Золоте пенсне - Сторінка 3

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Перш ніж побігти вниз, я глянула, чи нема кого в коридорі. А до того ж ці двері взагалі ніколи не відчиняють. Коли б їх відчинили, я це почула б.

— Отже, цей вихід перекрито. Наша леді, безперечно, не могла втекти таким самим чином, яким прийшла. Як я зрозумів, цей коридор веде до кімнати професора. Чи є з нього вихід надвір?

— Ні, сер.

— То ходімо й познайомимося з професором. О, Гопкінсе! Це дуже важливо, справді важливо. Біля кімнати професора лежить такий самий кокосовий килимок.

— Ну то й що, сер?

— Хіба ви не бачите тут жодного зв’язку? Гаразд, гаразд. Я, напевно, помилився. Хоча все-таки це здається мені підозрілим... Добре, відрекомендуйте мене професорові.

Ми пішли коридором, котрий мав таку саму довжину, як і той, що вів до парку. В кінці його було кілька східців та двері. Наш провідник постукав, і ми увійшли до спальні професора.

Це була велика кімната, захаращена безліччю книжок: вони стояли на полицях і лежали стосами по кутках на підлозі. Посередині стояло ліжко, й на ньому на подушках напівлежав сам господар. Нечасто мені доводилося бачити таких химерних осіб. Він повернув до нас худе орлине обличчя з проникливими темними очима, що причаїлися в глибоких виямках під густими навислими бровами. Волосся й борода — зовсім сиві, в кутиках уст була якась дивна жовтизна. З рясної порості сивого волосся стирчала запалена цигарка. Повітря в кімнаті було дуже задушливе через густий тютюновий дим. Коли професор подав Холмсові руку, я помітив, що вона теж жовта від тютюну.

— Ви курите, містере Холмсе? — спитав він, старанно добираючи англійські слова і якось по-дивному вимовляючи їх. — Прошу, беріть цигарку. А ви, сер? Раджу вам оці цигарки: їх присилають мені з Йонідесу, що в Александрії. Мені шлють по тисячі штук відразу, і все-таки кожні півмісяця доводиться замовляти нові. Кепсько, сер, дуже кепсько, але в старої людини мало втіх. Тютюн і моя робота — це все, що мені залишилося.

Холмс запалив цигарку, непомітно озираючи очима кімнату.

— Тютюн і моя робота, а тепер — самий тютюн, — провадив старий. — На жаль, фатальний випадок перервав мою роботу! Хто міг передбачити таке лихо? Дуже порядний молодик! Можу вас запевнити, що по кількох місяцях навчання він став чудовим помічником. Яка ваша думка про все це, містере Холмсе?

— Поки що нічого не можу сказати.

— Я був би щиро вдячний вам, якби ви пролили трохи світла на цю темну справу. Для такого немічного й старого книгогриза, як я, це справжній удар. Здається, я розучився навіть думати. Але ви ділова людина. Для вас це буденна праця. Ви зберігаєте спокій за будь-якої небезпеки. Нам пощастило, що саме ви взялися за цю справу.

Поки старий професор говорив, Холмс походжав туди-сюди кімнатою. Я помітив, що він надзвичайно швидко курив цигарку за цигаркою. Він, мабуть, поділяв пристрасть господаря до свіжого александрійського тютюну.

— Так, сер, це страшний удар, — вів далі старий. — Ось вона, праця мого життя, — отой стос паперів на столику. Це дослідження документів, знайдених у коптських[31] монастирях Сирії та Єгипту, — найглибше дослідження засад невідомого раніше вірування. Із своїм немічним здоров’ям я не знаю, чи зможу закінчити його без помічника, якого я так несподівано втратив. О Боже! Містере Холмсе, та ви ще завзятіший курець, ніж я сам!

Холмс усміхнувся.

