БАЛАМУ́Т, а, ч.
1. Той, хто сіє неспокій серед людей, підбурює на якісь учинки; бунтівник. А воєвода вже кричить: — Це ж баламут! Чому він вчить! Таких крамольників за грати Давно уже пора саджати (Забашта, Калин. кетяг, 1956, 113); // Той, хто поводиться задерикувато, чия поведінка виходить за межі норми; бешкетник. Переді мною був не той Павло, безжурний співун і баламут, якого я звик бачити (Збан., Ліс. красуня, 1955, 10).
2. Той, хто залицяється до жінок, настирливо домагається взаємності в коханні; спокусник, зальотник. Баламуте, вийди з хати; Хочеш мене закохати, Закохати та й забути, — Всі ви, хлопці, баламути! (Народна пісня); [Водяник:] Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок! (Л. Укр., III, 1952, 191).
3. діал. Риба макрель; скумбрія. Невід був повнісінький баламутів, осятрів, білуги (Н.-Лев., II, 1956, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 94.