки. Уже не мріяла ані літати, ані стати авіадиспетчером. І вона більше ніколи не захоче підійматися на Золоту Вежу. Якби Генрик не вмовив її тоді заїхати нагору, то й не взяв би її з собою кататися на тобогані. Тоді вони знайшли б якесь інше заняття, а маючи інше заняття, не поїхали б на пагорб Веннбакен і не увігналися б у ворота сестер Югансен. Власне, усе почалося з тієї Золотої Вежі. Маріанні несила було про це думати, але якби навіть вона й облишила ті думки, то не зуміла б позбутися страху, який носила в собі. Він мов пазурами здавлював її потилицю.

Маріанна почала триматися осторонь від усіх. Вона перестала ходити в басейн, кіно й гуляти з дівчатами по обіді. Але ставала дедалі сумлінніша в школі й хтозна-скільки могла просиджувати в своїй кімнаті за уроками. її контрольні з математики завжди були бездоганні, а історію вона знала назубок. Більшість учителів, окрім учительки норвезької мови та літератури пані Гальвошен, захоплювалися її успіхами.

— Це так гарно, Маріанно, що в твоїх творах немає помилок, — сказала вона. —1 пишеш ти майже як доросла, але твої твори могли б стати ще кращими, якби ти додала туди трохи жвавості й пригод, хіба не так?

— Я не певна, пані вчителько, — відповіла Маріанна. — Я не певна, що вони стануть кращі, якщо в них буде більше жвавості й пригод. Можливо, навіть стануть гірші.

Пані Гальвошен хотіла заперечити, але потім згадала її брата, який утратив дар мови, й стрималася.

— Ну що ж, — тільки й мовила вона. — У кожнім разі в тебе блискуча норвезька мова.

І Маріанна й далі писала твори все красивішим почерком, все бездоганнішою мовою — і з усе менш цікавими сюжетами.

І не лише в школі вона поводилася інакше. Дівчинка почала більше допомагати й удома. До жовтих воріт у її кімнаті часто панував такий безлад, що Ірена безліч разів попереджувала: мовляв, якщо ти не поприбираєш, то я візьму й віднесу цей мотлох до "Скарбів Федерів" і продам його за безцінь. Тепер усе закрутилося іншим трибом. Маріанна мила в своїй кімнаті двічі на тиждень, щодня в ній прибирала, а вранці, перед

тим, як вирушати до школи, застеляла ліжко. Щовечора вона йшла на кухню й мила посуд, який не влазив у машину.

Раніше "Маріаннині витребеньки" в крамничці лежали на полиці як попало, й вона зовсім на те не зважала. Тепер же вона все поскладала: давні часописи й листівки — чепурними стосиками, пробки від лимонаду в одну коробку, а ґумки для волосся — в другу. Вона почала навіть наводити лад на полицях у батьків, коли там не все лежало так, як мало б, на її думку, лежати, — себто майже завжди.

І хоч Маріанні ця допомога йшла на користь, батьки усе-таки вважали, що то вже було занадто.

— Звісно, це прекрасно, що ти стала така беручка до роботи, — сказала Ірена, зайшовши одного вечора на кухню в той час, як Маріанна вишкрібала каструлю, — але мені здається, що тобі теж треба трохи перепочивати.

Маріанна захитала головою.

— Ні, мамо, — відповіла вона. — Саме цього мені й не треба.

— Ну, гаразд, — промимрила Ірена. — Тільки не ставай зарано дорослою. Та цих слів Маріанна не почула, бо саме заходилася коло каструлі. Відшкрябавши каструлю дочиста, Маріанна обережно поставила її

в шафу. Потім підійшла до вікна й кілька хвилин там стояла. Якби мама чи тато заглянули на кухню, то спитали б, що вона там бачить тепер, коли надворі майже зовсім темно. І Маріанна відповіла б, що не бачить нічого, — і то була б щира правда. Бо вона ні на що й не дивилася. Вона прислухалася. До голосу. Голосу, який вона забула, голосу, задля якого ладна віддати що завгодно, якби тільки ще раз його почути. Голосу, що лишився за жовтими ворітьми сестер Югансен. Голосу Генрика.

Іноді вона заходила до нього, щоб погратися. Тоді вони сідали долі й складали леґо. Великий будинок і міста з леґолюдьми, яких Генрик совав туди-сюди, поки Маріанна підбирала їм голоси. Коли Генрикові набридало гратися, він ударяв по кубиках і лягав на ліжко лицем до стіни. Тоді Маріанна прибирала кубики. Поскладавши їх усі акуратно в коробку, вона йшла до себе вчити уроки або на кухню мити посуд.

