Золоте теля - Сторінка 9

- Ільф і Петров -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Всі ж стихійні сили стали злішими і небезпечнішими: зими були холодніші, ніж колись, вітер більш дошкульний, і звичайна застуда, яка раніш укладала людину в ліжко на три дні, тепер за ті ж три дні убивала її. І молоді люди без певних занять ватагами блукали на вулицях, безтурботно виспівуючи пісеньку про гроші, які втратили будь-яку ціну:

Залетаю я в буфет,

Ни копейки денег нет,

Разменяйте десять миллио-нов…

Олександр Іванович з непокоєнням спостерігав, як гроші, які він примудрявся наживати, переводяться на пси.

Тиф клав людей тисячами. Саша торгував викраденими зі складу медикаментами. На тифу він заробив п'ятсот мільйонів, але курс грошей зробив з них п'ять мільйонів. На цукрові він заробив мільярд. Курс перетворив цей мільярд у ніщо.

В ці часи однією з найбільш вдалих його операцій було викрадення маршрутного поїзда з продуктами, що йшов на Волгу. Корейко був комендантом поїзда. Поїзд вийшов з Полтави у Самару, але до Самари не дійшов, а в Полтаву не повернувся. Він безслідно зник у дорозі. Разом з ним зник і Олександр Іванович.

Розділ V

ПІДЗЕМНЕ ЦАРСТВО

Жовтогарячі чоботи виринули в Москві наприкінці 1922 року. Над чобітьми вже красувалася зеленкувата бекеша, підбита золотавим лисячим хутром. Піднятий смушковий комір, зворотній бік якого був схожий на стьобану ковдру, захищав від морозу хвацьку морду з севастопольськими півбаками. Голову Олександра Івановича увінчувала чудова кучерява папаха.

А в Москві тоді вже бігали нові мотори з кришталевими ліхтарями, вулицями сновигали скороспілі багачі в котикових ярмулочках і в шубах, підбитих взірчастим хутром "ліра". У моду входили гостроносі готичні штиблети і портфелі з чемодановими ручками і ремнями. Слово "громадянин" починало витискувати звичне слово "товариш", і якісь молодики, що швидко збагнули, у чому саме полягає радість життя, вже витанцьовували в ресторанах уанстеп "Діксі" і навіть фокстрот "Квітка сонця". Над містом стояв крик візників "лихачів" і у великому будинку Наркомату закордонних справ кравець Журкевич день і ніч строчив фраки для радянських дипломатів, що від'їжджали за кордон.

Олександр Іванович з подивом констатував, що його одяг, який в провінції вважали за ознаку мужності і багатства, тут, у Москві, пережиток старовини і кидає невигідну тінь на його власника.

Через два місяці на Сретенському бульварі відкрився новий заклад під вивіскою: "Промислова артіль хімічних продуктів "Реванш". Артіль займала дві кімнати. У першій висів портрет основоположника соціалізму — Фрідріха Енгельса, під яким, невинно посміхаючись, сидів сам Корейко, в, сірому англійському костюмі з ледь помітною червоною іскоркою. Зникли жовтогарячі ботфорти і грубі півбаки. Щоки Олександра Івановича були добре виголені. Задню кімнату було віддано під виробництво. Там стояли дві дубові бочки з манометрами і водомірними скельцями: одна — на підлозі, друга — на антресолях. Бочки з'єднувала тоненька клістирна трубка, через яку, діловито дзюркочучи, бігла рідина. Коли вся рідина переливалася з верхньої бочки в нижню, у виробниче приміщення входив хлопчина у валянках. Зітхаючи не по-дитячому, хлопчина набирав у відро рідину з нижньої бочки, дерся з нею на антресолі і виливав у верхню бочку. Закінчивши цей складний виробничий процес, хлопчина йшов у контору грітися, а з клістирної трубки знову чути було хлипання: рідина робила свій черговий рейс — з верхнього резервуара в нижній.

Олександр Іванович і сам до ладу не знав, які саме хімікалії виробляє артіль "Реванш". Йому було не до хімікалій. Його робочий день і так був перевантажений. Він їздив з банку до банку, вимагаючи позики на розширення виробництва. В трестах він підписував угоди на поставку хімпродуктів і діставав сировину по твердих цінах. Позики він теж діставав. Дуже багато часу забирав перепродаж одержаної сировини держзаводам по завищених удесятеро цінах. Ще більш енергії йшло на безліч клопітних валютних операцій на чорній біржі, біля підніжжя пам'ятника Героям Плевни.

Десь через рік банки й трести виявили бажання дізнатись, як благотворно вплинули на розвиток промартілі "Реванш" надана їй фінансова і сировинна допомога і чи не потребує здоровий приватник ще якогось сприяння. Комісія в складі кількох поважних борід прибула до артілі "Реванш" на трьох прольоточках. У порожній конторі голова комісії довго вдивлявся в байдуже обличчя Енгельса і стукотів палицею по ялиновому прилавку, викликаючи керівників і членів артілі. Нарешті двері виробничого приміщення відчинилися і перед очима комісії з'явився заплаканий хлопчина з відром у руках.

З розмови з юним представником "Реваншу" з'ясувалося, що виробництво працює на повний хід і що хазяїн уже тиждень сюди не приходить. У виробничому приміщенні комісія пробула недовго. Рідина, яка так діловито дзюркотіла в клістирній трубці, на смак, і на колір, та й за своїм хімічним складом нагадувала звичайнісіньку воду, якою вона й була насправді. Ствердивши цей неймовірний факт, голова комісії сказав "гм" і поглянув на членів, які теж сказали "гм". Потім голова комісії з жахливою посмішкою на обличчі зиркнув на хлопчину й запитав:

— А який тобі рік?

