БАНДУРИ́СТ, а, ч.
1. Музикант, який грає на бандурі, або співак, що акомпанує собі на бандурі. У Василя теж була своя "хвороба" — пристрасть до бандури. У шкільному гуртку бандуристів його ставили навіть за приклад (Баш, Надія, 1960, 11); Капела бандуристів.
2. етн. На Україні з давніх часів-мандрівний народний співець, що акомпанував собі на бандурі й нерідко сам складав пісні та думи; кобзар. Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати (Шевч., І, 1951, 68); І довго лунала з майдану дрібна швидкомовка підків і веселий гомін струн старого бандуриста (Тулуб, Людолови, І, 1957, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 100.