РОЗДІЛ 3

Щосуботи вранці Маріанна стояла за прилавком у "Скарбах Федерів", намагаючись продати щось із "Маріанниних витребеньок".

Мало знаходилось таких, що купували в крамничці Федерів, але, на щастя, Ірена й Антон мали кількох відданих постійних покупців.

Пан та пані Флікк приходили кілька разів на тиждень. Пан Флікк був маленький, повненький і червонощокий чоловік, що колекціонував автографи. Він не приховував, що заздрив розкішній Антоновій колекції. Особливо намальованим поросятам.

— Тобі це нічого не важить, — казав він після того, як учотирнадцяте питав, чи не можна йому купити автограф і намальоване порося принца Чарльза, якого Антон оправив у рамку й повісив у крамничці на стіні. —Адже ти маєш сотні намальованих поросят. А я не маю жодного.

Тоді Антон порадив панові Фліккові теж просити малювати порося, коли братиме в когось автограф, але той захитав головою.

— То вже буде плагіат, — сказав пан Флікк. — Адже ти перший до цього додумався.

А коли Антон сказав, що не буде ніякого плагіату і в тому разі, якщо він усього цього й не матиме, пан Флікк почервонів мов рак і сказав підвищеним тоном, що на те все-таки не було великих шансів, бо пан Федер, наскільки він міг зрозуміти, мав усі автографи й намальованих поросят, яких можна було придбати чесним шляхом.

Пані Флікк не цікавилася автографами взагалі. Зате її цікавило все інше. Вона була висока, худа, з гострими рисами обличчя, які робили її схожою на відьму з казки про Білосніжку. Вона походжала крамничкою й водила по полицях пильним поглядом, який змушував Маріанну бути обачною з таким подружжям, як пан Флікк та пані Флікк. Коли вони вийшли надвір, пані Флікк, як завжди, була в доброму гуморі, оскільки саме купила блакитні чашки для чаю або затискач до штанів для їзди на велосипеді, який довго шукала. Пан Флікк, навпаки, був невдоволений, бо йому не пощастило переконати Антона продати йому оте намальоване поросятко.

Привітна пані Фінґельсен навідувалася щосуботи, щоб дізнатися, чи Федери не збили ціни на ті речі, що не продалися впродовж тижня. Якщо збили, то завжди щось купувала. Дарма, потрібне воно було їй чи не потрібне.

— Ніколи не знаєш, — казала вона Маріанні, поки Ірена запаковувала латунний підсвічник. — Сьогодні це стародавній потемнілий підсвічник, а завтра — антикваріат.

Одначе Маріанна з усіх постійних покупців найдужче любила пана Ґарсена. Уперше він прийшов до крамнички два роки тому, після того, як Генрик угнався в жовті ворота. Він розповів, що перебрався в старий дерев'яний будинок, розташований на цій вулиці неподалік.

Пан Ґарсен був невеличкий, худенький, з великими чорними очима, гострими рисами обличчя та білою, клинцюватою борідкою й нагадував Маріанні старого чаклуна. То було не так і дивно, оскільки пан Ґарсен замолоду працював фокусником. Тепер він був на пенсії і ходив із ціпком. На вигляд то був звичайнісінький ціпок, але пан Ґарсен переконував Маріанну, що то була його давня чарівна палиця.

-Якби ти тільки знала, що я можу утнути цією палицею, коли захочу, —сказав він.

Маріанні хотілося спитати, чи може він вичарувати назад Генриків голос, але вона того не спитала. Адже вона знала, що насправді будь-який фокус — то шахрайство й омана, і якби пан Ґарсен чарами повернув Генриків голос, то це сталося б лише тому, що сам пан Ґарсен був черевомовець*. Тож голос знову зник би, як тільки фокус закінчився б. Окрім того її брав сумнів, що пан Ґарсен зуміє повернути голос чарами, навіть якщо він був найкращий у світі черевомовець. Адже пан Ґарсен ніколи його не чув.

Пан Ґарсен мав звичку сідати на допотопного дерев'яного стільця, що стояв біля самих дверей, і смакувати жувальний тютюн. Він жив у старому будинку сам і, здається, йому приємно було з ким-небудь погомоніти. Окрім того дорога від будинку до крамнички і знов од крамнички додому була саме така завдовжки, якої йому вистачало для розминки.

Пан Ґарсен приходив щодня рівно о пів на дванадцяту. А якщо він не приходив, Ірена й Антон непокоїлися.