— Так, я знаюся на тютюні, — сказав він, беручи нову, вже четверту, цигарку зі скриньки й припалюючи її від недопалка попередньої. — Не надокучатиму вам допитами, професоре Кореме: адже ви були в ліжку, коли стався злочин, тож нічого не можете про це знати. Я спитаю вас лише про одне: як ви гадаєте, що мав на увазі бідолашний хлопець, промовивши останні слова: "Професоре, то була вона"?

Професор хитнув головою.

— Сьюзен — сільська дівчина, — відповів він, — а ви самі знаєте, який дурний цей простолюд. Бідолаха, певно, пробурмотів щось незрозуміле в маячні, а їй почулося бозна-що.

— Зрозуміло. А як ви самі пояснили б цю трагедію?

— Може, випадок, а може, — тільки це між нами, — самогубство. Молоді люди завжди мають якісь таємні турботи — нещасливе кохання, про яке ми нічого не знаємо. Це вірогідніше за вбивство.

— А пенсне?

— Так! Я лише вчений, людина, що живе мріями. Я не знаюся на буденних речах. Але погодьтеся, друже мій, що пам’ятками кохання можуть бути найдивовижніші речі. Беріть ще цигарки. Я радий, що ви оцінили їх... Віяло, рукавичка, пенсне — хто знає, що може стискати в останню мить рука самогубця? Цей джентльмен каже про сліди на траві, але врешті-решт він легко може помилитися. А щодо ножа, то він міг відлетіти вбік, коли бідолашний юнак упав. Може, я міркую по-дитячому, але, як на мене, Віллоубі Сміт сам укоротив собі віку.

Схоже було, що ця думка вразила Холмса. Він далі походжав туди-сюди кімнатою, замислено смалячи цигарку за цигаркою.

— Скажіть-но мені, професоре Кореме, — запитав він нарешті, — що ви зберігаєте в середній шухляді стола?

— Нічого цікавого для злодіїв. Родинні папери, листи від моєї нещасної дружини, дипломи університетів, що вшановували мене. Ось ключ. Можете поглянути самі.

Холмс узяв ключ, подивився на нього й віддав професорові.

— Ні, це навряд чи допоможе мені, — сказав він. — Краще вже я піду в парк і там поміркую над усією цією справою. У вашій думці про самогубство дещо таки є. Отож пробачте, що ми вдерлися до вас, професоре Кореме, але я обіцяю, що до другого сніданку не турбуватиму вас. А тоді, о другій годині, ми до вас завітаємо та розповімо про все, що сталося за цей час.

Холмс виглядав дуже засмученим; коли ми вийшли в парк, він почав мовчки ходити туди-сюди стежкою.

— Ви знайшли розв’язку? — спитав я нарешті.

— Усе залежить від тих цигарок, які я палив, — відповів він. — Можливо, я помиляюся. Цигарки покажуть.

— Любий мій Холмсе, — вигукнув я, — але ж як!..

— Гаразд, гаразд, ви побачите все самі. Якщо це не так, то нічого страшного. Ми завжди можемо розпитати оптиків, але я більше люблю коротший шлях — коли, звичайно, він є. А ось і наша люба місіс Маркер! Поговорімо з нею ще з п’ять хвилин.

Я, здається, раніше вже згадував, що Холмс умів одразу викликати в жінок довіру своєю лагідністю. Не минуло й двох хвилин, як вони з економкою балакали так просто, ніби знали одне одного багато років.

— Так, містере Холмсе, саме так, як ви кажете, сер. Він без упину палить. Цілісінький день, а часом і цілісіньку ніч, сер. Заходжу, бува, вранці до його кімнати — туман, як у Лондоні, далебі. Сердешний містер Сміт — він теж палив, але не так, як професор. А щодо його здоров’я, то не знаю вже, чи воно кращає, чи гіршає від того тютюну.

— Отакої! — відказав Холмс. — Але ж воно відбиває апетит.

— Ну, того вже я не знаю, сер.

— Напевно, професор їсть дуже мало?

