БЕЗГОЛО́СИЙ, а, е.
1. Який втратив голос. Від сарайчика загавкав древній і вже майже безголосий від старості пес (Головко, І, 1957, 461); // Який має поганий або слабий голос. Де там йому співати — він зовсім безголосий (Сл. Гр.); Я пам’ятаю надзвичайну манеру співу майже безголосого тенора Нодена (Моє життя в мист., І955, 25); // Глухий, неголосний. Засміявся [Панталаха] коротким, безголосим, грудним сміхом (Фр., II, 1950, 250).
2. перен. Беззвучний, тихий; німий. Працівників у полі не чути. Одчайдушний безголосий сум обгорнув усе (Ю. Янов., І, 1958, 147).
3. перен. Безсловесний. Лис поважно докладає: "Великий господар! Се безголоса твар [риби] Пред королем своїм ликує, Радіє і танцює…" (Гл., Вибр., 1957, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 123.