А́ЗБУКА, и, ж.
1. Сукупність літер якого-небудь письма, розміщених у встановленому порядку; алфавіт, абетка. І книжечок з кунштиками В Ромні накупила [княжна].. І азбуку по кунштиках Заходилась вчити (Шевч., II, 1953, 12); Славу дітям чукотським, що азбуки вчаться, співаю (Рильський, Наша сила, 1952, 113).
2. Книжка для початкового навчання грамоти; буквар. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселішав: діло пішло спірніше (Мирний, II, 1954, 130).
3. перен. Основні, найпростіші положення, основи чого-небудь. Планіметрія й стереометрія — то лише початий, азбука математики (Фр., III, 1950, 36).
∆ А́збука Мо́рзе — система умовних знаків для передачі літер на телеграфному апараті. Він за п’ять хвилин збагнув цілу азбуку Морзе (Сам., II, 1958, 237); Но́тна а́збука — сукупність нотних знаків, які служать для зображення музичних звуків.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 24.