— Ну, не завжди. Я б не сказала.

— Б’юся об заклад, що сьогодні він не снідав, та й другого сніданку не їстиме після стількох цигарок.

— Е, ні, сер, навпаки, цього ранку він добряче поснідав. Не знаю навіть, коли він більше їв, а на другий сніданок замовив собі котлети. Я й сама здивувалася, бо й дивитись не можу на їжу відтоді, як зайшла вчора до кімнати й побачила молодого містера Сміта на підлозі. Але, мабуть, усі люди різні, й професорові нітрохи не бракує апетиту.

Цілий ранок ми гуляли в парку. Стенлі Гопкінс пішов у село, щоб перевірити чутки про якусь невідому жінку, що її нібито бачили діти по дорозі на Четем учора вранці. Щодо ж мого друга, то здавалося, що бадьорість його остаточно покинула. Я ніколи не бачив, щоб він так байдуже брався до якоїсь справи. Навіть коли Гопкінс приніс новину, що діти справді бачили жінку, яка має багато подібного до Холмсового опису — аж до пенсне, це не викликало в нього жодної цікавості. Він трохи пожвавішав лише тоді, коли Сьюзен, яка подавала нам другий сніданок, сказала, що містер Сміт учора зранку гуляв у парку й повернувся додому десь за півгодини до трагедії. Я не розумів, яку вагу може мати ця обставина, але добре помітив, що Холмс уже долучив її до тієї загальної картини, яку вималював у своїх думках. Несподівано він підхопився зі стільця й поглянув на годинник.

— Друга година, джентльмени, — сказав він. — Ходімо нагору, поговорімо з нашим другом-професором.

Старий уже скінчив свій другий сніданок, і його порожня тарілка якнайкраще свідчила про той чудовий апетит, яким наділила його в своїй розповіді економка. Проте в обличчі його справді було щось химерне, коли він повернув до нас свою сиву гриву й блискучі очі. Незмінна цигарка стирчала з його рота. Він був одягнений і сидів у кріслі біля вогню.

— Ну, то що, містере Холмсе, ви розкрили цю таємницю? — Він підсунув велику бляшанку з цигарками, що стояла перед ним на столі, до мого друга. Холмс тієї самої миті випростав руку, і бляшанка впала на підлогу. Якусь хвилину чи дві ми повзали на колінах і діставали цигарки з найдальших закутків. Коли ми знову підвелися, я помітив, що Холмсові очі спалахнули, а щоки зарожевілися. Я знав, що це може бути тільки ознакою перемоги.

— Так, — мовив він. — Я розкрив її.

Ми з Стенлі Гопкінсом здивовано вирячились на нього. Щось подібне до посмішки скривило худе обличчя старого професора.

— Справді? В парку?

— Ні, тут.

— Тут! Коли?

— Щойно.

— Ви, звичайно, жартуєте, містере Холмсе. Пробачте, але ця справа надто серйозна, щоб отак жартувати.

— Я викував та випробував кожну ланку в ланцюзі своїх думок, професоре Кореме, й певен, що він бездоганний. Я не можу сказати, що спонукало вас і яку участь ви брали в цій дивовижній пригоді. Можливо, через кілька хвилин я почую це з ваших власних уст. А тим часом дозвольте мені описати, як усе це сталося, щоб ви знали, яких відомостей мені бракує.

Учора в вашому кабінеті була жінка. Вона хотіла взяти з шухляди вашого столу якісь документи. Вона мала свій власний ключ. Я дістав змогу оглянути ваш і переконався, що на ньому немає жодної крихточки лаку. Отже, ви не були її спільником; вона прийшла, як я можу судити, без вашого відома, щоб пограбувати вас.

Професор випустив з рота хмару диму.

— Це все дуже цікаво й повчально, — мовив він. — Але що ж далі? Якщо вам відомий кожен крок цієї леді, то, певно, ви можете сказати й те, куди вона поділася.

— Спробую це зробити.