— Дванадцятий минув, — відповів хлопчина.

І почав так плакати, що члени комісії, підштовхуючи один одного, вибігли на вулицю, всілися у свої прольоточки і поїхали вкрай збентежені. Що ж до артілі "Реванш", то всі її операції в банківських і трестівських книгах було списано на "Рахунок прибутків і збитків", і саме в той розділ, в якому ані словом не згадувалося про прибутки, а все було присвячено збиткам.

Того ж саме дня, коли комісія мала багатозначну бесіду з хлопчиною в конторі "Реваншу", Олександр Іванович Корейко виходив зі спального вагона прямого сполучення в невеличкій виноградній республіці, за три тисячі кілометрів від Москви.

Він розчинив вікно в номері готелю і побачив містечко в оазисі, з бамбуковим водопроводом, з поганенькою глиняною фортецею, містечко, відгороджене від пісків тополями, сповнене азіатського шуму.

Наступного ж дня він дізнався, що республіка почала будувати електричну станцію. Дізнався також і про те, що будівництву завжди не вистачає грошей і що об'єкт, від якого залежить майбутнє республіки, може піти на консервацію.

Здоровий приватник вирішив допомогти республіці. Він знову встромив свої ноги в жовтогарячі чоботи, одяг тюбетейку і, прихопивши пузатий портфель, попрямував до управління будівництвом.

Його зустріли не дуже лагідно, але він поводив себе дуже солідно, нічого не просив для себе і наголошував, головним чином, на тому, що ідея електрифікації відсталих окраїн дуже близька його серцю.

— Вашому будівництву не вистачав грошей, — казав він. — Я їх дістану.

І він запропонував організувати при будівництві електростанції прибуткове підсобне підприємство.

— Що може бути простіше! Ми продаватимемо поштові листівки з краєвидами будівництва, і це дасть нам кошти, яких так потребує будівництво. Запам'ятайте: ви нічого не будете давати, ви будете лише одержувати.

Олександр Іванович рішуче рубав повітря долонею, слова його здавалися такими ж переконливими, проект був переконливий і вигідний. Підписавши угоду, за якою віт мав чверть усіх прибутків з новоутвореного підприємства, Корейко почав діяти.

Потрібні були обігові кошти. Їх довелося взяти з сум, асигнованих на будівництво станції. Інших грошей республіка не мала.

— Нічого, — заспокоював він будівників, — запам'ятайте:

з цієї хвилини ви будете лише одержувати.

Олександр Іванович верхи на коні проінспектував міжгір'я, де височіли бетонні паралелепіпеди майбутньої станції і з одного погляду оцінив мальовничу красу порфірових скель. Слідом за ним до міжгір'я прикотили лінійкою фотографи. Вони оточили будівництво суглобами цибастих штативів, сховалися під чорні шалі і довго клацали засувками. Коли все було знято, один з фотографів виліз з-під шалі і мрійно сказав:

— Звичайно, краще було б ставити цю станцію куди, лівіше, біля монастирських руїн. Там краєвиди мальовничіші,

Для друкування поштових листівок вирішено було якомога швидше збудувати власну друкарню. Гроші, як і раніш, узяли з фондів будівництва. У зв'язку з цим на електростанції довелося припинити деякі роботи. Але всі тішили себе тим, що прибутки від нового підприємства дозволять надолужити втрачений час.

Друкарню будували у тій же ущелині, навпроти станції. Незабаром недалеко від бетонних паралелепіпедів станції з'явилися бетонні паралелепіпеди друкарні. Поступово бочки з цементом, залізна арматура, цегла і гравій перекочували з одного кінця ущелини в інший. Потім зробили легенький перехід через ущелину і самі робітники — на новому будівництві більше платили.

За півроку на всіх залізничних зупинках з'явилися агенти-розповсюджувальники в смугастих штанях. Вони торгували поштовими листівками, на яких було зображено скелі виноградної республіки, де йшли грандіозні роботи. В літніх садках, театрах, кіно, на пароплавах і на курортах баришні-овечки крутили скляні барабани благодійної лотереї. Лотерея була безпрограшна, — кожний виграш являв собою листівку з краєвидом електричної ущелини.

Слова Корейка справдилися, — прибутки надходили звідусіль. Та Олександр Іванович не випускав їх із своїх рук. Четверту частину він забирав собі згідно з угодою, стільки ж привласнював, посилаючись на те, що не від усіх агентських караванів надійшли звіти, а решту коштів витрачав на розширення благодійного комбінату.

— Треба бути добрим господарем, — тихо казав він, — спочатку поставимо діло як слід, тоді з'являться справжні прибутки.

А в цей час екскаватор "Маріон", знятий з електростанції, копав глибокий котлован для нового корпусу друкарні. Робота на електростанції припинилася. Будівництво обезлюдніло. Там можна було побачити лише фотографів, які метляли своїми чорними шалями.

Діло процвітало, і Олександр Іванович, з обличчя якого не сходила чесна радянська усмішка, почав друкувати листівки з портретами кіноакторів.

Як водиться, якось увечері на трускій машині під'їхала повноважна комісія. Олександр Іванович не став гаятись; кинув прощальний погляд на потрісканий фундамент електростанції, на грандіозне, світле помешкання підсобного підприємства і накивав п'ятами.

— Гм. — сказав голова комісії, длубаючись палицею у тріщинах фундаменту. — Де ж електростанція?

Він поглянув на членів комісії, які теж сказали "гм".